Мовна оборона: чому омбудсмен важливіший, ніж здається

Набирає обертів баталія навколо призначення мовного омбудсмена. Протистоять, як уже не раз бувало, влада та громадянське суспільство. Здавалося б, це питання в дні війни не належить до найважливіших. Але чому тоді українське суспільство поставилося до його вирішення з такою серйозністю? А річ у тім, що насправді проблема не така проста й незначна, як комусь може здатися. І від особи Уповноваженого із захисту державної мови багато залежить не просто в якійсь там периферійній сфері суспільного життя — йдеться про одну з підвалин державно-національних практик.

Іще за радянських часів, а саме в 1970-х роках, радянські етнологи Сергій Арутюнов і Микола Чебоксаров сформулювали дуже цікаву інформаційну концепцію етнонаціональних спільнот. Ця теорія, запозичена вченими з інших країн, діє в усьому світі й нині. Наприклад, її використовує у своїй діяльності польський учений Славой Шинкевич та інші. Водночас, хоч автори й оснастили її обов’язковими атрибутами, необхідними з погляду «комуністично-соціалістичної» цензури й офіціозу, теорія вийшла для радянських порядків досить-таки крамольною. Зокрема вона дає змогу поглянути на інформаційну сферу під незвичним кутом. Так, згадана концепція доводить, що всі етнонаціональні спільноти — племена, народності й нації (відома радянська тріада) — на практиці творяться мережами інформаційних комунікацій. І якщо за первісних часів такі мережі виникали на базі усного спілкування людей — комунікування від людини до людини між сучасниками, а також між предками й нащадками, то з часом, уже в добу перших цивілізацій і в середньовіччі, для передачі значущої інформації дедалі частіше почали застосовувати спеціалізовані знакові системи, найперше — писемність. Від століття до століття роль таких спеціалізованих знакових систем зростала. І нині без Інтернету, електронних та паперових ЗМІ, книг для масового читача, справочинства, кінематографу, телебачення тощо ми просто не мислимо життя.

Так от, Арутюнов і Чебоксаров, проаналізувавши відповідні факти, встановили, що кожна спільнота, щоб бути повноцінною нацією, має обслуговувати свої інформаційні потреби за допомогою власної мережі інформаційних комунікацій, до того ж єдиною, зрозумілою всім її співчленам мовою. Лише частина інформаційних потреб членів національної спільноти може задовольнятися силами мереж інформкомунікацій інших національних спільнот. Якщо ж спільнота задовольняє більшість своїх інформаційних потреб засобами інформкомунікаційної мережі іншої спільноти, то це не нація, а, як писали згадані вчені, народність, асоційована з відповідною нацією. «Невеликі соціалістичні народності в РРФСР, — писав Арутюнов, — чукчі, коряки, нивхи, евенки, ненці та ін. — асоційовані з російською соціалістичною нацією». Термін «народність» сьогодні в етнології й націєлогії непопулярний, його намагаються не вживати. Та якщо поглянемо на інформаційні мережі радянської доби, то чітко видно, що українці таки задовольняли більшість власних інформпотреб силами загальносоюзної — вона ж російська та російськомовна — комунікаційної мережі. Згадаймо популярність і поширеність центральних (загальносоюзних) газет і журналів («Правда», «Известия», «Комсомольская правда», «Труд», «Советский спорт», «Огонек», «Вокруг света», «Наука и жизнь», «Советская женщина» тощо), з якими не могли конкурувати українські видання, союзне телебачення — «Держтелерадіо», фільми виробництва «Мосфільму», мільйонні наклади книг для масового читача, які видавалися в «центрі», тощо. В цьому плані українці таки не вельми відрізнялися від згаданих чукчів, коряків, нивхів та інших малих народів Сибіру, хоч радянська наука всіляко доводила, що український народ за часів радянського соціалізму досяг вершин національного розвитку в складі найщасливішого «союзу непорушного республік свобідних». Адже якщо якісь там французи чи німці й були націями, то лише буржуазними, а от українці вже перетворилися на найпрогресивнішу — соціалістичну націю. І це при тому, що вони, як і згадані малі народи Півночі, стрімко втрачали українську мову, національну культуру, русифікувалися та забували власну історію.

Водночас не слід вважати, що інформаційна залежність для спільноти все ж є далекою від реального життя абстракцією. Завжди, коли сусідять країни з різними за силою інформаційними мережами, сильніша з них, наче пилосмоком, втягує в свою орбіту слабшу спільноту. Й цьому дуже сприяє єдина мова означених мереж. Невипадково відомий класик націєлогії Бенедикт Андерсон у книзі «Уявлені спільноти» заявляє, що в умовах Європи, де метрополії та колонії не розмежовані широкими просторами океанів, неодмінною умовою творення самостійної модерної нації є відмежування новоутворюваної спільноти від інших власною «друкованою» мовою. Приклади Жоржа Сіменона — відомого французького письменника, який народився, виріс, вивчився й почав працювати журналістом у франкомовній Валлонії (частині Бельгії), чи англомовного драматурга Бернарда Шоу, який насправді був ірландцем, дуже промовисті. А згадаймо недавню нобелівську лауреатку Світлану Алексієвич, яка нібито є білорускою, але росіяни зараховують її до власних діячів.

І от лише нині, за 30 років новітньої незалежності, Україна з великими труднощами, докладаючи неабияких зусиль, відривається від російської мережі інформкомунікацій, яка дотепер частково обплутує її своєю липкою павутиною. Саме тому Україні не байдуже, хто буде новим мовним омбудсменом, чи володіє він необхідними знаннями, навичками та досвідом. Адже війна, яку веде нині Україна, охоплює й мовну сферу. І на омбудсмена в цій інформаційній війні лягає дуже великий тягар обов’язків, які він неодмінно має виконувати. І тут не йдеться про особисту відданість чи вміння комусь подобатися. Йдеться про захист державних інтересів, про обстоювання національної позиції.