Операція “Факел”: як на Харківщині ядерну бомбу підривали

Перший в Україні промисловий ядерний вибух відбувся поблизу села Хрестище на Харківщині. Ядерну бомбу підірвали під землею 9 липня 1972 року. Влаштували вибух з двох причин: аби зупинити аварійний викид газу з газового родовища та перевірити можливості, вважає старший науковий співробітник Інституту ядерних досліджень НАН України Євген Малий.

Староста Хрестищенського округу Сергій Шатравка згадує: жителів сіл попросили відійти на безпечну відстань. Суспільне Харків поговорило з обома про передумови підриву, чи виправдала мету ця ядерна бомба та як це вплинуло на місцевих жителів.

Чому ухвалили рішення здійснити ядерний вибух на газовому родовищі, якої потужності був заряд та чи “спрацював” він — розповів кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту ядерних досліджень НАН України Євген Малий. Далі — пряма мова.

“Мирні ядерні вибухи для народного господарства”. Цим хизувалися”

Як “мирні ядерні вибухи” використовували на газових родовищах

Які передумови цього ядерного вибуху у 1972 році?

Наприкінці 1960-х років був досліджений так званий Машівсько-Шебелинський газоносний район. І велику увагу звернули на те, що в майбутньому назвали Західно-Хрестищенським газоконденсатним родовищем. Воно розташоване в околицях села Хрестище, яке колись називалося Дзябурівкою, і неподалік від села Першотравневого, яке в рамках декомунізації перейменували на Мирне. Це був Красноградський район (тепер — Берестинський) Харківської області.

І попередньо газорозвідка встановила, що там залягає близько 300 мільярдів кубометрів газу. І це, виявилося, одне з найбільш масштабних у Європі газоносних родовищ. Одразу ж після розвідки почався його видобуток.

Почалося буріння кількох свердловин. Під час буріння однієї зі свердловин під номером 35 допустили помилку. І внаслідок цієї помилки стався викид газоконденсату. Тиск газу сягнув близько 400 атмосфер. Тобто почався масовий витік газу. Це був 1971 рік. Тиск був такий високий, що через це навіть кілька інженерів впали з вишки й загинули. Висота була до 30 метрів.

Цей витік треба було усунути. Його кілька діб намагалися усунути, але не виходило. Тоді ухвалили рішення підпалити газ, який витікає. Чому треба було підпалити? Бо якщо цього не зробити, то тоді від найменшого займання був би вибух. Могло ще бути газове отруєння, детонація.

Тож підпалили, і він, як велика газова конфорка, просто горів. В принципі нічого надзвичайного. Це було протокольне рішення. І цей факел підіймався на кілька десятків метрів угору.

Це не була унікальна ситуація. Тому що в 1963 році на родовищі Урта-Булак в Узбекистані теж прорвало свердловину, і теж був газовий фонтан, і був спалах, і десь близько трьох років цей спалах горів.

Тоді, на думку Радянського Союзу, це була екологічна катастрофа і великі втрати газу. Близько 12 мільйонів кубометрів газу щодня просто згоряло.

Тоді постала така логіка: розробімо термоядерний заряд, щоб його потужність була близько 30 кілотонн, і зробімо вибух. Свердловина йде перпендикулярно, ми до неї похило підкопуємося, ставимо туди термоядерний заряд, вибухаємо, ґрунт зсовується, і оцей зсув ґрунту затикає ту дірку, з якої витікає газ.

І їм це вдалося. 1966 року в цьому родовищі Урта-Булак таким чином вдалося загасити. Десь 20 секунд пройшло, і факел згас. І цю методику Радянський Союз узяв собі на озброєння.

У 1968 році в Узбекистані сталася дуже схожа ситуація. Там було інше родовище — Памук. І фахівці, уже набивши руку, вирішили, що якщо взяти 47 кілотонн — а там глибина була 2440 метрів — то воно згасне. І це теж було зроблено успішно.

11 квітня 1972 року була операція “Кратер”. Це було вже в Туркменській РСР. Там був вибух 15 кілотонн на глибині 1720 метрів під землею. І теж був успішний вибух.

Тож до чого я підводжу? Це вже була випробувана методика, і Радянський Союз, так би мовити, хизувався цим. Це була програма, яка називалася “Мирні ядерні вибухи для народного господарства”. Загалом, якщо забігати наперед, у рамках цієї програми за весь період з 1965 року по кінець 1980 років було здійснено 124 вибухи.

За допомогою цих вибухів створювали й озера. У Казахстані 1965 року, наприклад, так було створено озеро Чаган. Там була бомба 140 кілотонн, її підірвали, і утворилася така глибока вирва, що підземні води заповнили озеро.

Тоді ж була холодна війна, і в США теж діяла аналогічна програма таких промислових вибухів, але американці її згорнули.

“Якщо підірвати ядерну бомбу неподалік населеного пункту…”

Як проводили ядерний експеримент у Берестинському районі на Харківщині

Де, коли і як було здійснено цей підрив? Якої природи та потужності він був?

Це не єдина методика, як можна погасити таку свердловину. Але у Радянському Союзі, оскільки були позитивні випадки, то вирішили в тоді ще Красноградському районі теж застосувати цю саму технологію. Там одразу вирішили заодно і перевірити: а що буде, якщо підірвати ядерну бомбу неподалік населеного пункту. Ну, такі-от наслідки дій радянського тоталітарного режиму.

На все це потрібна була санкція вищого політичного керівництва. Тому це підписував Леонід Брежнєв і Олексій Косигін. Підготовка, звісно ж, як і в усіх інших випадках, була засекречена. Вона тривала близько чотирьох місяців. І цей проєкт дістав кодову назву “Факел”.

Тож, за стандартом, поряд з основною свердловиною пробурили іншу свердловину. По похилій в неї на глибині приблизно 2500 метрів умонтували ядерний заряд потужністю. І цей ядерний заряд, за ідеєю, мав вибухнути, що мало б зсунути шари ґрунту та заткнути вибухлими шарами ґрунту той отвір землі, через який витікав газ. Вибух здійснили 9 липня 1972 року, о 10 годині ранку.

Потужність заряду була 3,8 кілотонни. Це порівняно небагато. І, на мою думку, імовірно, це й було причиною того, що цей вибух не спрацював.

Чому вибрали такий заряд?

Тут, на жаль, ще такий момент, що замало інформації. Насправді ще не дуже відомо, що там було. Чи там був урановий заряд, чи плутонієвий — теж невідомо. Інформація засекречена. Усі архіви на цю тему містяться в Росії. Вони там усе вирішували.

Людей попередили, що саме має відбутися?

Людей на момент цього вибуху відселили. Ні, людей, звісно, не попередили, що має бути. Проєкт був надзвичайно секретний, ніхто не говорив, що там… Люди знали, що там газ бурять, що там є свердловина. До тої свердловини значною мірою звикли. І до того, що вона там горить, бо вона понад рік горіла.

І люди знали, що буде вибух. Вибух був дуже сильний, його чули. Але не знали, що він ядерний.

Факел згас, але згас на 20 секунд. Після того, як минуло 20 секунд, на висоту близько кілометра знову ринув газ. Причому цей газ був змішаний з породою, і утворився характерний для ядерного вибуху “гриб”. І, зрештою, газ продовжив виходити. Коротше кажучи, там трапилася помилка в розрахунках.

Можна було по-іншому загасити, як, власне кажучи, потім і зробили. Тобто просто розкопати свердловину, підкопати ближче до місця, де був розрив у трубі, обрізати ту трубу, насадити іншу, розвести газ і саму трубу залити розчином цементу. Зрештою так і було зроблено. Тобто можна було обійтися без ядерного вибуху.

Після того, як стався вибух, у селищі Першотравневому (тепер — Мирне) повибивало вікна, деякі будинки були зруйновані. Потім усі ці будинки радянська влада відновила, і людей повернули туди жити. Ну, а ті, в яких будинки не були зруйновані, їх зразу повернули туди.

Але ж це був ядерний вибух. І короткоживучі ізотопи були розкидані по ґрунту, воді і навколо. Це призвело до радіаційного зараження місцевості. Потім у тому регіоні було багато кислотних дощів. Немає ніяких офіційних даних про дозу радіаційного опромінення, якого могли зазнати жителі Хрестища і Першотравневого (тепер — Мирне). Вони або є, але засекречені й містяться в архівах десь у Росії, а може їх і немає насправді. Теж дискусійне питання. Тому що тоді таке питання, можливо, нікого не хвилювало. Моя думка: вони відомі, просто зберігаються десь у російських архівах.

А взагалі, якщо брати так просто, то в типовому радіусі — десь 4-5 кілометрів — від підземного вибуху такого масштабу, то проникна радіація буде від одного до шести грей.

Наскільки це велика доза і чим вона небезпечна?

Це дуже велика доза. Це рівень, достатній, щоб виникла променева хвороба.

Як слід було б вчинити радянській владі, щоб уберегти людей?

Тут на різних етапах по-різному. По-перше, можна було відразу загасити свердловину таким методом, яким її загасили, тобто розкопуванням. По-друге, якщо вже це зробили, тобто здійснили такий вибух, то не повертати туди людей. Бо, виходить, люди туди приїхали, вони пили воду з криниць, вони пасли корів, вони садили й вирощували фрукти, овочі, жили своїм звичайним життям. І вони ці короткоживучі ізотопи, які виділилися під час цього ядерного вибуху, люди споживали через продукти, воду. Це все попадало в організм.

Зараз аналізи показують, що там залишилася невелика кількість Цезію-137. Тобто в принципі територія вже придатна до життя. Короткоживучі ізотопи вже дійсно порозпадалися.

Треба розуміти, що на той час, по-перше, уже були прецеденти, коли ядерні підземні вибухи допомагали. По-друге, у Радянському Союзу дуже хотілося постійно випробовувати ядерні бомби. Треба розуміти контекст того часу, що це було питання могутності держави. Тобто в Радянському Союзі думали: чим більшу бомбу ми можемо підірвати, тим ми сильніші. І, по-третє, ще сяйнула ідея провести підземний ядерний вибух біля населеного пункту, подивитися…

Підрозділи, які охороняли місцевість, де виконувався цей вибух, це були КДБшники не з території Української Радянської Соціалістичної Республіки, а з Росії — з Москви, з інших міст. Тому що ті науковці, які консультували і які були українцями, вони були проти того, щоб виконувати цей вибух. І цікавий момент, що російські фізики були “за”. Бо вони планували писати наукове дослідження для того, щоб захистити дисертацію на теми, пов’язані з підземним ядерним вибухом.

Це був перший промисловий ядерний вибух в Україні.

Якщо керуватися логікою, що безпека людей понад усе, то такий метод, поєднаний із експериментом проводити було не варто. Тобто загасимо газову трубу і заодно ще й перевіримо, як це впливає на людей. Це не гуманно. Але якщо керуватися логікою, що вам начхати на людей, головне — щоб газовий витік припинити, то логіка в цьому була.

Після того, як люди вже повернулися, їм так само нічого про цей вибух сказали?

Нічого не говорили. Про це стало відомо досить пізно. Наскільки я знаю, українську частину архіву на цю тему повністю відкрили у 2015 році. Після Революції Гідності була така політика, щоб багато радянських архівів відкривали. Але до 2015 року вже щось знали, ще у 90-х роках.

Які висновки слід було б зробити Україні після цієї історії?

— По-перше, не треба займатися гігантоманією. Тобто не треба казати: “Ми сильні, бо ми можемо зробити бомбу і цим довести свою силу”. Сила держави передусім у тому, як вона дбає про людей, про освіту людей, про їхній фінансовий добробут, медицину, в цьому проявляється сила держави. У принципі оборонна промисловість в умовах війни з Росією важлива, і так, оборонна сфера повинна дати відсіч ворогам, але не в цьому вимірюється велич держави.

Друге — треба дбати про безпеку людей, і якщо трапляються такі ситуації, то не треба замовчувати. А якщо вже так сталося, то треба було людей просто відселяти, бо це небезпечно. Тобто в цій ситуації ризики перевищували вигоди.

“Свердловина №35”: як у Хрестищенському старостаті згадують ядерний вибух

Старості Хрестищенського старостинського округу Сергію Шатравці було 2 роки, коли СРСР проводила операцію “Факел”. Він знає події п’ятдесятирічної давнини зі слів батьків та односельців. Що казали тоді людям, як власноруч брав проби ґрунту та яка ситуація зараз у селах Хрестище та Мирне — його розповідь Суспільне Харків.

Хтось щось знав про те, що планується зробити?

Це все було в надзвичайній секретності, і ніхто не знав, що відбувається. Просто люди виконували всі вказівки, які їм надавали працівники КДБ і військові, які курували цю справу.

Тоді було евакуйоване село Першотравневе (тепер — Мирне). Відстань до епіцентру вибуху, до цієї злощасної свердловини, від Першотравневого менш ніж кілометр. І ці люди були повністю евакуйовані на територію за межі села Хрестища, в поле. Усі жителі села Хрестища також по команді вийшли з будинків на відкриту місцевість. Мабуть, на випадок, якщо буде сильний струс. Ніхто ж не міг передбачити, які наслідки будуть, який землетрус буде, чи витримають будівлі цей землетрус, чи можливо вони попадають. Це все ж було як експеримент.

Мої батьки розповідали, що тримали мене на руках — мені 2 роки було — і стояли в чистому полі, метрів за 300 від свого помешкання в Хрестищі. І двічі відчули сильний поштовх під ногами. Чому два рази — не можу пояснити, не знаю.

У селі Першотравневому в будівлях, які стояли найближчі до цього місця, потріскалися стіни, повисипалися вікна, стелі не те щоб обвалилося, але тиньк попадав.

Щоб загасити “Факел”, мої батьки розказували, приїжджали танки, стріляли танками, щоб снарядами збити полум’я.

Як гасили газ, після того, як не вдалося це зробити ядерним вибухом?

Обрили котлован, 200 метрів у діаметрі, бульдозерами. Бульдозери були захищені від вогню захисними щитками. Бульдозеристи дуже сильно ризикували. Але обрили. Зробили так обриття, канаву прокопали. Потім закачували туди якісь важкі розчини свердловину, і таким чином вдалося загасити полум’я. Потім наділи трубу, заварили її, і на цьому все.

Що зараз з тим місцем?

Там зараз труба висотою півтора метра заввишки. На ній приварено табличку: “Свердловина №35”. І все.

Вона ніяк не експлуатується?

Ні, не експлуатується.

Радіаційний фон хтось вимірював у вас?

Я сільський голова з 2015 року. За ці часи, приїжджало, можливо, я шість-сім різних медійних компаній, які досліджували це, брали інтерв’ю в очевидців. Зараз вони повмирали, але дехто ще є живий.

І була одна журналістка Оксана Муляр, з якою ми брали проби ґрунту. Безпосередньо біля свердловини, потім із джерел… Очевидці вибуху, казали, що вітер дув у бік села Дондасівка Полтавської області. І ми брали в його напрямку на відстані один кілометр від цієї свердловини — там, де лісосмуга. От ми десь на глибину, можливо, півтора штика лопати копали, тому що розуміли, що в лісосмузі листя падало з дерев… І брали ту спідню землю.

Близько кілограма два ми взяли у пакунки.. І потім ще в селі Дондасівка, там, де покинуто кладовище, тому що знали, що там ніхто ніяких робіт землерийних робіт не проводив. А, ще під високовольтною лінією, під стовпами, також брали. Там теж ніякого орання землі не було.

Отже, ми взяли проби ґрунту в чотирьох місцях, і Оксана їх забрала їх із собою в Київ на дослідження. Потім вона мені телефонує й каже: “Я вас дуже прошу, ще раз, візьміть ще раз там, де ми брали”. Тому що, чи не підтвердилось, чи якась інша була причина.

Мені було не важко накопати ще чотири кульочки землі в тих самих місцях. І знову “Новою поштою” я землю відправив туди. Рік це був, можливо, 2017-2018, я зараз вже не згадаю.

Потім вона надіслала мені результат аналізу. Радіаційний фон показало менший, ніж у самому Києві. І в Харкові теж був більший фон, ніж тут у нас.

У цих двох селах, Хрестище і Мирне, скільки людей живе зараз?

У Мирному 100, можливо, 120 людей, у Хрестищі — 937.

До таких ситуацій, як було 1972 року з витоком газу, газовики краще підготовлені?

Нічого фахово вам сказати не зможу, але розуміючи те, що родовище вже зовсім не того тиску, не тих масштабів, не такої кількості газу… Там вже такого тиску і близько нема. Той тиск, який був у 1972 році — його не очікували. Вони не готові були, не розраховане було тодішнє обладнання на такий тиск. Зараз понад 50 років пройшло, і вишки вже більш досконалі, старе обладнання зараз уже майже ніхто не використовує. Переважно китайське, американське, фінське, можливо. Воно набагато досконаліше. І я вважаю, що такої загрози вже ніяк не може бути.

Автори: Дмитро Гребінник, Поліна Мірер

Джерело: Суспільне Харків