Що не так з ПЦУ? Гострі питання до митрополита Епіфанія

Минає сьомий рік з моменту отримання Православною церквою України вистражданого Томоса від Константинополя. Автокефалія ПЦУ, оформлена у січні 2019 року, мала не тільки релігійну, а й політичну складову, яку ніхто особливо не приховував.

Поява незалежної канонічної української церкви була покликана зруйнувати традиційну монополію Православної церкви, що досі називає себе Українською (УПЦ МП), але перебуває у підпорядкуванні релігійному (і не тільки) Москві. 

Предстоятелем церкви, що постала у 2019 році, був обраний молодий митрополит Епіфаній – колишній секретар патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета та екскерівник справами Київської Патріархії.

Власне, історія ПЦУ як незалежної церкви розпочалася з гострої суперечки Епіфанія та його наставника, який і проклав йому дорогу до предстоятельства. Нова церква утворилася після об’єднання УПЦ Київського патріархату, яку очолював Філарет, та УАПЦ, які ухвалили рішення припинити свою діяльність. До цієї спілки пристали ще кілька проукраїнських митрополитів УПЦ МП. Однак у Філарета були свої плани щодо власної ролі у ПЦУ. Він доклав зусиль, аби церкву очолив саме керований ним Епіфаній, який би уособлював оновлення та прогрес, але при цьому реальний менеджмент здійснював би сам Філарет у статусі почесного патріарха. Завдяки саме підтримці Філарета Епіфанію на Об’єднавчому соборі вдалося виграти конкуренцію з боку впливового митрополита Луцького і Волинського Михаїла (Тимофія Зінкевича), у якого була чимала підтримка. Причому перемога Епіфанія лишила у багатьох учасників собору гіркий присмак. Напередодні другого туру голосування за предстоятеля Михаїл просто зняв свою кандидатуру та пояснив, що не хотів цього робити, але самоусунувся, аби уникнути чергового розколу.

Однак Філарет не врахував, що в його учня, якого він так завзято просував, можуть виникнути великі амбіції. Епіфаній одразу став проявляти самостійність і це вилилося у відкриті конфлікти, які приголомшили навіть Вселенського патріарха Варфоломія. Філарет відкрито звинувачував Епіфанія та тодішнього президента Петра Порошенка у зриві попередніх домовленостей та навіть реанімував УПЦ КП. У результаті патріарху довелося відступити: Київський патріархат досі веде свою окрему діяльність, а його інтернет-ресурси активно висвітлюють діяльність 96-річного патріарха.

Треба віддати Епіфанію належне: надалі йому вдавалося уникати внутрішніх конфліктів, яких можна було б очікувати у новій структурі, що швидко зростала.

Проте, попри певні успіхи, ПЦУ досі не вдалося виконати основну задачу: стати стійкою опорою держави в боротьбі з московським церковним впливом. Звісно, багато в чому винна влада з її нерішучою політикою щодо УПЦ МП. Але не можна закривати очі і на проблеми в самій ПЦУ, яка виявилась просто не готовою до стрімкого розширення.

Ідея цього тексту постала саме зі спілкування з активними вірянами, служителями самої ПЦУ, а також державними діячами, що переймаються долею українського православ’я. Усі вони визнають: Українська церква має проблеми і вони чомусь тривалий час замовчуються. Предстоятель та його свита створили пул наближених до себе журналістів, які тримають митрополита у теплій ванній, не ставлять жодних гострих питань і не визнають проблем.

Маємо те, що маємо

Голова СБУ Василь Малюк регулярно звітує про боротьбу з «агентами в рясах», водночас на місцевому рівні чиновники та представники спецслужб відверто нарікають: храми, які залишаються після УПЦ МП з моменту деокупації або викриття священнослужителів у роботі на ворога, часто лишаються просто безхазяйними. Яскравий приклад – Харківщина. Чому так? Пояснення – тривіальне: ПЦУ хронічно не вистачає священників (на кінець 2024 року їх було трохи більше 4,5 тис. на 8,3 тис. парафій). Також верхівка ПЦУ скаржиться на проблеми з браком фінансування.

«Епіфаній просто кліпає очима», – обурюється впливовий високопосадовець, коментуючи цю ситуацію офрекордз.

Голова Держслужби з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) Віктор Єленський підтверджує проблему, але намагається дати коректнішу оцінку позиції керівництву Церкви. «Нестача священників очевидна, тому що часто громади переходять із УПЦ до ПЦУ без священника, – пояснює Єленський в розмові з «Главкомом». – До того ж, ПЦУ має заповнити до 70% усіх капеланських посад у силах оборони, опіки потребують наші біженці закордоном».

Не варто також забувати, що на дискредитацію молодої церкви та створення іміджу «розкольницької» Росія витратила шалені ресурси. Окремий фактор – війна, під час якої багато вірян виїхало за кордон, а пожертви від тих, що лишилися, – суттєво впали.

Водночас попри наявність цих об’єктивних обставин, всередині самої ПЦУ вже лунають претензії щодо менеджерських якостей митрополита Епіфанія. Головні з них: його пасивність у пошуку додаткових джерел фінансування, слабке залучення держави до розвитку церкви і консервативна стратегія розвитку ПЦУ.

Останні дні Московської церкви?

Свого часу держава серйозно посприяла отриманню Православною українською церквою Томоса. І на самому початку влада намагалася увімкнути режим максимального сприяння. У січні 2019-го Верховна Рада ухвалила закон, що передбачав спрощений порядок переходу релігійних громад від УПЦ МП до ПЦУ. Громади, особливо в західній та центральній Україні, активно виходили з-під московського церковного даху та ухвалювали рішення про долучення до ПЦУ. 

Процес зміни власності храмів та церков був і є конфліктним: священнослужителі та рядові прихильники УПЦ МП відмовлялися визнавати рішення громад та намагалися перешкоджати переходам – коли судовими позовами, а коли і пускали в хід кулаки та підручні засоби. Згодом процес переходів загальмувався, проте такі протистояння час від часу спалахують й досі.

У серпні 2024 року парламент зробив ще один крок, на який довго не наважувався: був прийнятий закон про заборону релігійних організацій, пов’язаних з Російською православною церквою. Він передбачає, що релігійні громади, які держава вважає пов’язаними з РПЦ, мали дев’ять місяців, аби добровільно розірвати зв’язок із Москвою. Цей термін минув, попереду – примусові заходи.

8 липня Держслужба з етнополітики та свободи совісті завершила дослідження зв’язків релігійної організації з державою-агресоркою. Київська митрополія Української православної церкви (УПЦ) визнана такою, що досі пов’язана з Російською православною церквою.

Тепер ДЕСС отримала можливість надсилати приписи щодо усунення порушення впродовж 30 днів та внесення відповідних змін до статуту. У разі ігнорування припису держава може звернутися до суду, який прийматиме рішення про припинення діяльності релігійної організації.

Цього рішення в Московській церкві очікували і заздалегідь готувалися до його оскарження. А от нещодавнє припинення громадянства предстоятеля УПЦ МП Онуфрія та звинувачення його СБУ у зв’язках з «патріархом війни» Кирилом стало для УПЦ МП шоком. Архієреї церкви навіть опублікували звернення до президента зі слізним проханням «відновити справедливість» щодо «патріота, громадянина та вірного сина рідної української землі» Онуфрія. Але поки безуспішно. 

Такі «репресії» проти Московської церкви – ніби на руку ПЦУ: під загрозою ліквідації парафії УПЦ МП мали б активніше приєднуватися до автокефальної церкви. Але парадокс: наразі цього майже не відбувається. Виконати норму закону та добровільно перереєструвати статути протягом дев’яти місяців спромоглися лише близько 10% громад УПЦ МП. Більш того, як засвідчило дослідження «Главкома», не дуже стимулювала процеси переходів і регіональна влада, яка від них показово відсторонилася.

Очевидне слабке місце прописаного в законі механізму боротьби з УПЦ МП – необхідність судитися з кожним єпархіальним управлінням та парафією окремо. ДЕСС пішла очікуваним шляхом: визнала афілійованим з Москвою центральний керівний орган УПЦ МП – Київську митрополію. І вже з цим рішенням на руках Держслужба буде розбиратися з локальними єпархіями та тисячами парафій, які підпорядковані митрополії.

Але, по-перше, це – тривалий та виснажливий процес, а, по-друге, навіть якщо парафії Московської церкви втратять статус юридичних осіб і не зможуть здійснювати правочини, вони втратять лише ті храми, які перебувають у державній чи комунальній власності. Ніщо не заважатиме вірній пастві Московського патріархату продовжувати збиратися на богослужіння будь-де і без офіційної реєстрації.

І чи готова автокефальна українська церква «підібрати» тих прихожан та священників УПЦ МП, яких закон принаймні змусить замислитись щодо відходу від Московської церкви, коли та стане, по суті, «нелегальною»? У такій спроможності ПЦУ є великі сумніви. І про це все гучніше говорять і політики, і служителі самої ПЦУ, і її віряни.

Нема свого Новинського

Однією з головних проблем молодої церкви є дефіцит кадрів. Наразі розповсюдженою є така ситуація: громада голосує за перехід храму від УПЦ МП до ПЦУ, а далі він стоїть без постійного священника. Служителі Московської церкви, які раніше проводили богослужіння, відмовляються йти до «розкольників» та забирають з собою відданих парафіян. А самотужки забезпечити всі парафії священнослужителями на постійній основі ПЦУ не в змозі. Тому часто одному священнику ПЦУ доводиться обслуговувати одразу декілька парафій, а частина релігійних споруд просто стоїть зачиненою. 

Якщо ж держава змусить УПЦ МП масово звільняти храми, а священники відмовлятимуться переходити до ПЦУ, проблема нестачі кадрів тільки поглиблюватиметься. Особливо вона помітна в регіонах, де Помісна українська церква досі програє у популярності конкурентам з російським бекграундом. Треба говорити відверто: паству УПЦ МП в багатьох регіонах кардинально не зменшила навіть російська агресія. Плюс на сході та півдні релігійне життя ускладнюється близькістю до лінії бойових дій. 

Релігієзнавець Олександр Саган оцінює кількість священників УПЦ МП, які переходять разом зі своїми громадами до ПЦУ, лише на рівні вкрай скромних 15-20%. Нестача духовенства в громадах, які вигнали Московську церкву, посилюється природними процесами – хтось із кліриків відходить, хтось помирає, і не завжди є ким їх замінити. Набір до духовних навчальних закладів нестачу священників не покриває. «Це пов’язано як з кількістю молодих людей, які відчувають покликання, так і з можливостями самих семінарій – кадровими, інфраструктурними, фінансовими, – каже Саган. – Ця проблема не нова – ще за часів Київського патріархату вона теж стояла гостро».

Голова ДЕСС Віктор Єленський, коментуючи завершення терміну добровільного виходу релігійних громад із УПЦ МП, що сплив 20 травня цього року, повідав цікаву статистику. Загалом від часу отримання Томоса по всій Україні перейшли до ПЦУ понад 1900 громад. Але у порівнянні з загальною кількістю релігійних організацій УПЦ МП – це якщо й не дрібниця, але, прямо скажемо, і не вражаюча цифра. 

«На сьогодні в Україні залишається понад 10 тис. громад УПЦ МП. На підконтрольній території України їх близько 8 тис. – майже стільки, як і громад ПЦУ», – повідомив Єленський. За його словами, найбільше релігійних громад до ПЦУ перейшло у Волинській, Київській і Хмельницькій областях, натомість процес фактично завмер на Донеччині та Херсонщині (що зрозуміло), в Одеській та Дніпропетровській областях. 

Хоча саме Дніпровську єпархію курує один з найбільших меценатів Помісної церкви – відомий місцевий одіозний бізнесмен Олександр Петровський, який був делегатом Об’єднавчого собору у соборі Святої Софії у 2018 році. У Дніпрі працює духовна семінарія ПЦУ.

Ще одним відомим меценатом Помісної церкви є засновник компанії «Перша приватна броварня» Андрій Мацола. Але таких грошовитих спонсорів у ПЦУ – замало, а її власні заробітки не порівняти з доходами УПЦ МП за її кращих часів.

«В УПЦ МП фінансова спроможність побудована на феодальній логіці – заможні меценати, власність, доходні лаври, – пояснює голова парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв. – Наприклад, Києво-Печерська лавра – це був справжній клондайк, вона приносила мільйони доларів прибутку на рік без оподаткування. Почаївська та Святогірська – дещо менше, але теж дуже прибуткові. І, попри всі стереотипи, що на утримання УПЦ (МП) ідуть ледь не прямі дотації з Кремля, головними джерелами доходів, що йшли на утримання та «мерседеси» для духовенства, там завжди були власні ресурси плюс меценати типу Вадима Новинського. А в ПЦУ просто немає такого капіталу, меценати такого рівня відсутні. Ті поодинокі, що є, всю систему тягнути не можуть».

Державі не до того

Україна – світська країна, де церква відділена від держави. Але з урахуванням політичного та безпекового значення української Помісної церкви влада, здавалося б, мала бути зацікавлена у її розвитку не тільки на словах. У світі є різні методи залучення держав до фінансування церков: у Греції та Румунії держава фінансує православну церкву напряму, у деяких європейських країнах (зокрема, Німеччині) діє церковний податок, який сплачують члени визнаних церковних громад. В Україні церкви, і ПЦУ зокрема, перебувають на «вільних хлібах».

Ще у 1996 році було створено Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій, представники якої регулярно зустрічаються з представниками влади. Проте більшість співрозмовників «Главкома» скептично ставляться до того, що держава у нинішній ситуації зможе приділяти ПЦУ та її проблемам багато уваги. Одним з тих, хто вважає, що все має бути навпаки, є затятий прихильник заборони Московської церкви в Україні нардеп від «Європейської солідарності» Микола Княжицький.

«Роль церкви в українському суспільстві є значною, і держава мала би приділяти більше уваги підтримці церкви, зокрема, тих конфесій, які є традиційними для України, – вважає Княжицький. – Священники в нашій країні фактично позбавлені соціального захисту: вони не мають пенсій, соціального захисту, багатьох інших привілеїв, хоча дуже часто виконують насправді важливу для суспільства роботу. Так, українська церква дійсно є молодою і розвиток духовних інституцій не може відбуватися швидше, ніж це фактично можливо, – особливо під час війни».

На думку Княжицького, Україна могла б перейняти досвід багатьох інших країн та забезпечити принаймні базовий соцзахист для священників. Також нардеп наводить приклад громад Української греко-католицької церкви на заході України, які організовують літні табори, займаються волонтерством – тобто працюють, по суті, як громадські організації. Він впевнений, що держава могла б підтримувати такі ініціативи системно на законодавчому, фінансовому і людському рівні, а не покладатися виключно на ентузіазм окремих священників чи єпископів.

Зміна звичок

ПЦУ страждає не лише від дефіциту священників – після переходу до нової церкви громади втрачають і частину парафіян. Російська пропаганда дуже любить розганяти відео з напівпорожніми церквами та порівнювати з тими «благодатними» часами, коли там заправляла Московська церква.

«У людей є усталені звички або переконання, що в новому храмі «немає благодаті». Залежить від дуже багатьох обставин, чому там людей немає, – пояснює релігієзнавець Олександр Саган. – Але це – питання часу і довіри. Якщо священник активно працює та ведеться нормальна просвітницька робота з боку кліриків, поступово ситуація змінюється і храми наповнюються».

Якщо виховання та підготовка духовенства – справа не одного дня, то певні корективи в іміджі ПЦУ не потребують надто багато часу. І ось тут виникають питання безпосередньо до її предстоятеля. Зокрема, Епіфанію закидають надмірний консерватизм та тягу до «показушності», які були завжди притаманні якраз Московській церкві. Один з останніх прикладів – ПЦУ похвалилася тим, що її очільник… отримав звання Почесного професора Національного університету водного господарства та природокористування. І це не єдиний такий «титул» в колекції Епіфанія.

«ПЦУ має працювати над модернізацією свого образу, – впевнений релігієзнавець Олександр Бродецький. – Багатьох людей, особливо молодих, не приваблює традиційна вертикальна модель з орденами, почестями та офіціозом. Православна церква потребує більшої відкритості, актуальності та простоти в спілкуванні. Якщо ми хочемо, аби молодь ставала священниками, церква має змінити уявлення про священника як «людину з XVII століття». Це й самих віруючих буде більше надихати і показувати, що відбувається не просто зміна вивіски, а щось сутнісно інше. Але тут є своя інерція, яка, напевно, триватиме ще не один рік».

Розділена лавра

Символом непростого становища ПЦУ стала колиска православ’я – Києво-Печерська лавра, яка роками була діамантом в короні і Московської церкви в Україні, і всієї РПЦ. Після широкомасштабного вторгнення та відвертих випадків колабораціонізму «московських попів» у грудні 2022 року були припинено продовження договорів на користування УПЦ МП Успенським собором і Трапезною церквою. У січні 2023 предстоятель ПЦУ Епіфаній провів різдвяну літургію в Успенському соборі. Відтоді почалося поступове витискання УПЦ МП з території лаври, але представники Московської церкви відмовлялися йти та передавати майно – почалися суди та скарги на обмеження свободи віросповідання. 

Наразі ПЦУ на чолі з намісником Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Єпископом Авраамієм проводить свої богослужіння в Успенському соборі та Трапезній церкві на території Верхньої лаври, а також контролює кілька об'єктів на території Нижньої лаври, які були повернуті заповіднику, – 70-й, 49-й корпуси, храм «Живоносне джерело». 

Водночас монахи УПЦ МП продовжують жити в печерах нижньої Лаври, чим дуже стурбована ПЦУ.

«При формальному розірванні всіх договорів, які надавали підстави для такого перебування, що підтверджене навіть судовими рішеннями, представники МПвУ (УПЦ МП – «Главком») на незрозумілих підставах продовжують проживати і діяти на території лаври. Більше того, фактично саме ці представники блокують доступ духовенства і вірних ПЦУ до мощей і святинь, які зберігаються у печерах», – заявляють в ПЦУ. У Епіфанія нарікають, що процес очищення святині від впливу «русского міра» затягується, а у «русскомірян» створюється враження, що невдовзі структури Московської церкви зможуть повернутися до лаври. 

Держава ж, навіть маючи на руках позитивні для себе судові рішення, намагається не доводити до відвертого силового протистояння з прихильниками УПЦ МП. І не тільки тому, що це надто чутливе питання, а й тому, що ПЦУ просто не здатна наразі опікуватися всіма спорудами Лаври – для цього у нової церкви просто нема ресурсів. За інформацією «Главкома», ПЦУ навіть запрошує до лаври ченців з інших регіонів, але ті на такі пропозиції відкликаються не дуже охоче. 

Попереднього гендиректора Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Максима Остапенка було нещодавно звільнено якраз з формулюванням «не проявив достатньої ініціативи у процесі очищення лаври від впливу Російської православної церкви». Цікаве спостереження: це звільнення було схвально сприйняте в оточенні митрополита Епіфанія.

У коментарі «Главкому» сам Остапенко стверджує, що у нинішньому невизначеному статусу святині є частка провини держави, яка досі не сформувала стратегію взаємодії з ПЦУ. На думку Остапенка, провалила свою роботу і судова гілка, яка затягуванням рішень досі дає УПЦ МП можливість хазяйнувати у святині.

«Запускаючи процес прибирання «русского миру» із лаври, необхідно швидко сформулювати, як відродити українське православне чернече життя в ній, аби лавра стала дійсно національною святинею, як Ватикан для Італії чи Вестмінтерське абатство для Британії, – каже Остапенко, а далі натякає на головну проблему. – Мені здається, що керівництво ПЦУ, в тому числі, Блаженніший Епіфаній, це розуміють. Але церква молода і, як в будь-яких процесах, які розпочалися відносно нещодавно, тут присутній людський фактор».

Остапенко нагадує, що Москва десятиліттями вкладала ресурси в церкву як інструмент гібридної війни проти України. У лаврі діяла потужна монастирська громада УПЦ МП – у різні періоди від 200 до 500 осіб. ПЦУ ж, по суті, лишилася сам на сам зі своїми проблемами. Ексдиректор лаври вважає, що церква має отримати більш значимий статус та зрозуміти, які у неї задачі і функції і за що несе відповідальність держава. Окреме питання – знову-таки кадрове.

«Громада монастиря до кінця не розуміє свого функціоналу, – вважає Остапенко. – Мені дуже шкода, що для тієї частини монахів УПЦ, які мають достатньо потужні українські позиції, ані держава, ані ПЦУ не змогли створити механізмів переходу до структур церкви. Звісно, хотілося б, аби громада ПЦУ збільшувалася, але це важко, поки не вирішені всі юридичні питання».

Оптимізму екскерівнику Києво-Печерської Лаври надають історичні паралелі: коли громада УПЦ МП заходила у лавру у кінці 1980-х – початку 1990-х років, – це теж була достатньо невелика група людей, але вона збільшувалась з кожним роком. Ті ж самі процеси, за його словами, спостерігаються і у ПЦУ.

«Коли ПЦУ тільки з’явилася в лаврі, були звинувачення в тому, що церкви стоять порожніми, – згадує Остапенко. – Але такі процеси не займають день чи місяць – і вже нещодавно на службах на Великдень, Вербну неділю були тисячі людей. Створення духовного центру – кропіткий процес, це дуже тонкі матерії. У ПЦУ ж багато хто вважав, що треба замінити одного предстоятеля на іншого, залишити всі ці «схематози», нецільове використання об'єктів – і в цьому нема нічого поганого. Знаю, що дуже багато людей переживають, аби ПЦУ не стало УПЦ МП-2. На жаль, на рівні морально-етичних та якихось організаційних моментів ці церкви мають дуже багато спільного, і це багатьох відлякує. Тому пошук правильних цінностей, правильних механізмів взаємодії – дуже важлива задача. І тут ініціатива має бути за владою».

Що каже духовенство

Важливо також розуміти: не всюди переділ парафій між ПЦУ та Московською церквою відбувається з конфліктами. Колишній лідер проукраїнського крила в УПЦ МП, а нині митрополит Переяславський та Вишневський ПЦУ Олександр Драбинко запевняє: у нього в єпархії не виникало проблем з насильницькими переходами чи переведеннями.

«Парафії, які бажали залишитися в Московському патріархаті, юридично переведені до ПЦУ: вони формально у моїй єпархії, але їхні священники служать у підпорядкуванні МП, – розповідає Драбинко. – Я не виганяв їх із храмів, бо не хочу провокувати конфлікти. Наприклад, в одному селі під Києвом настоятель виїхав до Канади, а другий священник залишився – в нього там 200 парафіян. Храм юридично наш, але поки вони служать по-старому, поминають (предстоятеля УПЦ МП) митрополита Онуфрія. Я хоч сьогодні можу взяти судового виконавця та зайти туди, але мені не потрібні конфлікти, як не потрібні вони і державним посадовцям, які матимуть потім відповідальність за розділення в селі між вірянами. Просто чекаю, поки ці парафіяни перейдуть до ПЦУ добровільно». 

Драбинко впевнений, що конфліктів, які подекуди виникали між вірними двох церков, можна було б уникнути, причому ще при створенні ПЦУ у 2018-му. На його думку, часто громадські активісти, які ініціюють перехід релігійних споруд до ПЦУ, не мають до церкви жодного стосунку (а іноді взагалі є атеїстами) і точно не збиратимуть парафіян до звільнених храмів. 

«У результаті створюються паралельні громади, що йдуть за священником, який не доєднується до ПЦУ, та й служать собі по якихось хатах, – описує ситуацію митрополит. – А церкви при цьому стоять порожні, священників немає, бо хтось же має їх утримувати. У моєму рідному Корці (Рівненської області) 12 парафій, і лише одна – ПЦУ. Вона повна, але й інші повні. Люди кажуть: «Тут нас хрестили, ми тут батьків хоронили – нікуди не підемо». А якщо священник каже, що ПЦУ – неканонічна, то люди йдуть за ним».

Згадує Драбинко і Києво-Печерську Лавру часів, коли там царювала УПЦ МП: «Раніше життя якесь бурлило: дев'ять літургій щодня служилося, паломники були, свічки купляли, записки брали. А тепер у Лаврі – тиша, анімація, п’ять ченців новопострижених. Владиці Авраамію не дають жодних прав, все абсолютно під контролем музею. Те саме з багатьма іншими містами – храми стоять порожні. І ми ще хочемо забрати Почаївську лавру? Поки керівництво ПЦУ і УПЦ МП не сядуть за стіл переговорів, вирішити питання неможливо».

Певні кроки на зближення двох церков відбулися у Чернігові. У червні у Свято-Троїцькому соборі сталася унікальна подія: усі християнські конфесії об’єдналися в молитві за мир в Україні. Однак ця подія була неоднозначно сприйнята всередині УПЦ МП, тож казати, що у стосунках двох церков настала злагода – передчасно.

Архієпископ Житомирський і Поліський ПЦУ Володимир (Василь Шлапак) визнає, що через складний фінансовий стан Церкви священники мусять розриватися між духовною роботою та цивільною. Багато з них працюють вчителями, водіями, охоронцями в супермаркетах. За словами архієпископа, однієї служби просто не вистачає, аби прогодувати сім’ю. 

«У нас люди часто сприймають священника як того, хто має жити скромно, десь при вівтарі, служити – і більше нічого не потребувати, – каже архієпископ. – Але в нього є діти, яким потрібна освіта, одяг, нормальні умови для життя. У деяких парафіях громада платить священнику мінімальну зарплату. Але це – скоріше, виняток. Здебільшого священник живе з того, що отримає за хрестини, похорони, молебні. Особливо багато людей приходить до церков на Великдень і на проводи – от тоді й набирається трохи грошей на кілька місяців. А далі – знову туго».

Куди більшою проблемою, на думку Шлапака, є падіння довіри до священнослужителів як таких. «Церква певною мірою скомпрометована такими як (митрополит УПЦ МП) владика Павло Лебідь. Через такі гучні історії у багатьох склався негативний образ духовенства загалом, – нарікає архієпископ. – Плюс багато вірян виїхали з країни. Як наслідок – зменшились і пожертви: хтось дає менше, а хтось – взагалі не дає, бо не впевнений, куди ідуть ті гроші. При цьому у храм ходити не перестають».

Допомоги від держави ПЦУ Володимир також не бачить: «Ніби все правильно: закон ухвалили, визнали, що певні храми належать державі, а не Московському патріархату. А на ділі – нічого не відбувається. От у нас, на Житомирщині, є Преображенський собор, який мали б передати ПЦУ. Але юридично – все лишилося, як було, тому що нема механізму реалізації. Якщо нема постанови про ліквідацію Житомирської єпархії УПЦ МП – вони собор не віддадуть. Так само і щодо інших споруд: держава просто визнає, що Московський патріархат не має бути їхнім власником. А далі – нічого, все потопає в суцільних колізіях».

Проте, попри всі проблеми, є священнослужителі ПЦУ, які налаштовані оптимістично. Нинішні складнощі, з якими зіштовхнулася молода церква, вони сприймають як відкрите вікно можливостей. Священник Хмельницької єпархії ПЦУ Захар Залізний, який два роки тому бив на сполох щодо нестачі кадрів на зростаючу кількість парафій, зараз стверджує, що принаймні на Хмельниччині ця проблема вирішена. 

«У 2013 році наша єпархія фактично збільшилася вдвічі і це, звісно, створило тимчасовий дефіцит кадрів, адже лише окремі священники УПЦ МП виявили бажання приєднатися до ПЦУ, – згадує Залізний. – Але зараз ситуація стабілізувалася: ми висвячуємо нових священників – наших випускників духовних шкіл, а також приймаємо священників з інших єпархій, які шукають парафії».

Залізний також закликає не робити поспішних висновків через суттєве перевищення числа парафій (8,3 тис.) над кількістю священників (4,5 тис.). Він звертає увагу, що є великі парафії у містах чи районних центрах, де населення може сягати кількох тисяч людей, і священник має повноцінну зайнятість. А в парафіях в невеликих селах, де залишилося лише 15 мешканців, – є лише невелике молитовне приміщення чи каплиця. Такі громади дійсно часто не мають змоги самостійно утримувати священника, оплачувати його поїздки та інші витрати. У цих випадках священник може з’являтися в парафії «наїздами» – раз на два тижні або лише під конкретну подію (вінчання, похорон). «Проте така ситуація у всіх церков в Україні, не тільки ПЦУ», – запевняє Залізний.

«Права рука» Епіфанія – заступник голови Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ митрополит Білоцерківський та Євстратій Зоря називає претензії щодо дефіциту священників дивними. Він звертає увагу на те, що церкві водночас потрібно віддати у військо сотні капеланів, а процес виховання священнослужителів – тривалий.

«Якщо ж казати про кількість меценатів, то хто хоче – допомагає і зараз, хто не хоче – ні, – каже соратник Епіфанія. – А залучати «політичних інвесторів», як робить МП, отримуючи кошти в обмін на виконання їхньої волі, ПЦУ не буде».

Перехід парафій від Московської церкви до Помісної, на думку Зорі, має йти природним шляхом «у міру дозрівання громад». Він зауважує: коли закон про заборону релігійних організацій, пов’язаних з РПЦ, повноцінно запрацює, громади постануть перед вибором, бо дотеперішнє вичікування стане проблемним. Коментуючи історії зі звільненими від УПЦ МП храмами, які стоять безхазяйними, митрополит припускає, що пустують не тільки храми, а й території, на яких вони розташовані: «Коли йдеться про прифронтові території, то, мабуть, очевидно, що там можуть бути не лише полишені храми, але і школи, дитячі садки, магазини і житло – бо люди бояться туди повертатися».

Можливість поставити питання, що накопичилися до предстоятеля ПЦУ, у духовенства церкви буде вже скоро – під час Архієрейського собору у Києві, що запланований на 14 липня до Дня Хрещення Русі. Собор має розглянути доповідь Епіфанія про життя Помісної церкви за попередній період, а також затвердити рішення Священного Синоду. Поки що, за словами Євстратія Зорі, якихось виняткових справ, які привертали б особливий інтерес (на кшталт переходу на новий церковний календар у 2023-му), на Соборі не передбачається. 

Отже, небажання керівництва ПЦУ робити різкі рухи переважає досі. Можливо, вже настав час вийти з зони комфорту?

Павло Вуєць, «Главком»