Їх залишилися одиниці: гуцульських коней рятуватимуть у спеціальному центрі на Прикарпатті

Знайомтеся: незворушні та доброзичливі, невеликі та поступливі – гуцульські коні. Колись вони були незамінними для мешканців гір. У житті кожного гуцула такий помічник грав особливе значення - обійтися без нього в горах було неможливо. Це єдина українська порода коней, виведена методом народної селекції, а не на конезаводах. І називається вона просто, але гордо – гуцульська.

Наразі гуцульські коні опинилися під загрозою зникнення, але є про них і для них і гарна новина. Яка? Читайте у матеріалі Коротко про.

Гуцул та кінь нерозлучні все життя

Щоб врятувати породу та привернути до неї увагу, у останні дні червня у Косові на Прикарпатті, самому серці Гуцульщини, запрацював Центр гуцульського коня «Гуцулик». Його відкрили до 100-річчя створення Товариства конярів гуцульської породи. У Національному природному парку «Гуцульщина», де запрацював центр, міститься 10 таких конячок.

– Відкрити цей центр запланували близько десяти років тому, і тепер, нарешті, чекаємо на гостей, – зазначають співробітники Національного природного парку «Гуцульщина». – Ці конячки не тільки витривалі, а й спокійні та обережні, що також дуже важливо у горах. Вони знають, як поставити копита в такій місцевості, там, де інший кінь міг би сам постраждати, а з ним постраждав би і вершник. Гуцул та кінь взагалі були нерозлучні все життя.

У парку можна не тільки подивитися на єдину гуцульську породу коней, що зникає, а й навчитися верховій їзді або покататися на візку. А для дітей, військовослужбовців та ветеранів будуть проводити заняття з іпотерапії. Для дітей коні - цілком безпечні. Вони невисокі, близько 140 см – їх ще називають "карпатськими поні".

- Це абсолютно незворушний кінь, навіть якщо знаходиться під невмілим вершником, тому він добре підходить для навчання верховій їзді, - зазначають у парку.

Гуцульський кінь – витривала тварина, яка пристосована саме до гірських умов та вузьких стежок.

– Вони ідеальні для використання у складних гірських умовах, – зазначають у Косівській районній військовій адміністрації. – Легко долають перепони, що важливо у горах, досить швидкі та їх легко тренувати, здатні щодня долати 50-60 км по гірській та лісовій місцевості, переносячи до 150 кг вантажу.

– Цей центр – це не просто локація для популяризації гуцульського коня, а й простір, де поєднано природу, культуру та інклюзію, – зазначає директор Департаменту природно-заповідного фонду України Міністерства навколишнього середовища Едгар Токар.

Як розповідають співробітники Національного природного парку «Гуцульщина», ще один плюс – це коні-довгожителі. Відомо про випадок, коли 33-річна кобила народила здорове потомство, хоча коні інших порід живуть примірно 20 років.

Цей кінь невеликий за розмірами, але дуже обережний і доброзичливий. Фото: hutsulshchyna-park.in.ua

Родич коня Пржевальського та тарпана

Раніше їх розводили на Закарпатті, Прикарпатті та Буковині, потім на це у держави просто перестало вистачати коштів. Сьогодні гуцульськими кіньми все ще займаються на Закарпатті та Прикарпатті.

- У 1979 році гуцульські коні взяті під охорону – вони набули статусу реліктової породи, відносяться до світового генофонду, - зазначають у парку. - Гуцульський кінь – це нащадок диких азіатських видів, коня Пржевальського та вимерлого тарпана. Вони потрапили сюди під час монголо-татарської навали. Від лісового тарпана гуцульський кінь успадкував темну смугу на спині та зеброїди на лопатках та передпліччі.

Цих коней залишилося зовсім небагато – ще 20 років тому їх було близько 600 у Європі, з яких більшість - майже чотири сотні - в Україні. Близько сотні років тому їхня кількість обчислювалася тисячами, а сьогодні кінь-гуцулик опинився на межі зникнення.

До речі

Як гуцули своїх коней від мобілізації ховали

Саме гуцульські коні перевозили матеріали для будівництва обсерваторії "Білий слон" на горі Піп Іван у 1930-х роках. У розпал Першої світової війни ці коні «працювали» тягловим транспортом, який провозив вантаж та амуніцію горами – там, де не могла пройти техніка. Так її доставляли на передову. За часів Австро-Угорської імперії за указом імператора коней-гуцуликів, як їх називають, почали відбирати для кавалерії. Тоді почали вести родові книги гуцульських коней. Кажуть, гуцулам навіть доводилося ховати своїх коней від «мобілізації», але все одно більша частина їх загинула під час воєн.