Митець вам не зобовʼязаний бути ідеальним

Що мене направду вибішує, так це наше старе-добре возвеличення та ідеалізація митців. Яке подається як вияв патріотичності та поваги до своєї культури. Утім, як на мій погляд, дєвочки на культурці, саме це є яскравою ознакою малоросійства. Зустрічаюся із цим увесь час, що працюю в культурній журналістиці, яка в нашій країні лиш останні роки почала сприйматися не як «бантік», який з неї намагалися зліпити багато років.

Замість бачити наших талановитих людей як складних, багатогранних, неоднозначних, цікавих, обовʼязково спрощувати їх, примітивізувати, пхати на іконостас і стояти на варті. Щоб не дай бог ніхто не обезчестив цих святоликих.

Бо кожне криве слово проти Митця чи Мисткині - це акт самообпльовувпння, наруги над власною культурою. Яку і без того принижували і паплюжили століттями, тому ми зараз будемо вішати на неї рушники, кохатися у ній і не дозволимо жодного плювка у душу та глузувань. Ви ж, напевне, знаєте людей, які не терплять жодних жартів над своєю персоною, бо завжди бачать у цьому лише глум. Ось так і «захисники» нашої культури.

Тому наші визначні люди стоять усі красіві та нудні у рядочок і на кожному завʼязаний ось цей великий бантик.

Ще зі школи я не переносила цю традицію. Відколи вчителька укрліт заявила мені, що український письменник не може бути поганою людиною. А в університеті не зробили зауваження, що тримаю «Кобзаря» у рукавичках. Разом з тим, на парах з укрліт ми позіхали від нудьги, а на зарубіжці сиділи з нашорошеними вухами (і це - доволі типова ситуація). Від того, що витворяв, наприклад, Байрон і яким *бланом часом був. А після лекціі я бігла в бібліотеку бігом його читати. Бо мені не просто пояснили, в чому були його таланти, а і намалювали портрет неординарної людини. Неординарна людина - не конче *блан, якшо шо. Але цілком може ним бути. Митці взагалі можуть бути якими-завгодно, як і люди загалом.

Дика ідеалізація та поклоніння людям культури - це абсолютно не ознака поваги до них, національної гідності, патріотизму. Радше навпаки. Для мене це ознака, що людина десь всередині таки піддалася на російський вплив і вважає українську культуру неповноцінною та убогою. Але не хоче цього визнавати і займається якоюсь гіперкомпенсацією. Тому і слово «геній» пхається де треба і де ні.

І головне - у цьому є багато лицемірства і відсутності рефлексії. Бо ще зі школи багатьох із нас вчили саме возвеличувати українських авторів та авторок і їхні тексти, а не думати над ними, знати їх і любити. Або не любити і вміти пояснити чому. Тому якось так вийшло, що з одного боку - уславлення без жодного критичного ставлення (бо ж не навчили), з іншого - цілковита байдужість.

Що казати, лиш зо два роки тому українці масово відкрили для себе авторів «розстріляного відродженння», а доволі проста неофітська вистава про них стала хітом і сильним враженням для багатьох. І я зовсім не маю нічого проти цієї вистави, але вона (та їі сприйняття) є яскравим симптомом. «Вау, Тичина писав для партії? А ми цього не знали, нам не казали». В музеї Тичини вам теж про це будуть говорити дуже неохоче. Хоча, це ж така цікава частина його особистості, над якою варто було б думати, сперечатися, обговорювати, робити якісь висновки; порівнювати його різні вірші.

Один з моїх улюблених поетів - Юрій Андрухович. Не з «улюблений український», а взагалі. Причому, я не люблю поезію, знаю біографії поетів краще, ніж їхні твори. Але вірші Андруховича люблю з курсу другого і навіть знаю напамʼять багато з них. Від «лахмітника Місьо, який о четвертій ранку зарізав пану Касю» і «в реторті вариться коктейль, оу є, май бейбі» до «сто баксів на місяць, і всі тебе трахають». Ну ось просто повний естетичний метч!

Але те, що Юрій Ігорович інколи городить - мені перенести важко. Та я і не слухаю вже. Що не заважає мені пишатися, що у нашій літературі є такий чувак. Який їі, безсумнівно, збагачує. Бо інтервʼю Андруховича і його думки з приводу, наприклад, політики, - це зовсім інша його сторона, ніж вірші. А особисте життя - ще геть інша. І це все не мусить змішуватися. Бо люди - складні. Й цікаві у своїй складності.

Також я люблю фільми Паоло Соррентіно, попри його тісні контакти із Сильвіо Берлусконі. І навіть знятий про нього фільм. Причому, зауважте, Берлусконі там зовсім не ідеальний. І у цьому суть! Бергман - взагалі неприємний тип. Він навіть у мемуарах не намагався щось із себе вдавати. Але це не значить, що його роботи не захоплюють складними персонажами і стосунками між ними. І що визнання його недоліків, є наругою над шведською культурою. «Паплюження шведської культури» - можете уявити таку фразу?

Власне, усе це приводить до багатьох негативних наслідків. Приміром, у нас практично немає успішних байопіків. Жоден ігровий фільм про визначних українців не став хітом, бо нам з екрану постійно пропонують якихось мумій зі скляними очима. І порівняйте це зі світовими популярними байопіками. Навіть «Богемна рапсодія», яку критикували за надто вилизаний образ Фредді Меркʼюрі, у нас би вважалася наругою та самообпльовуванням.

Автори часто або бояться зняти щось сміливіше і живіше, або живуть у дихотоміі: можна вибрати лише варіант створення памʼятика, бо інший - це закидання багном. Інших варіантів не існує, лише ці два.

А також цей принцип поширюється на решту людей, тому ми постійно клепаємо собі героїв, в яких потім розчаровуємося, знецінюємо і викидаємо на смітник. Бо вони посміли бути не такими ідеальними, як ми собі придумали. Або не розчаровуємося і продовжуємо їх ідеалізувати попри все. Особливо жахливий вигляд це має із політиками, до яких завжди повинно бути критичне ставлення. Але ж критичне ставлення ми плутаємо з хейтом, приниженням та зневагою.

У звʼязку із цим усіляко раджу вам документальну стрічку Сергія Буковського «Іван і Марта» про подружжя Дзюбів. Пані Марта там фактично головна героїня, бо пан Іван вже нездужав під час зйомок. Так ось, вона досить критично висловлюється до спроб ідеалізувати свого чоловіка і вбачанні у ньому героя, борця і ще когось там. Вона каже, що вони обоє - нормальні люди, які не хотіли ніяких колотнеч і боротьби, а просто спокійно жити. Можливо тому і її розповідь виявилася вкрай цікавою.

Джерело: фейсбук-сторінка Лєни Чиченіної