Особистий досвід роботи в телемарафоні «Єдині новини»

Цей текст — винятково про мій особистий досвід роботи в рамках телемарафону «Єдині новини». Досвід тривалістю півтора року. Оскільки при звільненні з телеканалу я підписав документи про нерозголошення — фінансової та іншої інформації, що може зашкодити репутації медіа, — про сам канал я не говоритиму. Проте, на моє переконання, все, що відбувається там, де працював я, мало чим відрізняється від того, що відбувається на інших українських телеканалах, які за державний кошт виробляють контент для марафону.

На телеканал N (у межах марафону) я прийшов у лютому 2024 року. На той час із роботою на ринку було складно, і, як кажуть, не до вибору. До ЗСУ мене не взяли — я виключений із військового обліку за станом здоров’я ще на початку повномасштабного вторгнення. Колеги з іншого каналу порадили: мовляв, шукають людину з досвідом для підсумкових випусків. Зв’язалися, домовилися, почав працювати.

Спочатку нічого не викликало занепокоєння. Позиція була зрозуміла: знімати відверто провладні сюжети мене не просили. Спікерів запрошував сам — із власного кола професійних контактів. Але далі — складніше. Шеф-редакторка інформаційного мовлення постійно розпитувала, кого саме я планую знімати. Це виглядало дивно: коли запрошуєш на роботу професіонала з 30-річним стажем — маєш довіряти. Інакше навіщо запрошувати?

Далі — ще цікавіше. Один із ведучих телеканалу підійшов до мене з «порадою»: варто «грати за правилами». Мовляв, я періодично знімаю адвоката Ярослава Куца — а він же, цитую, «порошенківський». Таких тут, мовляв, не варто показувати. Цього телеведучого я знав ще з 2015 року, з токшоу «Говорить Україна», де він був звичайним журналістом. Очевидно, шлях до ролі ведучого в нас має свої негласні «правила гри» — і це не лише про професіоналізм.

Ясно, що тема «Європейської солідарності» — під повною забороною. Мені це чітко сказали й директорка, й шеф-редакторка: «У них є свої телеканали — сюди не можна». Але я ігнорував ці заборони. Періодично знімав і Куца, і політолога Євгена Магду. Проте кожен вихід неугодного експерта — це була боротьба. Суперечки з редакторами стали звичним явищем (до речі, всі розмови в моїй редакції відбувалися винятково російською).

У марафоні загалом не вітають жодних спікерів, які критикують владу. Інформаційні продюсери постійно запитували шеф-редакторку: чи можна брати коментар певного експерта. І відповідь надходила не відразу — бо погодження йшло «згори».

У журналіста завжди є способи донести важливе — через коментарі спікерів. Але коли ці синхрони «обрізають» до повного знеособлення — журналістика втрачає сенс. Це називається одним словом:цензура.

За півтора року роботи один мій сюжет зняли з ефіру. Причина — участь у ньому депутатки від «Голосу» Інни Совсун. У когось нагорі трапилася, очевидно, ідіосинкразія саме на її ім’я. Це був сюжет до Дня Європи — про те, наскільки ми самі стаємо європейцями. Однією з тем була необхідність ухвалення закону про цивільні партнерства, авторкою якого є пані Інна. Але дозволу на її появу в ефірі не дали. Я принципово не погодився вирізати її коментар — це суперечить моїм принципам. Це було ще в травні 2024 року (скриншоти листування збережені).

Тема гомофобії — окрема. Понад пів року я пропонував зробити аналітичний сюжет про життя ЛГБТК+ людей на четвертому році великої війни. Мовчали. Попри всі реляції в ефірі марафону про «європейські цінності». І як тільки я цей сюжет таки зробив — за два тижні мене звільнили. Формально — скорочення. Попри те, що мій чоловік зараз служить у ЗСУ.

Коли ви дивитеся марафон — ви часто бачите надмірну кількість офіціозу. Президент тут, там — усе це прямі трансляції. І якщо хтось думає, що причина — брак сюжетів, то ні. Мої аналітичні сюжети, які завжди планували як фінальні матеріали, часто не потрапляли в ефір у день, коли були готові. Бо важливіше — транслювати щось, що дуже нагадує мені «з’їзд ЦК КПРС» або стару програму «Время».

Наостанок. Уже за кілька тижнів після мого працевлаштування директорка викликала мене і сказала: «Подумай, що пишеш у фейсбуці. Ті, кому треба, читають». І порадила не висловлювати гучно свою громадянську позицію. Я відповів різко: про місце роботи у мене у фейсбуці — жодного слова, а все інше — писатиму, що вважатиму за потрібне (аудіозапис розмови теж є).

Найстрашніше, до чого я дійшов, працюючи в медіа, що входить до марафону, — я почав вмикати самоцензуру. Перестав запрошувати експертів, щоб не витрачати енергію на сварки. Не включав синхрони Зеленського, де йшлося про проблемні моменти — бо їх би все одно вирізали. Наприклад, згадати по «шашлики», хоча це було б інколи доречно, звісно, неможливо. Як неможливо процитувати відповідь Зеленського з сайту президента щодо петиції про цивільні партнерства.

І це відчуття — коли ти журналіст із 30-річним досвідом, а тебе фактично ламають, — це те, що вбиває зсередини.

Мій півторарічний забіг у цьому марафоні завершено. Видихаю. Озираюся. Хочу займатися журналістикою. А чи існує вона ще в Україні?

Колаж: Микола Шиманський