Преодолеть зависимость от США: способна ли Европа самостоятельно позаботиться о своей безопасности

Хоча європейські країни й пообіцяли збільшити оборонні витрати, вони й надалі стратегічно залежать від США – дедалі менш надійного союзника.

А поки Америка загрожує відстороненням, політичні лідери досі не ставлять головного питання: чи здатна Європа самостійно подбати про свою безпеку?.

Лише за кілька днів після того, як генеральний секретар НАТО Марк Рютте оголосив саміт Альянсу в Гаазі беззаперечним успіхом, США призупинили заплановану відправку військового обладнання до України та пом’якшили частину санкцій проти кількох російських банків.

Згодом президент США Дональд Трамп, схоже, скасував це рішення, ухвалене міністром оборони Пітом Гегсетом.

Але ніхто не знає, наскільки довгим і ґрунтовним буде це "скасування".

Політика США залишається глибоко непередбачуваною – саме це й лякає європейців.

І, попри демонстративну лояльність Рютте, Трамп чітко дає зрозуміти: зобов’язання Америки у сфері безпеки більше не залежать від зусиль європейців зміцнювати власну оборону.

На саміті країни-члени НАТО погодилися підвищити цільовий рівень оборонних витрат з 2% до 5% ВВП до 2035 року.

Хоча вторгнення Росії в Україну й показало необхідність посилення обороноздатності, вирішальний поштовх дало зневажливе ставлення Трампа до ЄС.

Втім, легкість, з якою була дана ця обіцянка, викликає серйозні сумніви щодо її виконання.

У Німеччини є певний бюджетний простір завдяки багаторічному недофінансуванню та низькому державному боргу.

Проте інші великі країни Європи – зокрема, Франція, Велика Британія та Італія – стикаються з жорсткими бюджетними обмеженнями.

Однак проблема не лише у фінансах.

Нові зобов’язання НАТО створюють серйозні стратегічні виклики.

Оскільки саме США визначають умови, вирішувати, чи виконує Європа свої обов’язки, будуть Трамп і його наступники.

Ситуацію ускладнює те, що європейські країни взяли на себе зобов’язання витрачати 5% ВВП на оборону без жодної зустрічної гарантії з боку США.

Таке рішення ризикує стимулювати американське віддалення: якщо Європа не виконає обіцянки, у США буде привід згорнути підтримку.

А якщо виконає, то Вашингтон може сказати, що Європі більше не потрібна американська допомога.

Це класична ситуація "замкненого кола".

Попри ці ризики, жоден лідер ЄС не спробував пов’язати збільшення оборонних витрат із конкретними гарантіями безпеки з боку США.

Проте ризики цілком реальні: заступник міністра оборони США з питань політики Елбрідж Колбі, архітектор стратегії Трампа щодо НАТО, стверджує, що США мають скорочувати свої військові зобов’язання, навіть перед такими ключовими союзниками, як Австралія.

Обійми на саміті НАТО у Гаазі не можуть приховати той факт, що.

бути союзником США за Трампа стає дедалі більшою проблемою.

З огляду на такі обставини, цей саміт навряд чи можна вважати перемогою Європи.

До того ж думка, ніби збільшення витрат на оборону саме по собі вирішить стратегічні проблеми ЄС, є вкрай хибною.

Узгодження оборонних бюджетів для уникнення дублювання та марнотратства буде складним.

І досі немає згоди, чи варто спрямовувати кошти лише до європейських компаній, адже чимало європейців досі переконані: тісні зв’язки зі США гарантують підтримку.

У цьому питанні президент Франції Емманюель Макрон залишається фактично в ізоляції – багато хто вважає його заклик "купувати європейське" спробою просунути французьку оборонну промисловість.

На практиці значна частина початкових витрат, ймовірно, піде на американські компанії, які краще готові швидко постачати критичне озброєння.

І це – далеко не всі проблеми.

Наприклад, проєкт Future Combat Air System (FCAS) (найамбітніша спільна програма створення бойового літака в Європі, що об’єднує Dassault, Airbus і Indra) стикається з дедалі більшими напруженнями між Dassault та Airbus.

Французька Dassault, упевнена у своїх технологіях, виступає проти структури управління, яка дає право вето німецьким і іспанським партнерам.

Компанія наполягає на лідерстві у проєкті й заявляє, що за потреби реалізує його самостійно.

Попри сильну політичну підтримку Франції та Німеччини, ця напруженість створює невизначеність щодо майбутнього програми, підкреслюючи глибокі індустріальні суперечності в оборонному співробітництві Європи.

До того ж багато європейських урядів побоюються, що надто рішучі кроки до автономії лише прискорять відхід Трампа від Європи.

Тому закупівлі озброєння часто відображають бажання не дратувати США.

Наприклад, нещодавнє замовлення Данією ще чотирьох американських винищувачів F-35 відбулося саме тоді, коли Трамп знову заговорив про плани купівлі Гренландії.

Закупівля F-35, які не є навіть найсучаснішими американськими літаками, розглядалася як спроба задобрити Трампа.

У 2035 році в Європі, ймовірно, буде від 500 до 700 F-35, тоді як поза Францією – лише 24 Rafale.

Для більшості країн ЄС принцип "купуй європейське" не є пріоритетом.

Але залежність від американського озброєння фактично надає США контроль над його використанням.

Наприклад, затримка оновлення програмного забезпечення вже суттєво знижує бойові можливості F-35.

Крім того, всі американські літаки зобов’язані подавати маршрути польоту своїм виробникам, що означає: жодна європейська військова операція за їхньої участі не може відбутися без відома США.

Попри це, ідея про те, що США можуть колись переслідувати цілі, несумісні з інтересами Європи, майже не обговорюється серед європейських посадовців.

А якщо й обговорюється, то швидко відкидається як занадто тривожна.

Все це свідчить про політичну слабкість Європи та її страхи.

Кая Каллас, верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки, втілює панівну установку: США не можна критикувати публічно.

Президент Європейської ради Антоніу Кошта з часу свого обрання у 2024 році здебільшого мовчить із ключових питань безпеки.

Комісар з питань оборони Андрюс Кубілюс – один із небагатьох, хто визнає необхідність для Європи готуватися до самостійного захисту.

Та навіть він уникає глибшого аналізу політичних і стратегічних наслідків такого кроку, зокрема у сфері ухвалення рішень і закупівель.

Перші два роки війни в Україні підняли авторитет ЄС, але нинішня політика США оголила незручну реальність: найбільший страх Європи – це справжня незалежність.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.