У тумані на краю пустелі

"Арлезіанка" за п'єсою французького романіста і драматурга Альфонса Доде. Столичний Театр імені Франка. Постановка Дмитра Богомазова. Переклад Ірини Вєдіної. Сценографія Петра Богомазова. Костюми Тетяни Овсієнко. Композитор – Олександр Кохановський. Прем'єра – червень 2025 рокуПісля перегляду захотілося забути, що ти – театральний критик, і просто написати листа. Не в месенджер чи імейл, а від руки, на старому жовтуватому папері. Потім вкласти до конверта з екзотичною маркою, заклеїти вишневим клеєм і серед ночі вкинути до поштової скриньки. А вранці Дмитро Богомазов нехай розпечатає листа, де буде написано: "Вчора я зайшов у твій спектакль – і ще й досі гуляю тут…"Звісно, це ніяка не рецензія. Колись учитель Богомазова, Едуард Митницький, казав, що рецензенти пишуть зовсім не про театр, а лише про себе. Оце воно і є. З Митницьким не хочеться сперечатись.Почну з банальності: у Богомазова чи не кожен спектакль – то окремий космос зі своїми законами фізики та геометрії. У нього, скажімо, бували навіть двовимірні персонажі. Це не завжди той світ, у якому хотілось би жити. Зазирнути на один вечір, подивуватися, як там усе облаштовано, – так, а оселитися – ні. Але серед пів сотні придуманих ним планет є кілька таких, де хотілось би пожити довше, бо вони заселені особливими мешканцями, яким добре разом, і тобі з ними так само добре. Тут завжди є таємниця: що саме збирає докупи й утримує разом дуже різних істот? Це як в історіях семи ковбоїв чи семи самураїв або в казці про Рукавичку. Стоїш перед входом і кажеш: "Я вовчик-братик, впустіть і мене!" І тебе впускають. Такими були, зокрема, його обидві постановки "12-ї ночі" в Театрі на лівому березі або, там-таки, "Кепка з карасями".І ось тепер – "Арлезіанка" у франківців.Той магніт, що утримує довкола себе всіх героїв цієї вистави, – це любов у різних її проявах та іпостасях. Від тяжкої любові-пристрасті до просвітленої любові до своїх ближніх і до світу.Якось воно все тут зроблено так, ніби всі дев'ятеро персонажів – головні, другорядних нема. Кажуть, що так не можна, бо це переобтяжує виставу. Але коли бачиш тітоньку Ренод у виконанні Людмили Смородіної, то питання "можна – не можна" відпадає. Смородіна виходить на сцену всього на кілька хвилин, але водночас ніби веде за собою всіх тих коронованих осіб, яких раніше з блиском зіграла в цьому театрі. Можливо, вона теж Арлезіанка – тільки колишня.А вся роль, повторимося, вкладається в кілька хвилин. Що й говорити про тих, хто на сцені перебуває довше. Про Віталія Ажнова в ролі юного байкера Фредері, тяжко контуженого любов'ю до таємничої Арлезіанки. Про Олександра Ярему – це зворушливий Франсе Мамай, дід Фредері, приголомшений бідою свого онука. Про Олега Стальчука в ролі епічного індіанця Бальтазара. Про Дмитра Рибалевського – це ковбой Мітіфіо, у якого ПТСР від тієї самої Арлезіанки.У ролі Рози Мамай – Тамара Антропова. Це дебют досвідченої актриси на сцені франківців. Її Роза нагадує ту відчайдушну синицю, котра намірялася запалити море. Враження часом таке, що Роза пурхає над сценою, не торкаючись її, особливо в тому епізоді, де вона вчить літати іншу пташку, свою похресницю Вів'єтт (Кароліна Мруга).Ще один щасливий дебют у цьому складі виконавців – Дмитро Короленко, студент університету Карпенка-­Карого, в ролі Дурника.Осібно згадується Андрій Самінін у ролі Марка. Це веселий моряк, який любить усе, що живе й рухається. Втім, серед фейсбучних відгуків є й такий: мовляв, у цих з американського Заходу не водяться черешні та рожеві фламінго, про яких згадує Марк, та й узагалі – звідки в цій пустелі взявся моряк? Звісно, резонне зауваження – якби вистава справді була "про Аризону". Але вона про іншу країну. А Марк, можливо, – моряк із Маріуполя, Бердянська чи з Олешків, саме звідти, де водяться фламінго й черешні і де є все, крім нас поки що.Чому режисер перемістив героїв п'єси з теплого французького Провансу до холодної пустелі в Аризоні? Він віджартовується, мовляв, у Франції життя позбавлене драматичної напруженості. Насправді ж, здається, Богомазову було потрібне якесь таке місце на самому краю цивілізації, за яким уже немає нічого. Це ніби остання зупинка, далі йти нема куди, а персонажі – ніби останні люди на планеті, від якої лишилася тільки оця пустеля з кактусами. А навколо – туман і пітьма.Поміж людей тут запросто гуляє смерть. Вона – не окремий персонаж, а щоразу ніби натяк. Скажімо, на початку вистави ковбой Бальтазар виймає індіанську стрілу зі спини Дурника, який прикидається вбитим. Коли Бальтазар виймає стрілу вперше – мимоволі здригаєшся, бо ще не знаєш, що Дурник насправді не вбитий.Смерть стоїть і за плечима Фредері – здається, він особа з потойбічного світу або принаймні заблудився між тим і цим світом.Ото й уся "Аризона". Богомазову вона знадобилася, щоб подивитися на людей на останній межі. Єдине, що в них залишилося, – це любов. Вона здатна їх погубити, але й без неї вони не здатні встояти.У цій виставі немає фірмових богомазовських масок, вибілених облич, обведених очей та клоунських червоних кульок, причеплених на кінчику носа. У всіх відкриті обличчя, немовби ці люди подають знак: "Це ми, Господи!" – й хочуть, щоб Господь їх побачив і щоб йому ніщо не заважало їх упізнати.Хтось устиг назвати "Арлезіанку" найкращою серед постановок Богомазова. Навряд чи воно так, але цей спектакль таки точно найбільш меланхолійний серед зроблених ним.І все одно – в "Арлезіанці" хочеться довше побути.У виставі – дві потужні команди виконавців. В іншому складі грають: Олексій Богданович (Бальтазар), Віктор Жданов (Франсе Мамай), Ксенія Баша (Роза), Іван Дов­женко, студент університету Карпенка-Карого (Фредері), Олександр Форманчук (Марк), Леонід Шеревера (Дурник), Марина Кошкіна (Вів'єтт), Роман Ясиновський (Мітіфіо), Олена Хохлаткіна (тітонька Ренод). Дуже хотілося б передивитися виставу у виконанні цієї команди. Тут так само розкішний підбір неповторних акторських індивідуальностей. Скажімо, судячи з фото та відео уривків у ФБ, у юного Івана Довженка зовсім інший Фредері, ніж у Віталія Ажнова. Одначе від того, щоб переглянути виставу в іншому складі, стримує одне дивне відчуття, схоже на ревнощі. Мені важко змиритися з тим, що кожен із дев'яти вже бачених мною персонажів може бути якимось іншим. Бо я полюбив тих, яких бачив. І дивитися інших – це буде як зрада абощо. Еге ж, це смішно, але так воно є. Отож подивлюся згодом, коли вщухне гострота перших вражень.Передплатити журнал "Країна"