Демінерка у 20+: як дівчина з Донеччини очищає країну від вибухонебезпечних предметів

24-річна Аліна Стрельцова з пгт Миколаївка, що поблизу Слов’янська, працює у сфері гуманітарного розмінування вже два роки. Бути корисною державі вона хотіла ще в школі, коли у 2014 році доводилося ховатися у підвалі під час обстрілів.

Аліна починала як демінерка, а зараз займається контролем якості у HALO Trust - міжнародній організації, яка очищає Україну від смертельно небезпечних предметів.
Про те, чому Аліна вирішила стати розмінувальницею, як проходить її робочий день і чому іноді робота доводить до сліз, вона розповіла Коротко про.

"Страху немає: впевнена у своїх колегах"

- Аліно, розкажіть, як почався ваш шлях у розмінуванні?

- З HALO Trust я познайомилась ще у школі. Тоді запам’ятала лише їхню емблему і те, про що вони розповідали. Потім ми переїхали до Краматорська. Одного разу побачила, як хтось вчиться на демінера - не розуміла, що саме відбувається, але було дуже цікаво. Знайомі розповіли, що є організація, яка займається розмінуванням, а це їхній навчальний майданчик.

Довго сумнівалася, чи варто йти: розуміла, що робота буде на природі - тобто і в спеку, і в холод. Але у 2020 році подала заявку. Наступного дня мені зателефонували й запросили на співбесіду. Я її пройшла, але мене запитували: "Ти впевнена у своєму виборі? Ти ж така молода, навіщо тобі це?" А я думала: "Треба - значить треба". Пройшла навчання - і почала працювати.

- Чому ви вирішили, що вам це потрібно?

- Знаєте, не можу сказати, що я "дівчинка-дівчинка" - у мене більше хлопчачий характер. Мені було цікаво, як працюють розмінувальники, як шукають міни. І я пішла за своїм інтересом.

Плюс у мене і тато, і чоловік - військові. Вони мене надихали, і я вирішила, що хоча б так зможу допомогти країні.

- Як виглядає робочий день розмінувальниці?

- Якщо я не у відрядженні, то прокидалася о 4-5-й ранку. До п’ятої мене вже забирали. Починали роботу з 7-ї, особливо в спеку - щоб раніше закінчити. Спершу зупинялися на каву, потім їхали на ділянку, збирали обладнання, розходилися по "проходах" - так у нас називаються робочі зони.

У кінці дня збиралися, їхали назад - до п’ятої-шостої вечора я вже була вдома.

- Ви два роки працювали в полі, а зараз на контролі якості. У чому різниця між цими ролями і що вам більше до душі?

- Важко сказати. Напевно, в полі було простіше, але на контролі цікавіше: бачиш, як працюють інші, багато подорожуєш. Зараз працюємо на Харківщині.

У полі ти знаєш своє завдання, знаєш правила, як працювати безпечно. Весь день на природі, пташки співають - краса.

На контролі якості ми взаємодіємо з відділами розмінування, інформування, знищення боєприпасів, технічного обстеження. Потрібно знати купу операційних стандартів. Чесно кажучи, голова йде обертом. Але я справляюсь.

- Сильно Харківщина забруднена вибухонебезпечними предметами?

- Так, бо Чугуївський і Ізюмський райони, де ми працюємо, довго були під окупацією, там ішли бої. А коли йдуть бойові дії - все мінують. У когось було на це багато часу. Якщо рухатися далі - в бік Куп’янська і Липців - там просто величезна кількість мін та небезпечних предметів.

- Це дуже небезпечна робота. Невже вам не страшно?

- Під час роботи – мені не страшно. Я впевнена у своїх колегах, впевнена, що вони все роблять правильно. І, чесно кажучи, страху взагалі немає.
 
- Але ж, напевно, були небезпечні ситуації?

- Зараз складне важко згадати. Найнебезпечніше було, коли ми працювали за Бахмутом ближче до сірої зони. Тоді почався обстріл - не по нас, але дуже близько. Нас евакуювали, і тоді справді було страшно. А загалом, якщо дотримуватись стандартів, - все безпечно. Ми завжди працюємо строго за правилами.

- Який момент у своїй роботі ви запам’ятаєте на все життя?

- Напевно, той, коли ми всі командою зустрілися. Ми переїхали в Бровари, де наш головний офіс. Тоді колектив був невеликий, ми всі одне одного добре знали. Хтось залишився на окупованих територіях. Але я все одно була дуже рада бачити всіх.

Це був найтепліший момент: почувалися як одна велика родина. Зараз людей більше - вже всіх не запам’ятаєш.

"Боляче дивитись, як люди нехтують своєю безпекою"

- Ви казали, що вам хотілося плакати, коли бачили, як страждають люди. Часто доводиться з цим стикатись? Як справляєтесь з емоціями?

- Дуже боляче бачити, як люди нехтують безпекою. Наприклад, знають, де заміновано, але все одно туди йдуть - підриваються. Багато хто їде на рибалку, хоча знає, що там небезпечно.

Я раніше працювала у відділі інформування щодо мінної небезпеки, спілкувалася з величезною кількістю людей - знаєте, багато хто надто впевнений у собі. Вважають, що з ними все буде гаразд, що вони не підірвуться. Але це не так. Дуже важко потім бачити людей без ніг, без рук - бо вони чіпали те, чого не можна.

Думаю, зараз діти краще знають, як діяти, якщо знаходять щось підозріле. Вони розповідають про це батькам, але не всі батьки прислухаються. А взагалі я проходила психологічну підтримку і приймаю магній B6 - стало легше.

- Що радить психолог, як справлятися з емоціями?

- Якщо просто побачила щось страшне - треба перестати дивитись, зробити дихальну практику, переключитися на інше. Або допомогти, якщо можу.
 
- Як реагують близькі та друзі на вашу професію? Підтримують чи відмовляють?

- Мама спочатку дуже переживала. Казала: "Боже, що це за робота така, куди ти їдеш?" Але з кожним місяцем ставала спокійнішою. Зараз вже не хвилюється і мною пишається - мене це дуже надихає. Так само чоловік і тато - підтримують і пишаються.

- До речі, яка у вас освіта? Вже закінчили навчання?

- У мене юридична освіта, я вже закінчила навчання, але цього року хочу вступити на психолога. Але психологія мені потрібна насамперед для себе і своєї родини. Мені дуже подобається працювати в HALO, хочу присвятити цій сфері більше часу. Адже роботи вистачить на десятки років вперед.

"У суспільстві є недовіра, мовляв, це не жіноча професія"

- В Україні професію демінера рідко пов’язують із дівчатами. Стикались із упередженістю?

- У нас загалом часто упереджено ставляться до жінок в армії. Особисто в обличчя ніхто нічого не каже, але я бачу погляди, чую, як щось обговорюють між собою.

Був випадок. Стоїмо ми з дівчатами, жіноча команда, а позаду чоловіки кажуть: "Що вони там можуть робити?" Я нічого не відповідаю. Навіщо? Ну так, є недовіра у суспільстві, мовляв, це не жіноча професія. Але в HALO подібне ставлення - неприпустиме, всі наші колеги-чоловіки знають, що дівчата справляються на рівні з ними.

- Але ж деякі чоловіки, мабуть, навпаки - поважають?

- Є й такі. Вони можуть підійти, подякувати, сказати: "Дякуємо вам за вашу працю". Це дуже приємно. Але, на жаль, у нас у країні з гендерними питаннями ще треба працювати.

- А якщо говорити про майбутнє: що б ви хотіли змінити у сфері гуманітарного розмінування в Україні?

- Напевно, покращити систему пріоритизації розмінування. Зараз вона надто суб’єктивна. Є ділянки, які визначаються як пріоритетні, але вони не найважливіші для місцевого населення.
 
Хотілося б змінити підхід - щоб пріоритети визначались за реальною потребою. Або щоб це робила організація, бо на місцях ми бачимо ситуацію, але рішення ухвалюємо не ми.

- Як вважаєте, фахівців зараз вистачає? Адже замінованих територій дуже багато, і кажуть, на їх розмінування підуть сотні років.

- Зараз, думаю, людей вистачає. На жаль, не так багато звільнених територій. Ми могли б працювати ще більше. Є й інші організації з великою кількістю працівників. Тішить, що ми всі цим займаємося. Звісно, хотілося б більше.

- Є у вас мрії чи цілі, не пов’язані з війною? Що ще хотіли б здійснити?

- Дуже хочу повернутися додому. І дуже хочу дитину. Але зараз, думаю, це небезпечно. Я й так дуже переживаю, а за дитину - хвилювалася б ще більше.