Зрадська зрада. Чи дійсно зрадників стає більше?

Служба безпеки України ретельно звітує про кількість і кваліфікаційні ознаки затриманих навідників, підпалювачів або терористів. Складається враження, що людей, які зраджують свою країну, стає більше.

У цьому, як і в усіх інших пафосних місцях, треба зробити видих.

«Складається враження» — це про нашу травмовану емоційну сферу. Хоч би про що ми думали, все зазвичай скочується в конспірологію й апокаліпсис. Але оскільки це атитюди, набуті риси поведінки, то воно як закотилося в голову, так і викотилося. Особливо якщо там багато вільного місця. Просто ці гойдалки надто інтенсивні, і здається, що світ іде обертом. Світ про це взагалі не в курсі.

Правове тлумачення злочину визначається оперативно-слідчими діями, збором доказової бази з дотриманням процедур і вироком суду, dura lex sed lex.

І є атрибуція. Прийняття і специфічне осмислення зрадливого чину «широких народних мас», бо так виглядає. Коли оцінка явища базується на контрасті між власними утопічними фантазіями і реальністю, вона завжди трагічна. Що більша відмінність цих потенціалів, то романтичніше-поетичніша людина, то більший у неї шанс на високе страждання.

Є традиційна симпатія світового медіахробацтва до всього огидного, бо більшість нейронів головного мозку заточена на генерування тривожності (задля виживання). Тобто висока клікбейтність страшного або неприємного — це не заслуга SMMників, а просте паразитування на біологічних особливостях / запитах нашої підсвідомості. Ви читаєте про щось недобре — масштабування тривожності на порядок відбувається автоматично.

Я міг би в 100500-й раз порекомендувати не заварювати собі вранішньої кави на стічних медіаводах, проте «миші плакали, кололися, але продовжували жерти кактус».

Перш ніж говорити про психологію зради, давайте з’ясуємо, що таке вірність. Якщо людина гадки не має, що таке вірність і нащо воно треба, то зрада як морально та юридично осудне явище для неї не існує.

Спершу була лояльність. Від латинського legalis, «законний», тобто той, хто дотримується правил. Згодом у французькій мові з’явилося слово loyal, тобто «вірний чомусь-комусь», «чесний», «хто не зраджує».

Про вплив французької культури на формування норм аристократичної поведінки написано стоси книжок, яких сьогодні, однак, уже ніхто не читатиме. Тут є неполіткоректний нюанс: позаяк ми здебільшого валандалися в Російській імперії, франзужчина позитивно ліпилася і до наших неодворян на цих теренах.

Трохи інша історія, просто більш чітко сформульована, була в німецькій мові, бо нашого спадку австро-угорського цісаря Франца-Йосипа теж нікуди не подінеш. Там культура була тісно пов’язана з ідеєю васальної відданості сюзерену та поняттям особистої честі. (Щоб мати поняття особистої честі, для початку треба бути особистістю.)

У середньовічному німецькому героїчному епосі, наприклад, вірність васала своєму сюзерену вважалася найвищою заповіддю, заради якої він міг іти на смерть або вчиняти навіть жорстокі дії. Ця вірність базувалась на самовідданій службі, безстрашності та прийнятті долі. Тобто те, що ми читали про японців як про якесь диво-дивне самурайське, в Європі було звичним явищем.

Польська шляхетська культура косплеїла лицарство тоді, коли воно вже давно перестало бути в Центральній Європі трендом. А втім, сформувала специфічну культуру «гонору», у тому числі за рахунок приниження й упослідження хлопських мас. Де слово «козак» стало лайкою.

Англійські кейси подібні, але треба розуміти, що в континентальній Європі вони завжди були дисидентськими і цікавили відносно невелику кількість аристократії.

Цей примітивний історичний екскурс для того, щоб звернути увагу читачів на факт, що етичні складові вірності мали стосунок лише до нечисленних вищих верств населення. Де склалася якась система васальних стосунків довкола конкретного трону.

Тепер про наші традиції багатовекторності.

Запорізькі козаки не мали сталої зовнішньополітичної орієнтації. Їхня політика часто змінювалася залежно від історичних обставин, загроз і можливостей, які виникали у відносинах із сусідніми державами — Московією, Османською імперією та Річчю Посполитою. У різні періоди запорожці шукали підтримки в інших держав, коли московський вплив посилювався і загрожував їхній незалежності. Були союзи з московитами, були з Кримським ханством і Туреччиною, була служба для Польщі. Для пушкіністів еталон зрадника — Іван Мазепа, для поляків — Богдан Хмельницький. Активно перебігаючим туди-сюди народним масам ніхто претензій особливо не пред’являв, бо не по чину таке хлопоманство.

Тобто в документовані періоди людської історії зміна політичних орієнтацій на потребу була досить банальним явищем. Наступні покоління романтиків, особливо письменники на кшталт Вальтера Скотта, заднім числом знаходили для таких суто зоологічних моделей поведінки високоморальні виправдання, притягнуті за вуха з власного часу.

Отже, інститут соціальної репутації діяв тільки для вищих верств. Для загалу репутаційні ризики зводилися до конфесійних. Сьогодні ти вірний вірянин, а завтра криво подивився на пана — і вже єретик.

У кожному випадку, світському чи церковному, прошивка індивідуальної свідомості на безальтернативну належність гарантувалася серйозним покаранням у рамках станового інтересу. Для еліти — на цьому світі, для посполитих — на тому. Тобто коли барон, шляхтич чи дворянин міняли політично-фінансову орієнтацію з одного короля на іншого, то це зрада, а коли після епідемії чуми селяни мігрували від гіршого пана до кращого, то це демократія і права людини.

Сучасна демократія — дуже юне явище, їй максимум 150 років. (За Самюелем Гантінгтоном, вона виникла наприкінці XIX століття. І побійтеся Зевса, не тицяйте пальцем в античні часи. Тогочасні «демократичні» подробиці будуть дуже неполіткоректні.) Хоч би скільки говорилося про рівність прав, ієрархічність, збудована на збереженні виду і продовженні роду, — природа будь-якої живої спільноти. Боротьба за збільшення прав ніколи не супроводжувалася збільшенням поточної відповідальності за них, тільки як репарація за минуле.

Нижче наведене не сприймайте як політологію, але ж треба перекинути якийсь нехиткий місточок між поведінкою, заснованою на вигоді, і поведінкою, заснованою на цінностях.

Сучасна електоральна демократія побудована на такому безсоромному публічному цілуванні виборців в усі місця, що за інших обставин це тягнуло би на серйозну аморалку і кримінал.

Українська версія ще й експлуатує при цьому етнічний колорит, тобто оформлює будуари виборчих кабінок у національному стилі для більшого розслаблення сфінктерів.

Десятиріччя такого позитивного підкріплення, вироблення умовного рефлексу поведінки призвели до мовчазного взаємного визнання станової (або класової, кому як) нерівності.

При цьому правляча паразитуюча міноритарна верства, сама показуючи приклад ефективного ігнорування Конституції, заохочує посполитих до того самого в рамках їхніх можливостей. Такий клептократичний симбіоз — дуже поширене явище. Українська специфіка в тому, що війна обірвала циклічність електорального петтінгу і бюджетного грумінгу. І держава в особі тих, кому це обломилося, пригадала про конституційні обов’язки посполитих.

Людям ці позапланові нагадування в хвіст не вперлися, бо є ж консенсус: ми не ліземо до вас, ви — до нас, а у кабінці домовимося про ціну цінностей.

Виняток — родинне виховання, де є тяглість передачі культури, звичаїв і цінностей. Виховання, де батьки важливіші дітям за владу, що для всякої влади є інституційним кошмаром, попри її волелюбну демагогію.

Поясню ще раз, чому ми емоційно гостріше сприймаємо як огидну масовість зрадливих злочинців-ноунеймів, яких нині оберемками пакують СБУ і Нацпол, аніж інформацію про арешт за таке саме експолітика, високопосадовця, генерала і тому подібне. Бо квазидемократія привчила нас до поділу на «ми» і «вони». Вони — засадничо корупціонери, зрадники, ну і далі за списком. Це таке психологічне відпозиціонування: якщо «вони» — погані, то «ми» — автоматично хороші. «Ми», хороші, мали довгу традицію «взяти» щось із колгоспу, заводу, роботи собі в злиденне хазяйство. Головне, щоб через прохідну пролізло. Це не крадіжка, боронь Боже, просто «взяв». А крадуть — «вони».

І тут оба-на, вечір у хату, вламується в нашу національну хюгге-наливайку вульгарний когнітивний дисонанс.

Коли в історичному розрізі чи в актуальності ми говоримо про зраду людини, яка присягала на вірність і відповідальна за життя та благополуччя десятків тисяч «маленьких українців», то десь підсвідомо ми готові до того, що серед «них» це закономірно. І навіть зловтішаємося.

Ми — це інші. Але Сартр у п’єсі «За зачиненими дверима» казав: «Пекло — це інші». Зло банальне. Книга Ханни Арендт про суд над Адольфом Айхманом називається «Банальність зла: Суд над Айхманом в Єрусалимі». Бездумність без злочинної мотивації є основою жахливих злочинів. Книга зустріла критику з боку тих, хто неодмінно хотів бачити в злочинцеві психіатричну патологію, але ні. Цього відкриття не пережив американський головний військовий психіатр Нюрнберзького процесу Дуглас Келлі, який так і не знайшов ніяких психіатричних відхилень у чільних нацистів і невдовзі вчинив самогубство.

Серед «ми» виявляється незліченна кількість патогенних мікроорганізмів, які і не підозрюють, що вони — чиста нечисть, бо «ето другоє», а вони нікому нічого не обіцяли.

Відбувається якесь звикання, нормалізація думки, що зрадників може бути аж так багато. І це правда, але тут питання в масштабі.

Дратівлива кількість — це не масштаб. Кількість генетичного матеріалу мікроорганізмів у нашому тілі приблизно у сто разів більша за наш власний геном, але це не привід впадати в психоз і переживати втрату ідентичності.

Можливо, ви чули притчу про чотирьох сліпих мудреців, які мацали слона за різні місця і на підставі цієї тактильності казали, що таке слон. Я в молодості написав оповідання «П’ятий мудрець», де припустив, що був іще один сліпий мудрець, який вхопився за слоняче причинне місце, і тоді відкрилася йому вся мудрість світу.

Воно десь так виглядає, коли ми нервово хапаємося за зрадську зраду.