Зберігаючи спадщину, відкриваючи нове: історія Симфонічного оркестру Українського радіо

Оригінал публікації - за посиланням на сайті журналу «Музика».

Поданий нижче текст – із книжки «Українське радіо. Історія буремного століття», що побачила світ у видавництві «Лабораторія» за підтримки громадської організації «Детектор медіа». Видання простежує шлях Українського радіо – від першого ефіру 1924 року до трансляцій із бомбосховищ під час сучасної повномасштабної війни, від спротиву цензурі до відновлення мовлення в деокупованих містах. Це розповідь про людей і голоси, які творили національну ідентичність крізь буремні десятиліття – дикторів, журналістів, музикантів, інженерів і слухачів. Авторами книжки є Вадим Міський і Тамара Гусейнова, ідейний натхненник – Дмитро Хоркін.

Пропонуємо до прочитання главу, присвячену Симфонічному оркестру Українського радіо – одному з найстаріших радіооркестрів Європи, що понад століття лишається важливою частиною музичного життя країни.

На самому початку зародження професійного українського радіомовлення в Харкові з’явився музичний колектив, який швидко став центром тяжіння для найсильніших музикантів свого часу – Симфонічний оркестр Українського радіо. Це не лише один із найстаріших і найавторитетніших музичних колективів України, а й один із найстаріших оркестрів радіо Європи: навіть на британському BBC симфонічний оркестр з’явився роком пізніше.

Хоча формально датою заснування оркестру вважають 1929 рік, починалася його історія насправді в середині 1920-х років у Харкові, звідки тоді мовило Українське радіо. Це був час великих змін та експериментів, коли симфонічна музика шукала шлях до слухача через нове медіа, відкриваючи нову еру доступу до мистецтва.

Із середини 1920-х років Яків Розенштейн керував симфонічним оркестром, який складався з безробітних музикантів. Розенштейн був талановитим диригентом та організатором, зокрема до цього очолював оркестр Держопери (нині – Харківський театр опери і балету імені Лисенка). Завдяки авторитету та невичерпній енергії диригента, у сезон 1926–1927 років на основі того самого оркестру вільних музикантів у Харкові сформували колектив оркестру радіо, артисти якого восени 1929 року отримали штатні посади, повідомляє Віктор Плужников у статті «Забуте ім’я… Яків Абрамович Розенштейн». Працював оркестр у приміщенні Харківської філармонії, яка в перші роки була домом і для Українського радіо, про що ми розповідаємо детальніше у главі «1924 рік, “Говорить Харків”: Як сталось, що радіо в Україні заснували ентузіасти, а не радянська влада?». Керував оркестром Розенштейн до 1932 року, а за кілька років став диригентом Київської опери.

У журналі «Критика» за травень 1930 року збереглося свідчення про цікавий епізод – приклад того, як ідеологічна істерія радянської доби могла перетворити навіть гру на роялі на привід для політичного переслідування, і як митці творчо підходили до спротиву ідеологічній цензурі.

Випадок, описаний у статті «На музичному фронті», стався в одному з українських вишів. На зібранні з нагоди річниці смерті Леніна, після офіційних промов, студент виконав на роялі траурний марш Шопена – твір, який у європейській традиції символізує жалобу й повагу. Але навіть така стримана й, на перший погляд, цілком доречна форма вшанування стала підставою для звинувачення в «занепадництві» й «буржуазній ідеології»: ректор вишу бігав у народний комісаріат освіти з’ясовувати чи не варто відрахувати студента. У ході подальшого диспуту, як пише автор статті Н. Рабичев, «було зроблено спробу перецінувати стару музичну спадщину; за цією оцінкою, за музику корисну для пролетаріяту було визнано тільки таку, що дає певну бойову зарядку, підбадьорює…» З таким підходом, пише автор, антипролетарськими виходили всі колискові пісні, бо вони, звичайно, заколисують, а не підбадьорюють, а також всі романси, жалобна музика тощо.

Диригент радіооркестру професор Розенштейн відповів на такий догматизм іронічним перформансом. Коли учасники згаданого диспуту проголосили ноктюрн Шопена «занепадницьким» через його «мрійливість», оркестр під його орудою виконав цей твір із барабанним грохотом, висміюючи надмірну політизацію музики. Аналогічно, він пришвидшив темп фокстроту, перетворивши його на «індустріальну фотографію». Цей епізод добре ілюструє механіку цензури: не лише страх, але й непередбачуваність її меж породжували абсурд – з усуненням не лише інакомислення, а й емоційної глибини, складності, навіть жалоби, і редукції культури до суто утилітарного інструмента, який має «давати бойову зарядку». А також, показує яких цікавих форм може набувати мистецький спротив: диригент Розенштейн і радіооркестр тонко іронізували над спрощеним ідеологічним підходом до мистецтва. Своїм виконанням ноктюрна з барабанним грохотом та пришвидшеного фокстроту, що втратив «гойдання», вони продемонстрували, як легко змінити звучання твору, щоби воно відповідало або навмисно висміювало «пролетарські» критерії. І цим поставили під сумнів саму доцільність подібних оцінок, – натякаючи, що межі між «буржуазним» і «пролетарським» у музиці часто зумовлені не сутністю твору, а зовнішніми ярликами та маніпуляцією формою.

Наступник Розенштейна Герман Адлер, котрий керував радіооркестром у 1932–1937 роках, починав із харківським колективом, а від 1935 року продовжив справу з колективом оркестру київського обласного радіо: з нагоди перевезення до Києва керівних органів радянської України колектив підпорядкували республіканському Радіокомітету, змінили відповідно назву та розширили склад до 60 осіб. А харківський колектив продовжує і до сьогодні працювати як Харківський філармонійний оркестр.

Варто зазначити, що Українське радіо стало колискою для багатьох симфонічних оркестрів України. Після виникнення радіо обласні оркестри, відомі нам сьогодні як філармонійні, підпорядковувалися саме радіокомітетам, і тільки після змін у другій половині 1930-х років стали філармонійними. Навіть Національний симфонічний оркестр, який нині проводить свою історію до часів створення Держоркестру імені Миколи Лисенка Українською Державою під час національно-визвольних змагань 1918 року, розформували після встановлення радянської влади, тож він тривалий час не діяв.

Лише в 1937 році із Симфонічного оркестру Українського Радіокомітету виокремили групу музикантів, на базі якої створили новий колектив – Державний симфонічний оркестр УРСР. Спершу його очолив Герман Адлер, під орудою якого продовжував паралельно працювати і радіооркестр. За короткий час після цього шляхи двох колективів розділилися: диригентом держоркестру призначили Натана Рахліна. А радіооркестром у 1937–1941 роках доручили керувати Михайлові Канерштейну, який у 1929 році створював оркестр київського обласного радіо, паралельно зі створенням оркестру Розенштейна в Харкові.

У роки окупації Києва під час Другої світової війни радіооркестр припинив діяльність, її відновили 1944-го. У перші повоєнні роки, 1944–1956, оркестр очолював Петро Поляков, який доклав багато зусиль на відновлення складу оркестру та розвиток його професійної форми.

1953-го реформи знову зачепили колектив. На три роки він перейшов у відання республіканської філармонії. А втім, основною діяльністю оркестру залишалися записи музики для художніх і документальних фільмів, що відповідало стрімкому розвитку українського кінематографа.

У 1956 році оркестр повернули до структури Українського радіо, а вже в 1957-му його на чотири роки очолив видатний диригент Костянтин Симеонов, майбутній багаторічний диригент Київської опери. Окрім виступів у радіоефірах і публічних концертів, колектив активно розвивав новий напрям роботи: створення аудіозаписів для Художнього фонду Українського радіо.

Диригент оркестру в 1961–1989 роках Вадим Гнєдаш в інтерв’ю українському журналу «Музика» розповідав, що під його керівництвом оркестр здійснив майже тисячу фондових записів, але ними робота не обмежувалася. «Умикатися в цей скажений конвеєр було дуже важко. Одна річ – виступи на естраді, які давалися мені легко; інша – запис, де все потрібно виконати ідеально! Щоразу писали доти, доки не вийде, – інакше худрада не приймала (до неї входило 15 осіб, які досконально знали партитури). Відбором музики займалася редакція – там працювали люди різного рівня. Головною редакторкою була Анастасія Довженко, завдяки їй я і потрапив на радіо», – каже він. Диригент пригадує, що чотиригодинні репетиції відбувалися щодня. «У 1966–1967 роках, коли ще не було налагоджено роботу в Будинку звукозапису, двічі на тиждень грали на телебаченні в прямому ефірі! Потім пішли розмови, що живий ефір – це ризиковано, бо раптом хтось викрикне щось антирадянське. Почали робити разові записи й пускати їх в ефір (після кількох трансляцій разові записи розмагнічували)», – ідеться у його інтерв’ю.

У ці роки оркестр вдавався до творчих експериментів, що випереджали час, вважає Володимир Шейко. У 1980-ті роки оркестр Українського радіо в рамках телемосту з Фінляндією грав у ефірі разом із фінськими колегами. «Оркестри телебачення фінського і українського грають в одному ефірі. Уявляєте? При тих технологіях, як це вдавалося? Це надзвичайно цікаво», – каже він.

Із розпадом радянського союзу зник контроль тоталітарної держави над репертуаром оркестру, що дало поштовх до звучання доти заборонених творів українських авторів. Із диригентом радіооркестру в 1991–1999 роках Володимиром Сіренком пов’язана цікава історія появи запису Гімну України в симфонічному аранжуванні, під звуки якого по радіо стали прокидатися українці. Її ми розповідаємо у главі «Гімн України: як Українське радіо випередило Верховну Раду».

У 1990–2005 роках оркестр очолював В’ячеслав Блінов, а з 2005 року колективом керує Володимир Шейко, який є також художнім керівником творчо-виробничого об’єднання «Музика», до складу якого входять усі художні колективи Українського радіо.

В активі оркестру – численні концертні виступи й гастролі в Україні та за кордоном, а також понад 10 тисяч записів до Художнього фонду Українського радіо. «Ми – медійний оркестр, працюємо здебільшого для радіо- й телеефіру, усе це фіксується і зберігається у записах. Тому ефірно-концертна діяльність є надзвичайно відповідальною», – говорить в інтерв’ю журналу «Музика» Володимир Шейко. «Ми не маємо права на помилку», – додає він. Оркестри та хори радіо й телебачення – це оркестри першої величини у світі, а якісні канали високої музики мають саме суспільні мовники, додає диригент. Творами-візитівками у виконанні оркестру Володимир Шейко називає реквієми Вольфґанґа Амадея Моцарта й Джузеппе Верді, також «Карміна Бурана» Карла Орфа. «Звісно, це мої улюблені композитори. А з українських часто граємо Ганну Гаврилець, Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Лесю Дичко, Ігоря Щербакова. Й обов’язково підтримуємо молоду генерацію авторів», – розповів журналу «Музика» Володимир Шейко.

Однак творами класиків репертуар оркестру не обмежується. У Будинку звукозапису Українського радіо Симфонічний оркестр записував твори Олександра Пономарьова, гурту «Кому вниз» і розширену симфонічну версію пісні «1944», із якою 2016 року співачка Джамала перемогла на «Євробаченні». Серед найновіших записів – музика до кліпів гуртів «Скай», Ziferblat, «Океан Ельзи» й авторський проєкт Тіни Кароль «Дім звукозапису», де співачка представляє новітні інтерпретації українських хітів минулих років.

Оркестр налічує понад вісімдесят професійних, закоханих у своє діло музичних виконавців найвищого рівня. Диригент оркестру Володимир Шейко є натхненником циклічних телерадіопроєктів «Мистецькі історії», RadioSymphony UA, Symphonic Mainstream, у яких беруть участь різні ансамблі Українського радіо. Одним зі значущих для Симфонічного оркестру Українського радіо є мистецький проєкт Message from Ukraine, який розпочався в перший рік широкомасштабного вторгнення росії в Україну. Назву програмі дав твір українського композитора нової генерації Івана Небесного, а перший концерт відбувся 11 липня 2022 року.

Творчість радіооркестру глибоко пронизана суспільно значущою місією. Наприклад, однією з яскравих сторінок діяльності колективу є підтримка та популяризація юних талановитих виконавців з України. Проєкт «Я – віртуоз!», що розпочався у 2018 році, став справжнім стартовим майданчиком для кількох сотень музичних талантів. Проєкт дає змогу юним інструменталістам з усієї України проявити себе на великій сцені з медійною аудиторією – виступити в супроводі Симфонічного оркестру Українського радіо та ввійти до професійної музичної спільноти. Виступи в Будинку звукозапису Українського радіо записують і зберігають в архівах Суспільного мовлення, що робить ці концерти не тільки важливими сходинками для самих виконавців, а й вагомим внеском до музичної спадщини країни.

Постійними ведучими концертів є журналісти Українського радіо Галина Бабій і Дмитро Хоркін. «Це діти, котрі повинні мати майбутнє як виконавці. Коли вони вчаться, беруть участь у конкурсах, то йдеться про локальну професійну аудиторію: викладачів, батьків, їхніх колег, а “Я – віртуоз!” дає їм можливість розголосу, вони мають телеефір, радіоефір, із ними записують інтерв’ю. Вони відчувають підтримку й розуміють, що є повноважними представниками України», – розказує Галина Бабій в інтерв’ю «Детектору медіа». Разом із Дмитром Хоркіним вона – незмінна ведуча концертів проєкту.

«Я – віртуоз!» і далі розвивається навіть під час війни. Продюсерка проєкту Алла Шейко зазначає, що він є унікальним не тільки для українських медіа, а й для світу. «У жодній іншій телерадіокомпанії я не бачила аналогічного формату. Ми створили справді креативний проєкт», – акцентує вона.

«Хочемо вийти на рівень, щоби проєкт став і національним конкурсом, і національним відбором на “Євробачення юних музикантів”, яке відбувається раз на два роки, – ділиться планами на майбутнє Володимир Шейко й додає. — Думаю, що ми досягнемо своєї мети».

Чи знали ви, що Володимир Івасюк, легендарний український композитор, залишив після себе не тільки популярні хіти, а й справжні перлини академічної музики? Вони залишаються маловідомими широкому загалу. У 2024 році концерт «Володимир Івасюк. Симфонічна історія», ініційований оркестром у межах проєкту Symphonic Mainstream, поставив за мету познайомити широку аудиторію Суспільного мовлення з новими гранями творчості митця. Композитор жартома зазначав, що місце Франца Шуберта в українській музиці поки що вакантне. Цілком можливо, якби не трагічна передчасна смерть композитора, таким українським Шубертом став би сам Івасюк. «Я був просто ошелешений багатством і високим світовим класом його музики! Ця музика глибинна, класна, справжня», – зауважує Володимир Шейко.

Цей проєкт став справжнім випробуванням: студійний запис творів завершили 23 лютого, у переддень широкомасштабного вторгнення Росії в Україну. А концерт із живою аудиторією вдалося зробити аж за два роки. Нарешті, навесні 2024 року, у 75-ту річницю від дня народження митця пролунали його симфонічні твори «Сюїта-варіації для камерного оркестру», «Мелодія» та інші. А «Водограй» і «Червона рута» в аранжуванні для Симфонічного оркестру стали кульмінацією вечора, доводячи, що спадщина композитора живе й надалі вражає слухачів своєю мелодійністю та глибиною змісту.

Музиканти українського радіооркестру цілком предметно протистоять гібридній агресії Росії у царині культури, позаяк висока музика є чинником культурної дипломатії та ареною боротьби за увагу світу. За останні роки Симфонічний оркестр Українського радіо успішними гастролями підкорив серця слухачів у багатьох куточках світу – Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Нідерландах, Люксембургу, Бельгії, Швеції, Румунії, Польщі, Південній Кореї, Китаї, Гонконгу, Об’єднаних Арабських Еміратах, Алжирі й Тунісі. «Музиканти повертаються з гастролей згуртовані, як армія», – каже Володимир Шейко та додає, що закордонна публіка буває настільки захоплена виступами, що деякі слухачі подорожують за оркестром із міста в місто. Це дає суспільствам різних континентів змогу відкривати для себе Україну як висококультурну та водночас модерну державу, якій є чим поділитися зі світом.

«Наприклад, кажуть, що класичний балет – це символ Росії. Але ж мистецтву балету Росія навчилася у французів. То чому ж це не Франція? А от Ансамбль совєцької армії – це точно Росія!»

Володимир Шейко, художній керівник і головний диригент Симфонічного оркестру Українського радіо

А втім, відкривати музичну спадщину та сучасну культуру України важливо і для самих українців, адже це маркер нашої ідентичності. Саме тому з нагоди сторіччя Українського радіо Симфонічний оркестр вирушив у концертний тур містами України. Протягом вересня – жовтня 2024 року понад сім тисяч українців прийшли на живі концерти в Черкасах, Полтаві, Житомирі, Хмельницькому, Чернівцях, Тернополі, Рівному, Луцьку та Львові. У програмі, окрім творів класики, можна було почути мелодії популярних пісень Володимира Івасюка в сучасному аранжуванні для великого симфонічного оркестру.

Та найбільш складною диригент називає роботу на запис у порожній залі, коли не чути безпосереднього відгуку аудиторії. Це одна з ключових функцій радіоансамблів: записувати та зберігати музичну спадщину для майбутніх поколінь, які слухатимуть звучання нашої епохи через десятиліття і століття. Унікальні записи Симфонічного оркестру Українського радіо різних епох можна послухати на ексклюзивній вініловій платівці, випущеній до 100-річного ювілею Українського радіо. Твори у виконанні оркестру можна послухати в плейлисті до глави – за QR-кодом у книжці.