Телеведуча Ірина Хоменко: Зістригла волосся у прямому ефірі - й ніби легше стало на душі

Нещодавно Ірина Хоменко власноруч підстригла собі волосся під час прямого ефіру в Instagram.

«Вирішила позбутись накопичувального стресу. Мені сподобалося», - поділилася ведуча проєкту «Я не забуду» на каналі «Дім».

В інтерв’ю Коротко про Ірина Хоменко розповіла, чому наважилася на такий крок і чи стало це полегшенням, про виховання 10-річного сина Дамира і 4-річної доньки Аврори та їхнє переживання війни, що сьогодні собі забороняє і вважає не на часі. 

Коли хтось говорить про втому, я завжди згадую наших захисників

- Іро, як вам з новою зачіскою? Стало легше?

- Мені легше. Сталося наче якесь оновлення організму. Відрізала, як то кажуть, стрес, який накопичився. До того ж, коли зробила це ще й самостійно, начебто сама свідомо позбулася всього поганого.

Зараз у багатьох українців накопичувальний стрес. Часто ми, можливо, це приховуємо самі від себе, не даємо емоціям виплеснутися.

Я собі завжди кажу, що стрес накопичується в моїй довжині волосся. Тому зістригла - і ніби легше стало на душі.

- Без перукаря – це сміливий хід. Не боялись, що щось вийде не так?

- Не боялася. Був варіант ще під хлопчика підстригтися – коротенько (сміється). Я розуміла, яку довжину хочу відрізати. І раптом би щось пішло не так, змогла б звернутися до перукаря і виправити ситуацію.

Потім зовсім трішечки, буквально на міліметр, перукар підрівняла мені волосся. Бо хоча у мене вдома професійні ножиці і я майстер на всі руки, все ж таки пішла до професіонала. До речі, вона подивилася і сказала: «Все професійно, навіть краще, ніж зробили б деякі мої колеги».

- Війна стає все жорстокішою, атаки стають дуже масованими. Що вас мотивує не опускати руки?

- Коли хтось говорить про втому, я завжди згадую наших захисників, серед яких багато тих, хто взяли до рук зброю з першого дня повномасштабної війни. Багато моїх знайомих воюють з перших днів. У них немає вихідних, як у нас з вами, наприклад. У них немає такого поняття, як сон. І живуть вони в таких умовах, що, буває, важко навіть уявити.

Тому я теж можу дуже багато говорити про втому, але жити в окупації набагато гірше. Я робила багато інтерв'ю, чула багато розповідей, що людям довелося пережити в окупації. І що їм доводиться переживати в окупації, сподіваючись, що наші захисники повернуть наші території і вони знову будуть жити вдома. Нашим людям створюють нестерпні умови для життя. Тому маємо вигнати окупантів з нашої землі.

- Своїм мотиватором ви називаєте ще й свій проєкт «Я не забуду». Звісно, що люди, які пережили болючі втрати і так тримаються за життя, надихають. Але їхні історії - це й про невимовний біль.

- Коли русня підірвала Каховську ГЕС, до мене на програму приїхали жінки з Херсонщини, в яких позатоплювало хати і в яких нічого не залишилося. Пригадую, одна жіночка розповідала, як рятувала своїх курей, папуг, витягувала на дах все, що тільки можна, щоб хоч щось залишилося. І через пів року вона знову заїхала в свою хату. Тому такі люди мене надихають. Звичайно, це і невимовний біль.

У 2017-му році студія «Мамахихотала», в якій я акторка і співачка, їздила виступати в Покровськ, Краматорськ, Соледар, Авдіївку. І коли ми проїжджали Слов'янськ, я вперше побачила: ось - нормальний будинок, потім – пів будинку, потім – лише одна стіна, напівзруйновані школи… З того моменту вирішила, що не хочу російського світу в своєму житті, не хочу мати нічого спільного з тією недокраїною.

З 2017-го повністю перейшла на українську мову. Дамирчику тоді було два роки, і я хотіла, щоб моя дитина вчила українську мову і розмовляла нею. Коли я побачила ті руйнації, дуже змінила своє ставлення до всього, що відбувалося.

Стільки випадків серед знайомих, коли дітям, яким 3-4 роки, поставили діагноз невроз

- Що робити, щоб не забувати, хто наш ворог? Бо як каже історія, з часом ми забуваємо, прощаємо.

- Бо ми дуже добрі. У цьому і є різниця між нами і руснею, бо ми, українці, співчутливі, мудрі, розсудливі. Але, мабуть, в цьому і наша проблема. Переживаючи страшні часи, все одно кажемо: не доведи, Господь Бог, комусь це пережити. Навіть тим нелюдам.

- А як ви пояснюєте своїм дітям, що це ворог? Дамиру – 10, Аврора маленька, їй ще немає 5 років. 

- Аврора принципово не дивиться мультики російською мовою. Мої дітки, як, мабуть, і більшість дітей України, дуже переживають через повітряні тривоги. Аврора взагалі дуже  боїться повітряних тривог. І вона знає, хто це все робить.

У багатьох садочках укриття знаходяться не в приміщеннях, а в колишніх овочесховищах, які перероблені в укриття. Я неодноразово бачила, як вихователі біжать, взимку навіть роздягнуті, щоб швидше перевести дітей в укриття. Діти плачуть, кричать. Просто не можу передати той жах в очах дітей, вихователів, бо вони несуть відповідальність за наших дітей.

Безмежно вдячна всім вихователям, вчителям, які залишаються в Україні, виховують і навчають наших дітей. І коли я вдома і лунає повітряна тривога - біжу і забираю доньку, щоб вона була разом зі мною під час повітряної тривоги. Я так почуваю себе спокійніше.

Заспокоюю Аврору, пояснюю, що це наші захисники збивають різний непотріб, який летить до нас, щоб більше не було над нами брухту, що все буде добре. Звісно, все одно це в підсвідомості залишається. Щоразу, коли вона чує звук повітряної тривоги, каже: «Мамо, ходімо в коридор, ходімо в укриття». Ми всі йдемо в коридор. Я їм голосно щось читаю або вмикаю мультики.

Аврора знає, що йде війна. Вона ще не зовсім розуміє, що таке війна, але знає, наприклад, що російською мовою не можна нічого дивитися, бо це погана мова, це мова вбивць. Навіть всіх сварить, хто розмовляє російською, каже, як правильно сказати українською якісь слова.

У Дамира вже більш агресивна позиція. У його школі часто проводяться ярмарки, де вони збирають кошти. Він постійно щось вигадує, що можна продати, щоб заробити більше грошей, бо ці гроші підуть нашим військовим на допомогу.

Вони обоє завжди малюють військовим листівки, коли ми  відправляємо посилки. Вони знають, який титанічний вклад роблять наші військові задля нашого порятунку. Тому безмежно вдячні всім, хто нас захищає, і допомагаємо, чим можемо. Наразі просто цінувати – цього замало, треба ще й допомагати.

- Аврорі поки заспокійливих слів від мами вистачає?

- Я зверталася за медичною допомогою стосовно Дамира. Він зараз п'є заспокійливі, які нам прописав лікар. Біля нас був такий сильний вибух, що в його кімнаті відкрилися вікна, і він дуже перелякався. Тоді повітряна тривога пролунала пізніше, ніж почалися «прильоти». Дамиру здалося, щось залетіло в його кімнату. Він почав прокидатися ночами, бо йому страшно. І ми звернулися до лікаря.

Зараз, мені здається, випити заспокійливого – це як випити склянку води. Але ми родиною зробили свідомий вибір залишитися в Україні і допомагати один одному.

З Авророю поки не зверталися, але, думаю, теж до цього прийдемо, на жаль.

- Це правильне рішення, краще звертатися за допомогою до фахівців, якщо є питання і потреби, аніж довести себе до якоїсь критичної точки.

- Я з вами погоджуюся, все само по собі зараз не пройде. Цей стрес, негатив може накопичуватися і викликати хронічні хвороби. Я знаю стільки випадків серед знайомих, коли дітям, яким 3 чи 4 роки, поставили діагноз невроз.

Тому я теж за те, щоб і ми, дорослі, наважувалися поговорити з психологами, з психотерапевтами. Можливо, раніше це комусь вважалося дивним. Зараз це норма. Нічого страшного в цьому немає – попросити допомоги у фахівців впоратися з тим, що тобі болить.

Мої діти носять спеціальні браслети

- Дамир носить браслет, на якому написано, хто він, яка в нього група крові та чи є в нього алергії. Це всі дітки так у школі чи це суто ваше рішення?

- І в Аврори теж такий браслет є. Взагалі в школі була умова, щоб у кожної дитини був такий бейджик. Але бейджики діти гублять, а браслети - ні. Тому я знайшла спеціальні браслети, де надрукували, як звати дитину, номер телефона мами, як звати маму, групу крові та резус фактор дитини і чи має вона алергії.

Моїй Аврорі майже 5, але вона знає на пам'ять домашню адресу, як звати маму і номер телефона мами. Дамир вже знає всю цю інформацію і англійською мовою, бо ніхто ні від чого не застрахований.

Це дуже практично. Раджу всім батькам замовити такі браслети, щоб у кожної дитини це було. А ще дуже рекомендую пройти курси надання домедичної допомоги. Є багато безкоштовних тренінгів. Плануємо, щоб наші діти з класу Дамира, їм 10-11 років, теж пройшли такі тренінги.

Пам’ятаєте, як в Сумах 13-річний хлопчик рятував людей з палаючого автобуса після російського ракетного удару? Діти мають знати, як поводитися.

- Ви навчалися в КПІ на медико-інженерному факультеті. Володієте якимись навичками медичної допомоги? Чи це саме біомедична інженерія?

- Ми дуже багато всього вивчали, проходили багато практики. Але сьогодні треба володіти навичками медицини катастроф.

Однозначно треба ще пройти курси. І, можливо, не раз, зайвим не буде. Адже якщо людина ніколи не тримала в руках турнікет, наприклад, або не знає, що таке тампонування рани, вона може розгубитися і наробити ще більше біди.

- Ви казали, що забороняєте собі багато речей. Що, наприклад? Бо жити на широку ногу, як на мене, недоречно, але й забороняти собі геть все теж не чесно по відношенню до себе, бо іншого життя не буде.

- Нещодавно розмовляла з подружкою, і вона каже: «Мені набридло виживати, обмежувати себе, я хочу жити». Це вибір кожної людини. Це так само, як вибір людини перейти на українську мову чи ні, жити по совісті чи ні. От і все. Питання в тому, чи зможеш ти жити зараз на широку ногу, знаючи, що хлопці на передовій із своєї зарплатні виділяють гроші на бензин чи на ремонт автівок. Якщо тобі ок, тоді - ок.

Найбільше кажуть, що втомились від війни, ті люди, у яких ніхто не воює. Як би це не звучало, але це факт. Бо у кого хтось воює, той віддає останнє, щоб допомогти армії і бути дотичним.

Я б хотіла, щоб ми всі, як в перші дні війни, були згуртованими, допомагали, віддавали все, що можемо, щоб допомагати захисникам і державі перемогти ворога. Розумію, що всі втомлюються, недосипають. Але також розумію, що зараз треба працювати ще більше, щоб допомагати.

Якщо хтось хоче купувати собі купу брендового одягу, наприклад, і вважає, що зараз це на часі, нехай купує. Для мене це не на часі. Я теж дівчина, теж хочу багато красивих суконь. Але куди я буду в них зараз ходити? Краще ці гроші заощаджу і перерахую на якийсь збір.

На дітях, звісно, ні в якому разі не заощаджую. Вони, навпаки, ходять на різні гуртки, розвиваються, бо те, що я в них вкладу, те і матиму, таке буде наше майбутнє.

- Студія «Мамахихотала» минулого року вперше давала концерти після початку повномасштабної війни. Що зараз? Проєкт на паузі?

- «Мамахихотала» існує, все у нас добре. Просто раніше шоу виходило на телеканалі НЛО TV, потім канал закрився, а щоб знімати проєкт на гідному рівні, треба кошти. Тому тепер це не просто шоу, а благодійний проєкт. Ми перераховуємо гроші за квитки та з аукціонів підрозділам, які до нас звертаються. Доцільніше зараз віддати зароблені гроші на потреби військових, ніж вкластися у зйомки.

Їздимо виступати до військових, просто не публікуємо про це, не афішуємо місця, щоб це не було наводкою для росіян. Хто до нас звертається, просить про концерти, відгукуємося. Хочемо бути максимально корисними. Отак і живемо.

З кожним днем все важче проживати в наших домівках на нашій землі. Ворог намагається нас підкорити, зробити своїми рабами, а якщо не скоримось, то знищити. Та памʼятайте, що ми нація нескорених, вільних, сильних, сміливих людей! Лише разом і з вірою в серці ми зможемо пройти цей шлях. Закликаю триматись, допомагати нашій армії, дивитись і читати правильні джерела інформації, не падати духом і дивитись на телеканалі «Дім» наш проєкт «Я не забуду». Всіх обіймаю!