12 розломів України: що роз'єднує націю і як із цим боротися

На що насправді йде наша стійкість

Коли в країні війна, може здатися, що ключові фокуси уваги очевидні: ось зовнішній ворог, ось внутрішні проблеми, бракує грошей, а тривожність про майбутнє стала нашою тінню. І в кожного з цих викликів ніби є гострий край, наче камінчик у кросівку. Він постійно муляє, натирає, забирає сили, але ми вперто намагаємося йти вперед. Та куди саме? Як швидко та як довго ми зможемо так іти?

Я хочу поміркувати вголос про ці "камінчики", навести на них різкість. Проаналізувати розломи, що існували в нашому суспільстві десятиліттями й трансформувалися під час війни, і ті, що з'явилися вже в останні роки цієї трагедії. За даними IOM (2025), війна спричинила зсуви: 4.59 млн ВПО, ~5.5 млн емігрантів, через мобілізацію пройшло ~1 млн чоловіків — це не просто цифри, а нові прірви в суспільстві.

Українське суспільство ніколи не було монолітною конструкцією. На ньому завжди погано приживалися будь-які експерименти з побудови "соціальних хмарочосів". Наша сила в іншому — в горизонтальних зв'язках, у "садках вишневих коло хати", у людяному ставленні одне до одного. А от з монолітністю завжди були проблеми. Найпоширеніший розлом часів Незалежності — уявне протистояння Сходу та Заходу. Цю тріщину, прокладену політтехнологами по Дніпру, безумовно, живило історичне підґрунтя: розташування України між імперіями та постійна зміна центрів тяжіння. Але таких розломів у нас значно більше.

Спробую сформулювати (на мою власну думку!) ключові:

1. Тектонічний злам (географічний)

Його коріння сягає часів Австро-Угорської та Російської імперій, а підживлювала його різниця в історичному досвіді, мовних впливах та цінностях. Повномасштабна війна стала сейсмічною подією, яка майже знівелювала цей розрив. Хоч він десь ще тримається за інерцією, та факт, що Схід і Південь стали епіцентрами опору, а мільйони переселенців зі східних та підведенних частин країни стали невід'ємною частиною життя західних регіонів, кардинально змінив ситуацію. Тектонічні плити зрушили.

2. Відкрита рана (мовний)

Ця рана наче почала потроху загоюватися, але розріз знаходиться на занадто видному місці, і його постійно хтось ненароком зачіпає в транспорті чи в крамниці — чи бабуся з повною крамом совітського добра сумкою, чи безпечна молодь з бумбоксом російської репачини не плечах. І розріз знову починає кровити. Для тих, хто все життя говорив російською, історичні аргументи про століття русифікації часто не працюють. Навіть балістика й "шахеди", якими нас обстрілюють люди, що віддають російською свої смертельні накази, не для всіх стають крапкою в цій дивній суперечці між "українцями" та "українцями з русифікованою ментальністю". Хвиля українізації 2022 року потроху натрапила на контрхвилю, і вартовим здорового глузду знову доводиться пояснювати, що мова української політичної нації має бути українською.

3. Боротьба за віру (релігійний)

Колись цей розрив пролягав між православними та "всіма іншими". У всякому випадку так це формулювалося в спільнотах московської православної церкви, до якої я сам певний час належав. Тепер він майже повністю змістився в площину боротьби між "правильним" і "неправильним" православ'ям: тими, хто підтримує московську церкву в Україні, і тими, хто стоїть на боці автокефальної Православної Церкви України. Наші військові капелани найкраще можуть розповісти, як справжній міжконфесійний діалог народжується в окопах, де суперечки двадцятирічної давнини втратили будь-який сенс і Бог всіх вирівнює шансами пережити черговий обстріл. Але впертість деяких громад та їхнє небажання виходити з-під парасольки російської церкви, навіть глибоко на заході країни, — це теж виклик, який не можна ігнорувати.

4. Дві реальності (між фронтом і тилом)

Військовий досвід проти цивільного життя. Цей розлом ще тільки намічає свої страшні контури, але з кожним роком ставатиме все глибшим і болючішим. Ми бачили його ще з 2014 року, але кількість мобілізованих у 2014-2021 роках не дозволяла усвідомити його справжній масштаб. Тоді я його тільки відчував серед військових вздовж лінії зіткнення в АТО та бачив в очах друзів, які відновлювалися після поранень в Києві. Тепер мобілізація пройшлася по сотнях тисяч родин, друзів, колег, розділивши суспільство і породивши німе, але важке питання, що зависло в повітрі: "Чому не ти?".

5. Бюрократична стіна (між ветеранами та системою)

Бюрократія проти фронтової реальності. Жодне міністерство у справах ветеранів, жодні нововведення в "Резерв+" не зможуть зупинити зростання цього розриву найближчим часом. Бо наша державна машина не бачить у ньому стимулу для змін, вона "заточена" під інше. Ветерани стикаються з корупцією, байдужістю, формалізмом. Жоден з них не може розуміти, чому відбити якусь посадку чи вижити в окопі іноді видається легше, ніж щось отримати від держави. Цей досвід генерує найнебезпечніший капітал — тотальну недовіру до державних інституцій.

6. Прірва можливостей (соціально-економічний)

"Багаті" проти бідних. Ця нерівність тягнеться з 1990-х, коли сформувався олігархічний клас та його сервісний прошарок, що обслуговує їхні інтереси. Саме ці люди генерують контент для російської пропаганди про "українські порші на вулицях Європи", вечірки мажорів та незадекларовану нерухомість. Війна лише загострила цей розрив, додавши до нього нові виклики: відкуп від мобілізації, що примножує відчуття тотальної несправедливості, та підміну моделі успіху — замість підприємництва пропонується схема "стань чиновником, сядь на потік, і ти забезпечений". Моя велика мрія — трансформувати цей розрив назавжди в бік "підприємці" проти лінівих. Але поки що це застигла прірва успадкованої олігархічної системи, яку навіть розривом назвати важко.

7. Свій серед чужих (між переселенцями та місцевими)

Близько 3.7 мільйона внутрішньо переміщених осіб — це не просто статистика. Це люди, що конкурують за обмежені ресурси: житло, роботу, місця в садках. Це породжує внутрішню дискримінацію та соціальну напругу. Як у класичній теорії маргінальності Роберта Парка, ВПО опиняються "між двох світів" — вони вже не там, але ще й не зовсім тут. Цей статус створює соціальну стигму, з якою доведеться працювати роками.

8. Конфлікт досвідів (між поколіннями)

Віковий розрив — природний процес, що прискорюється технологіями. Але Україна додала до нього своє "ноу-хау": обмеження на виїзд для молоді, що по-своєму посилює цю прірву. Тут вже не працює спрощена історія про "молодь на фронті проти пенсіонерів у тилу", адже чоловіки 40+ в армії стали частиною культури мемів сучасної воєнної дійсності. Натомість починає проявлятися різниця у поглядах на саму війну, на майбутнє та на ціну, яку ми платимо.

9. Урбаністичний (центр і периферія)

Прірва між великими містами та малими містечками/селами в Україні завжди була суттєвою. Війна ж спустошила села через мобілізацію, а великі міста переповнила переселенцями. Ми отримали колосальний демографічний та соціальний дисбаланс, який лише поглиблює існуючу нерівність у доступі до медицини, освіти та можливостей. Особливо це стає помітним тим українцям, які пройшли випробовування тимчасовою еміграцією і повернулися назад з маленьких європейських міст до України.

10. Ментальний (пасіонарії та патерналісти)

Цей розрив пролягає по найтонших шарах нашого суспільства. Він прийшов на зміну застарілому "прозахідному-проросійському" поділу. Війна посилила поляризацію між тими, хто бере на себе відповідальність, діє, волонтерить і воює (пасіонарії), та тими, хто займає пасивну, очікувальну позицію, сподіваючись, що держава чи хтось інший все вирішить за них (патерналісти).

11. Вина вцілілого (між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився)

Мабуть, це один з найглибших розломів, бо він базується не на ідеології чи поглядах, а на первинному страху. Йдеться про страх за виживання – фізичне та економічне. Але насамперед – про прагнення зберегти життя, своє і своїх дітей, від ракет, окупації та невизначеності. Коли вибір стоїть саме так, він перестає бути просто раціональним. Він стає екзистенційним. І саме тому ця прірва між тими, хто поїхав, і тими, хто лишився, наповнена складними емоціями: від почуття провини до гірких звинувачень.

12. Різні війни (між травмованими війною та тими, хто живе "нормально")

Це розрив між тими, по кому війна проїхалася танком, і тими, хто намагається жити звичним життям. Часто ці люди живуть на одній вулиці, але в паралельних всесвітах. ПТСР, за прогнозами, торкнеться 20-30% ветеранів та ВПО. Ця травма стає не індивідуальною, а соціальною проблемою, яка змінює суспільство назавжди.

Ці розломи динамічні. Війна, як підсилювач, робить старі тріщини глибшими та породжує нові. Хоча на деякі впливає позитивно. Демографічно — це катастрофа. Соціально — шанс.

Але в кожному з цих розламів, окрім страшного болю, розпачу та руйнації, прихована й колосальна енергія для зростання. Кістка, що зростається після перелому, стає в цьому місці значно міцнішою. Але лише за однієї умови: якщо перелом правильно діагностовано, а гіпс накладено фахово. Якщо потрібна операція — її треба робити, аби людина не залишилася з інвалідністю.

Для кожного розриву можна і треба розробляти свої програми та стратегії. Але стратегії мають народжуватися не спонтанно, а внаслідок глибокої, щирої роботи над ідеями щодо подолання цих розломів, над осмисленням причин та причин причин розломів. Це має бути свідома робота: звертати увагу, аналізувати, усвідомлювати наслідки та намагатися на них вплинути.

Перед нашим суспільством стоїть саме такий вибір. Ми можемо стати сильнішими, зціливши свої переломи. А можемо перетворитися на хронічно травмований організм, що надовго втратив життєво важливі функції. Все залежить від нашої уваги, нашої волі та нашої праці. Адже на кону не просто майбутній поступ. На кону — наша здатність не втратити людяність.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Як не повторити катастрофу Польщі: п'ять кроків до порятунку України