Кладовища майбутньої війни. Литва

Ну що, любі читачі, цикл статей про підготовку Європи до війни триває. Тепер від Польщі переходимо до її потенційних братів по географічному нещастю. Тобто країн Балтії.

Тут, звісно, було проявлено в рази більше оперативності. Ще з 2022 року Литва, Латвія й Естонія переглянули свої плани реагування на надзвичайні ситуації, започаткувавши реформи військової та цивільної медицини. На тлі решти європейських країн така завбачливість може викликати у нас лише повагу.

Єдиний привід для жалю — що в таких класних держав так мало військових. Шкода.

Литва проводить регулярні комплексні навчання, інтегруючи до них військових, медиків, поліцейських та рятувальників. У травні 2025 року відбулися дводенні маневри Iron Wolf. На них, крім решти культурної програми, відпрацювали дії швидкої допомоги та лікарень. І все це — за сценарієм масового ураження. Щоправда, не бойових дій, а симуляції вибуху в школі.

Ці тренування важливі. Ще до початку бойових дій медичний персонал має володіти навичками військового сортувального прийому (triage). Мовчимо про здатність ефективно працювати в умовах паніки чи численних жертв навколо. За словами представників литовських лікарень, такі навчання будуть проводити дедалі частіше.

Литва тут узагалі молодець. Незважаючи на економічні проблеми, її лікарні зміцнюють фізичну інфраструктуру. Найбільша клініка Вільнюса (Сантарос) вже будує підземні відділення та навіть бомбосховища. Також плани стосуються нових вертолітних майданчиків і автономних систем забезпечення. Мета проста: лікарні мають працювати навіть без електрики та водопостачання.

Загалом на 2025 рік Литва запланувала щонайменше сім навчань спільно з армією. Ще понад десять тренувань щодо цивільного захисту буде проведено окремо для медичного персоналу. Що ще хорошого? Литовські чиновники формують спеціальну бригаду екстреної медичної допомоги. Можете гуглити як Emergency Medical Team.

Усе з тією бригадою продумано добре, все за міжнародними стандартами. А тепер буде головна частина статті. Те, чого не було ані деінде у Європі, ані навіть у Польщі.

Вгадайте, чи литовські лікарі відчувають потребу в активному вивченні українського досвіду під час війни. Подумайте добре. У вас три спроби… Гаразд, жартуємо та припиняємо нагнітати саспенс. Коротше, Литва це навіть не планує, а вже доволі успішно робить. Вона організовує поїздки медиків до українських лікарень.

У нас вони вчаться працювати під час ракетних обстрілів, масового надходження поранених і відключень електроенергії. Тобто, уявіть собі, вони в умовах війни роблять потрібні під час війни речі. Мабуть, це краще ста сорока цивільних навчань поспіль.

І тут згадується інша історія. Один із авторів цієї статті по своїх контактах майже рік намагався транслювати європейцям схожу думку про ППО. Мовляв, ваші фахівці тут здобудуть такий досвід, що ніде більше його не заробиш. Мабуть, європейцям класна фахова ППО не потрібна навіть у випадку війни, чи не так? Як же добре, що литовці впоралися самі, навіть без підказок. Та в рази швидше, будьмо відверті.

Саме досвід, здобутий під час війни, гарантує стовідсоткове розуміння проблем галузі. Бо поїздки до українських лікарень дали це розуміння. І воно вже привело до певних наслідків.

Наприклад, литовські лікарі вже організували форум, присвячений готовності системи охорони здоров’я до війни. Самі визнають, що готова вона далеко не у всьому. І справа не в кількості бинтів на складах, наш досвід дав змогу їм помітити іншу біду. Це кадри. Їх питання стоїть надзвичайно гостро, та навіть підтверджене соціологічними даними.

Результати опитування свідчать, що понад чверть медпрацівників можуть виїхати у разі війни. Або ж залишитись у Литві, тільки при цьому відмовившись працювати за фахом. Тобто лікарі наче є, а наче й немає. Ось такі проблеми сучасного суспільства.

Щоб ви розуміли, лише менше ніж 40% фахівців мають твердий намір залишитися.

Ох, як же це нам знайомо. Щоправда, набагато раніше за нас результати цього опитування побачило керівництво медичної сфери — тож і їх результат вийшов доволі передбачуваним. Тепер від медиків воно вимагає підписати зобов’язання щодо роботи в умовах воєнного стану. І, наскільки це можливо, забезпечує їм відчуття безпеки. Наприклад, дбає про їхні сім’ї.

Але скільки співробітників медичного сектору не наплюють на ці зобов’язання, щойно пролунають перші артилерійські постріли?

Питання дуже хороше, насправді.