Мама 5-річного Кирила, якого три доби шукали в лісі: Я навчилася спати 15 хвилин на добу

Пам’ятаєте хлопчика з аутизмом, якого понад три доби шукали рятувальники, поліцейські, волонтери в лісі на Прикарпатті? П’ятирічний Кирилко важко пережив цю так звану пригоду. Зараз ні на крок не відходить від мами Віри. А вона вже 5 років без вихідних і відпусток завжди поруч зі своїми дітьми.

Про те, як пережите відобразилося на малому втікачеві, як поживає родина Кирилка, а також про те, коли мама помітили невтішні зміни у розвитку синів-близнюків і хто допомагає їй виховувати чотирьох дітей – у матеріалі Коротко про.

Кусався і нервувався

«Знайшли! Живий і неушкоджений!». З полегшенням видихнули усі небайдужі люди, які слідкували за пошуками 5-річного Кирилка Боднарука із села Трійця Коломийського району (Івано-Франківська область). Хлопчик зник у лісі у 20-х числах червня. Більше 300 пошуковців (рятувальники, поліцейські, волонтери) розшукували малого, ретельно перевіряючи кожен кущик, дерево, яму. Знайшли за допомогою дрона. На відео з того пошуку можна побачити, як рятувальники несуть на руках малого Кирила, дають йому попити води.

Кирилко вже давно вдома. На диво, після лісових пригод не мав сильного переохолодження чи високої температури. Але отримав шалений стрес.

- Кусався, був дуже нервовий, почав мене ревнувати до всіх, - розповідає Коротко про мама хлопчика Віра Боднарук. – Але поступово, дякувати Богу і нашому психіатру, це минуло. Хоча буває, дитина щось пригадує з пережитого, намагається мені вигуками переповісти.

На жаль, зрозуміти хлопчика дуже важко, він говорить лише «мама» і деякі склади. Так само як і його брат-близнюк Михайлик.

Віра увесь час із синами. Каже, що посидіти з близнюками годину-другу може старший син. Але це в крайньому разі, коли їй, наприклад, треба поїхати до міста. А тепер уявіть собі «роботу», що триває 24 години 7 днів на тиждень, без вихідних і відпусток, зате з примхливими «керівниками».

- З народження Кирилко і Михасик дуже погано спали, а в мене ж ще двоє старших дітей (тепер 17-літній син і 12-літня донька), яким потрібна мама, - пригадує Віра. – Прибирання, готування їжі, город, якісь закрутки, прання (пралка в нас з’явилася лиш недавно)– все це було на мені. То я навчилася спати по 15 хвилин на добу.

Тендітна білява жінка усміхається, але це сумна усмішка. І тут кореспондентка Коротко про пригадала як постійно хотіла спати у перші місяці власного декрету. І як мріяла, аби хтось прийшов на допомогу, взяв малюка на деякий час, щоб замучена мама могла прийняти ванну з пахучою піною, почитати книжку, випити свіжозвареної кави чи бодай просто посидіти мовчки і в тиші… Для Віри усе це - недоступна розкіш і тепер.

Після 2 років стався «відкат» у розвитку

Очевидно, одразу виникає питання про тата хлопчиків. Його, як каже Віра, вітром здуло.

- Він покинув нас ще до народження синів, - неохоче пригадує. – Про дітей знає. Але якоїсь допомоги я від нього не чекаю. Взагалі не хочу на цю тему говорити. Відмовився від нас? Значить - ставимо тут крапку.

Жінка, як то кажуть, тримається. І мріє не про ванну чи прогулянку на самоті, а про навчання своїх дітей.

- Я всіляко намагалася соціалізувати дітей, возила їх у «Лелеченя» (центр реабілітації для дітей-інвалідів у селищі Заболотів Коломийського району. – Авт.), - розповідає. - Їздили спочатку на моєму скутері, але він поламався, то добиралися автобусом.

З двома малими дітьми-аутистами по сільській ґрунтовій дорозі, через калюжі, Віра декілька разів на тиждень долала кілометр до автобусної зупинки. Приїздила в селище Заболотів і з дітьми ще йшли кілометр до «Лелеченяти». Незважаючи на відсутність комфорту, такі поїздки хлопці любили і чекали на них. Але, на жаль, після пережитого Кирилко тепер відмовляється йти на автобусну зупинку. Тому вже майже місяць діти не відвідують такий потрібний для них центр реабілітації.

- Ви знаєте, я мрію тільки про одне: щоб витягнути своїх хлопців з цього стану, - журиться Віра. - Але це не так швидко і не так легко.

Жінка пригадує, що до 2 років діти зростали цілком здоровими хлопчиками, хоча і з різним темпераментом. Кирилко завжди був активним, а Михайлик, навпаки, спокійним. Такими залишилися і дотепер.

Тоді, у 2 роки, хлопці потроху починали говорити. Наприклад, Кирилко всім казав, що його звуть «Кі».

- І раптом зникла їхня мова і стався «відкат» у розвитку, - каже Віра. – Я не розуміла, що це таке з дітьми, ще й кілька разів в них були епілептичні напади. Тоді і почалися походи по лікарях. Не знаю, що б я робила без нашого психіатра Наталі Михайлівни. Завжди мені підкаже, порадить, підтримає.

Потребує відпочинку і психотерапії

До речі, про підтримку. У той час, коли 5-річного Кирилка розшукували в лісі, Віру хейтили в соцмережах. Жінку називали горе-матір’ю, яка недогледіла власну дитину. І це найбільш цензурне висловлювання від користувачів. Але Віра про це не знає. Каже, що в той страшний час її підтримували усі.

- І односельчани, і волонтери, і поліцейські з рятувальниками старалися мене заспокоїти і казали мені: все буде добре, ми шукаємо, - пригадує  вона. – Я відчувала цю підтримку. Та й моє материнське серце підказувало, що син живий. Намагалася пригадати якісь дрібниці, щоб допомогти розшукати Кирила.

- Які саме? – запитуємо.

- Наприклад, що його цікавило на прогулянках, куди він міг піти, - каже. – Але відшукали його там, де я і не думала. Вже потім пригадала, що неподалік від місця, де був Кирилко, паслися вівці. А син дуже любить овечок. Узагалі обожнює тварин. Наш психіатр навіть порекомендувала завести для хлопців компаньйона - собаку чи кота. Тому маємо песика Рекса.

Після лісової пригоди Кирила хвіртка на подвір’я родини Боднаруків завжди зачинена. Хоча хлопчаки і не намагаються вийти з двору, та від гріха подалі.

Зараз Віра готується до поїздки в санаторій. Туди на оздоровлення, разом з дітьми, її запросила голова Івано-Франківської ОВА Світлана Онищук, яка відвідала родину Боднаруків.

- Вона теж жінка, теж мама, розуміє мої потреби, - каже Віра. – Обіцяла, що в санаторії з дітьми працюватимуть фахівці. І навіть я матиму трохи вільного часу.

А районна влада вже шукає тьюторів для хлопчиків, які зовсім скоро повернуться в дитячий садок.

Завершуючи розмову, Віра починає називати прізвища, імена, усіх, хто їй допоміг і в пошуках Кирилка, і в підтримці, намагається згадати тих людей і просить передати подяку й низький уклін. Каже, що не потребує якоїсь фінансової допомоги, лише моральної. Дійсно, Вірі необхідна професійна підтримка від фахового психотерапевта. А ще - спілкування з мамами, які також мають дітей-аутистів. І трохи вільного часу суто для себе. Маєте змогу таким чином допомогти жінці, яка крутиться наче білка в колесі? Контакти Віри знаходяться у редакції Коротко про.