Міністерство культури і національної спадщини

Багатостраждальна культура

Українське Міністерство культури є напевно найбільш багатостраждальним з усіх міністерств – стільки метаморфоз і трансформацій, скільки пережив за часів незалежності наш Мінкульт, не знало, либонь, жодне інше із відомств.

Тільки на моїй пам’яті Міністерство культури, окрім культури, опікувалося молоддю й спортом – деколи порізно, деколи обома сферами одночасно.

Впродовж останніх років експерименти і поготів були сміливішими. До компетенції Міністерства культури віднесли інформаційну політику, а тоді – стратегічні комунікації. Власне, і МКІП, і МКСК виглядали цілком доречними й виправданими реінкарнаціями Мінкульту з огляду на гібридну та всеосяжну війну проти Росії, що ведеться, у тому числі, на полі сенсів. Інша річ, що якими-будь успіхами в цьому напрямку Міністерство культури, скажемо прямо, не запам’яталось.

Хай там як, та в контексті перезавантаження Уряду Мінкульт знов опинився на роздоріжжі.

Ясна річ, що одвічні дискусії щодо того, з чим поєднати культуру й куди її припасувати, самі собою є вельми промовистими й свідчать про брак розуміння, чим повинен займатись Мінкульт і якою є роль держави у розвитку та просуванні культури (не випадково нерідко лунали думки взагалі ліквідувати це міністерство як начебто пережиток «совка»).

Треба зазначити, що тривалий час політичний клас України в масі своїй взагалі не відзначався якимсь усвідомленням ролі культури, національної пам’яті, мови тощо в процесі державо- і націєтворення. Всі ці поняття в кращому разі здавались «міцним господарникам» ефемерними і не вартими вкладення коштів (утім, дуже часто йшлося й про відверту роботу на ворога). Зараз, здається, це усвідомлення – вкрай дорогою ціною – поволі приходить, але й тепер низка кадрових рішень останнього часу свідчить радше про протилежне.

Я, звичайно, не буду зараз детально спинятися на аргументації щодо функцій Мінкульту, які він повинен і мав би виконувати. Хочу тільки наголосити на досвіді наших сусідів – поляків, котрий, як на мене, є досить успішним і вартим уваги та взорування. 

Культура і національна спадщина

Отже, коли зазирнути у Польщу, то ми побачимо там ні що інше, як Міністерство культури і національної спадщини. Думаю, для багатьох це звучить несподівано й свіжо: а що – так можна було?

Не тільки можна, але й потрібно!

Якщо звернутися до словника, то національна спадщина – це сукупність матеріальних та нематеріальних культурних надбань, які передаються з покоління в покоління і є важливими для ідентичності та історії нації. Вона включає в себе пам'ятки архітектури, твори мистецтва, мову та інші елементи, які відображають унікальний культурний досвід народу.

Для збереження, передавання й осмислення національної спадщини створюються музеї, архіви, національні парки, наукові інституції тощо, які покликані не лише (1) формувати свідомість та ідентичність населення, але й (2) демонструвати й доводити всьому світові тяглість історії та культури й багатство традицій даної нації.

Годі казати, що за умов екзистенційного протистояння з Росією (котра впродовж сторіч краде наше ймення, нашу історію, нашу культуру; розграбовує наші музеї й архіви; руйнує наші святині) ці завдання є першорядними й невідкладними. Й чим скоріше ми візьмемося працювати над ними, тим легше буде змагатися з ворогом, який спрямовує на свою спадщину й просування культури мільярди рублів.

Польща є, безумовно, для нас вдалим прикладом того, як варто ставитися до матеріальної та духовної спадщини. Неймовірно доглянуті й відбудовані замки, палаци – те, що впадає у око всякого подорожнього й мандрівника. Фантастичні сучасні музеї та експозиції – те, що вражає не тільки туристів, але й науковців. Бережне й дбайливе ставлення до історії – те, чого варто в поляків повчитися.

Звісна річ, тут ідеться не тільки про назву. Хай би як міністерство назвати, це не дасть користі в разі, якщо не наповнити його діяльність змістовно. Мова йде про десяток законів щодо поводження із пам’ятками; щодо взаємодії держави й приватних інвесторів; щодо балансу між муніципальними і державними внесками.

Втім, назва вказує напрям. Назва свідчить принаймні про розуміння, для чого це треба й куди ми йдемо.

Бо дотепер, треба визнати, наша держава була геть нездатна не те, що відроджувати пам’ятки, але й бодай захистити музеї й архіви. Досвід 2014 року, коли не було евакуйовано майже нічого із Криму, Донецька й Луганська, мав би стати болючим уроком, одначе втрата вагомих колекцій після повномасштабного вторгнення 2022 року показала, що іспиту ми не склали. Й питання у тому, чи можемо скласти тепер?

Словом, якщо ми бажаємо зберегтися як нація й засвідчити нашу тисячолітню історію та культуру (й державність у тому числі), нам потрібна системна робота із національною спадщиною. Міністерство культури має займатись спадщиною й просувати її як в Україні, так і за кордоном.

Можливо, Міністерство культури і національної спадщини могло б цьому зарадити.