Рік без Ірини Фаріон. Спогади найкращої подруги

Інтерв’ю з Оксаною Микитюк – українською мовознавицею, кандидаткою філологічних наук, доценткою катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка», близькою подругою Ірини Фаріон «Главком» записував вранці після тяжкої для Львова ночі проти 12 липня. У результаті обстрілу російськими терористами постраждав один із корпусів Політехніки.

«Оце – верба, під якою ми зустрічалися. Ось – лавочки, на яких ми з Іриною сиділи», – розповідає пані Оксана по дорозі до своєї кафедри.

«Тут усе дихає Іриною, – розповідає пані Оксана. – …портрет, пам’ятний знак з Бахмута, який Ірині подарували, мовні плакати… Коли вона працювала зі студентами-архітекторами, то вирішила з ними малювати мову. І це вилилося в чотири добірки плакатів: «Мова – твого життя основа», «Я на сторожі коло них поставлю слово», «Мова: краса і сила» і «Слово – меч духовний».

Микитюк каже, що на катедрі започаткували конкурс плаката, який називається «Мальована мова», пам'яті Ірини Фаріон: «Ми плануємо зробити його щорічним, будемо добирати найкращі роботи і видавати їх».

«Ось плакат «Рідна мова – коріння нації». Можливо, він має простий вигляд, але фахівці, тобто люди, які працюють з малюнком, його оцінили дуже позитивно, оскільки є коло як символ досконалости, є карта України, а карту огортає дерево, корінь якого веде в глибину тисячоліть. Це все узагальнює назва: «Рідна мова – це коріння нації», – веде далі мовознавиця.

«Улюблений плакат Ірини Фаріон – це «Мова – душа народу» (автор Юрій Пенкальський). Кожен з нас є листочком своєї землі, і куди б нас не занесла доля, ми завжди залишаємося листочком тієї землі, де ми народилися. Отже, якщо ми народилися як листочок калини, ми в Африці не станемо листочком пальми».

Якою була ваша перша зустріч з Іриною Дмитрівною? Яке враження вона на вас справила?

Ми познайомилися у вересні 1991 року, коли обидві прийшли на роботу до Львівської політехніки. Я сиділа за столом, і раптом двері неймовірно широко розчинилися і ввійшла Ірина Фаріон. Вона була вбрана в бордову спідницю й червоний светр. Зайшла, як вітер, зайшла, як щось нестримне, вихрове, гаряче. Я відразу чомусь подумала про вогонь, оскільки одяг і навіть червонястий відблиск волосся викликали цю асоціацію (згодом цей вогонь я бачила в усіх справах, які ініціювала Ірина). Вона сказала «привіт» і сіла за сусідній стіл. Це було, я б сказала, гордо, рішуче, впевнено, переможно. Вона прийшла на катедру, щоби панувати в царині української мови і, звісно, духовно зростати.

Я і раніше чула про Ірину. Ще в 1989-му, коли я вчилася у Львівському університеті імені Івана Франка, усі на факультеті говорили про Ірину Фаріон, оскільки це була унікальна студентка, яка організувала ціле товариство для праці над газетою про Василя Стуса. Інтернету тоді не було, тому всю інформацію доводилося шукати в найрізноманітніших джерелах, а світлини просто витинати та приклеювати. Тобто прізвище Фаріон вже тоді звучало як щось особливе.

Вертаючись до вже тепер далекого 1991-го, катедра мала всього кілька людей. Окрім завідувача (Вознюка Геннадія Леонідовича), нас первісно було четверо викладачів і два лаборанти. Першим завданням катедри було помогти опанувати українську мову російськомовним викладачам Політехніки, які читали науковий комунізм, науковий атеїзм, діалектичний матеріалізм (уявляєте, були колись такі предмети). Також ми мали навчати військових, які на той час працювали в нашому навчальному закладі. Я викладала українську мову для викладачів суспільних дисциплін, а Ірина – для військовиків. Зараз цей факт набуває навіть якогось обрамлення: нині ми також говоримо про військових і їхню визначальну роль в долі Української держави. Пригадую, що військовики Львівської політехніки були неабияк захоплені умінням творити дивовижне плетиво української мовної краси, яке демонструвала Ірина на парах.

Крім того, коли ми разом почали працювати, то отримали від нашого завідувача дуже інформаційно потрібне й цікаве завдання, зокрема, ми з Іриною мали зробити стенд про українських мовознавців. І тоді Ірина мене вперше запросила додому, щоб продумати наповнення та й віднайти світлини мовознавців, бо на той час книжки й газети були єдиним матеріалом для роботи. Саме відтоді почалася наша дружба. Я прийшла до Ірини до хати, вона зробила чай, налила його в неймовірно гарні горнятка (потім ми їх називали «наші горнятка»), поставила мед (він завжди обов’язково був в Ірини), виклала на тарілку печиво. Було відразу родинне відчуття. Такі походеньки згодом стали досить регулярними, потім ми гостювалися не лише вдвох, а й з дітьми.

Ірина Дмитрівна у своїх публічних виступах, особливо у часи роботи в парламенті, справляла враження дуже експресивної, навіть войовничої жінки. Проте під час особистого спілкування, «Главком» мав таке щастя, зачаровувала жіночністю і теплим ставленням до співрозмовника. Чи змінилось ваше враження про Фаріон після того чаювання?

Якщо чесно, я відразу побачила вогняну стихію в рухах Ірини, але неймовірний позитив у спілкуванні… Ірина неодноразово говорила, що вона як батарейка – з «плюсом» і «мінусом», «зла до зла і добра до добра». Це в неї було завжди. Вона мала дуже чіткі ідеологічні максими: «так» і «ні». Її життя тривало за біблійними законами, за такими, де християнство – це не рожева ароматна лавандова водичка, а це релігія войовників церкви, які борються за свої переконання. Вона послуговувалася біблійними постулатами, щоб утверджувати правду, яка для неї була понад усе, позаяк «не компромісять з лихом, бо це, по суті, зло». Якщо вона бачила щось негативне, вона відразу реагувала – правильно, різко, не намагаючись заховати свою правду в якусь гарну обгортку. І воювати за свої цінності вона не боялася. Вона чітко пам’ятала слова Івана Павла ІІ, коли він 2001 року приїхав до Львова. Сакраментальні слова, які він сказав, звучали так: «Не бійся!». Ірина вміла не боятися. Тому вона поляризувала суспільство, водночас багатьом людям вона дала правильну оптику в житті, багатьом показала дорогу Правди, Чести, Гідности, вмотивувала вагу мови в житті держави! Зрештою вона довела, що потрібно всім бути рівними перед законом і, відповідно, ці закони в державі виконувати, бо якщо держава має закони, які люди не виконують, то для чого тоді нам ці закони? А саме значення слова «держава» мотивоване – «держати», тобто тримати всіх в єдности. Ірина намагалася постійно пояснювати, що якою би міцною не були економіка, транспорт, енергетика, будь-яка царина нашого суспільного життя, мова – це ідеологія, це клей, який об'єднує всі елементи держави. Вона це вміла неймовірно добре пояснювати і запалювати людей до розуміння державницьких пріоритетів.

Час від часу Ірина Дмитрівна проводила публічні лекції. І чимало людей ділилися враженнями, як вони із повним захопленням слухали від першої хвилини до останньої. Ви 33 роки працювали поруч і, певно, бачили, як вона готувалась до цих лекцій. У чому її секрет?

Секрет дуже простий – працьовитість. Вона була людиною праці. Ви просто собі не уявляєте, які стоси книжок вона перечитувала, щоб зробити 30-хвилинну програму «Ген Українців» чи «Велич особистості». Обсяг роботи, яку вона виконувала, могла б запровадити ціла науковій установі. Вона працювала понад силу, тому й встигла зробити надзвичайно багато. Вона читала завжди і всюди, інформацію часто вивчала напам’ять, тому й могла оперувати величезною кількістю найрізноманітніших фактів.

Ірина – це відомий науковець, а науковець – це той, хто працює з джерелами. Вона – історик мови, її кандидатська дисертація була про українські прізвищеві назви Підкарпатської Львівщини кінця 18-го – початку 19-го століття. Аби дослідити кожне прізвище, що подане в її монографії, потрібно було йти в архів, виписувати його з Йосифінської та Францисканської метрик, далі потрібно було з’ясовувати етимон (тобто від чого воно походить), далі досліджувати, як цей етимон міг трансформуватися. Тобто це надважка робота, яку вона робила самостійно. Пам’ятаю, як у видавництві її запитали, яка установа працювала над цією книжкою…. А це ж була її кандидатська дисертація, тобто це вислід її титанічної праці. Вважаю, що секрет Ірининої успішності передусім в її працьовитості.

І я дуже чітко бачу, що ця працьовитість йде від її батька, який працював до останнього дня свого життя. Я ніколи не бачила, як цей чоловік їсть, стоїть, ходить – він постійно працював. Коли донька Ірини Софійка була маленькою, він приходив до Іриної хати, щоби побути з внуцею. Але це умовно виглядало «побути зі Софійкою», оскільки він відразу перевіряв, чи добре працюють крани, чи все добре з трубами, чи газ правильно перекритий, чи нічого не потрібно підправити. Пан Дмитро мав свою скриньку в Іриній хаті, де була величезна кількість інструментів. Він сам поклав плитку в Іриній кухні, яка тримається до сьогодні. Тобто в Іриного батька був культ праці, який він передав Ірині.

Ірина Дмитрівна казала: «Такі, як я, своєю смертю не вмирають». Вона мала якесь передчуття?

Щодо слів, про які ви питаєте, та і про передчуття, то це все для мене і далі є чимось незбагненним… Знаєте, я передивилася всі передачі, всі інтерв'ю, які робила Ірина Фаріон. Я пам'ятаю її одне з перших інтерв’ю – тоді у студії їй на противагу був присутній Михайло Погребинський, тоді я дуже за неї переживала, бо це був промосковський досвідчений політтехнолог, але все пройшло, звісно, блискуче. Отож я передивилася кожне її інтерв'ю, я перечитала всі абсолютно статті й книжки Ірини – і ніде й ніколи я не бачила та й не чула, щоб Ірина це казала чи писала. Можливо, моя пам’ять просто не хотіла цю думку впустити до своєї свідомости… Я цю цитату побачила на похороні, і в мене був шок: коли вона могла таке казати? І чому я не пам'ятаю цього… Думаю, ніхто не міг передбачити такого страшного розвитку подій.

Водночас якось так складалися ті пазли, що Ірина дуже багато речей зробила наперед. Але чи це було передбачення, чи це просто так вона хотіла, так вона відчувала? Мені тяжко сказати.

Усі 33 роки нашої дружби ми завжди ходили на дні народження: вона до мене, я до неї і, звичайно, до дітей. І так складалося, що святкування мого дня народження ми завжди переносили, оскільки це середина літа. А минулого року (9 липня) вона пропонує мені покавувати і зробити мені подарунок у переддень мого дня. Я спершу хотіла, щоб усе було як завжди: відпочинемо на морі, а потім, коли обидві повернемося, відсвяткуємо. Але Ірина мене вмовила, і ми пішли до крамниці. Це при тому, що ми зроду-віку з нею не ходили до крамниць, просто ніколи. Ми часто (особливо раніше) разом ходили до бібліотеки, сідали як дві чемні школярки, читали щось наукове, ділилися влучними ідеями науковців.

Тоді, 9 липня, вона вперше в житті заздалегідь купила мені подарунок. Чи можна казати, що вона щось передчувала? Чи, може, такий збіг обставин?

Далі – Ірина завжди дуже вміла красиво вітати з днем народження. Вона вишукувала якусь красиву думку, ту думку обгортала в неймовірні епітети. Я у неї просила, щоб вона бодай раз написала мені привітання, щоб воно зберіглося. Але так виходило, що на мій день народження або я, або вона на відпочинку, тому Ірина завжди телефонувала. А того літа, 2024-го року, вона мені таки написала повідомлення, воно починалося словами «Моя Сонячна надія і підтримка…» Я до сьогодні не можу без сліз це читати… Отже, вона виконала моє прохання і написала привітання. Чи це збіг, чи це вона відчувала? Дуже складно сказати.

Чи ви відстежуєте перебіг судового процесу? Які думки маєте щодо справи?

Я дивлюся все, що є в медіа. Мої думки не мають значення. Єдине, що я хочу, щоби все було чесно, правдиво й справедливо. Щоби все було за законом. Людина, яка це зробила, повинна мати максимальне покарання.

В одному з інтерв'ю Ірина Дмитрівна розповідала, що коли Софійка була маленькою, у неї не було достатньо часу. Зокрема вона згадувала, як сиділа за столом, працювала, а Софійка ж сиділа під столом і просила піти погуляти, а Ірина Дмитрівна працювала і працювала.  Потім Софійка каже: «Я так граюсь, ніби я вже гуляю». Ірина Дмитрівна після того пішла з донькою гуляти. Загалом, якою Фаріон була мамою?

Ой! Вона була чудовою й неймовірною мамою. Зверніть увагу, що в кожному її слові про доньку, а тим більше – про внуків, теплота і безмежна любов. Ірина справді дуже хотіла науково утверджувати себе, але вона завжди намагалася Софійці дати максимально все, що може дати мама. І Софійка була неймовірно позитивною дитиною. Я не знаю, де такі діти беруться, можливо науковим мамам ангелики спускають на землю особливо чемних дітей. Такою була Софійка: неймовірно слухняною, завжди усміхненою, завжди щасливою, завжди випромінювала позитив. Це Ірина найбільша гордість, це її найбільше щастя. Як вона завжди казала, це її найбільше досягнення, це її найкращий Еверест, це найкраще, що в її житті є.

Знаєте, я пам'ятаю епізод з маленькою Софійкою. Виходжу з хати і бачу, що вулицею йде Софійка з великою торбою. Я питаю: «Сонечко, куди ти йдеш?». А вона відповідає: «Мама сказала занести чоботи в ремонт. Це ж гарно!». Софійка тоді, ймовірно, була десь у класі п’ятому і вже допомагала мамі. В усіх речах, які Іра робила, Софія була її помічницею, її тилом. Скажімо, коли Ірина вела свою авторську програму «Від книги до мети» у Львівській політехніці, Софійка дбала про інформаційний супровід, зв'язувалася з медіа, щоб це все зафільмувати, сфотографувати. Тобто вона творила весь комплекс робіт, що, на жаль, найчастіше лишаються за кадром.

Щодо онуків – це повне обожнювання. Ірина, коли промовляла слово «Евуня» або «Дмитрик», то було чути, що буквально кожна клітинка її організму випромінює щастя й любов.

Чоловік Софії, Василь Особа, загинув невдовзі після смерті Ірини Дмитрівни. Вона завжди тепло про нього відгукувалась у соцмережах. Розкажіть, які між ними насправді були стосунки.

Знову ж таки вертаюся до сім'ї і до родини. В Ірини була дуже побожна мама. Я пам'ятаю, як ми підходили хати Ірининої мами (вона мешкала окремо), то було чути, як вона разом з Іриною цьоцею співає «Вірую» або «Боже великий, єдиний…», а потім молиться. І пам’ятаю, як одного разу Ірина запитала: «Мамо, про що молитва?» А пані Ярослава (Ірина мама) відповідає: «Софійка має мати дуже доброго чоловіка. Він має бути національний і релігійний». Два крила: національний і релігійний. Напевно, Бог почув молитви Іриної мами, оскільки Василь повністю відповідав цьому ідеалові. Гасло націоналістів «Бог і Україна» Василь втілював у своїх діях. Він також був неймовірно працьовитий, напевне, як Ірин тато.

Василь жив культом праці і культом утвердження сильної української держави. Коли почалася війна, він одразу пішов на військову підготовку, а потім – добровольцем, солдатом, у військо. Тобто для нього піти на війну – це була очевидна річ, бо він мусить захищати Україну, тому що це святий обов'язок. Василь не намагався знайти якоїсь легкої служби – він був на «нулі».

Василь, Софійка та Ірина справді зійшлися немов пазлики… А Василь та Софійка створили божественно гарну сім'ю, де була навзаєм підтримка й розуміння. Це було дуже красиво.

Ви можете пригадати якісь коронні слова чи фрази Ірини Дмитрівни?

Вона дуже любила слово «чарівнятка» і «чудеснятка». Я пам'ятаю, як ми тільки почали спілкуватися, я звертала увагу на словосполуку «смішний як соняшник». Своїх студентів вона називала «весняні листочки», «сніжинки», «проліски». Згодом Ірина ставала все афористичнішою. Наприклад, «Нація, яка не вміє воювати, не вміє жити», «Мова – дім і фортеця, шлях з минулого в майбутнє».

Під час інтерв’ю «Главкому» вона якось ніжно сказала: «Бавовнятко».

Так, «бавовнятко», «чарівнятко», «чудеснятко» – вона вміла дуже вдало застосовувати зменшено-пестливі суфікси.

Коли Ірину Дмитрівну відрекомендовували як професорку, вона виправляла, що вона не професорка, а професор. Нині фемінітиви – це обов’язкова форма. Як філолог, поясніть логіку Ірини Фаріон, яка, схоже, їх уникала.

Почнемо з того, що мова – це завжди дуже стабільна система. Ми з вами говоримо такою мовою, якою, напевно, говорили і в 9-му столітті, а щодо 11 століття, то вже є зафіксовані записи нашої мови. Наприклад, серед знакових пам’яток давньоукраїнської мови – найбільший юридичний твір Руси «Руська правда» (ХI ст., доповнена на поч. ХII ст.). Серед визначних оригінальних пам’яток – найдавніший Ізборник 1073, 1076 рр., відтак «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона та низка інших.

Звісно, мова видозмінюється, виникають нові слова: комп'ютер чи комп'ютеризація, чи IT-технології. Зверніть увагу, що не «айті», а саме «іті», тобто, насправді правильно має би бути «ітівник» чи «ітівець» (точно не «айтішник»). Зрозуміло, що багато століть тому цих слів не було, але фонетична система мови дуже близька до сучасної.

Наш артикуляційний апарат пристосований до певної вимови звуків. І наша зовнішність відповідає вимові саме тих звуків, які характерні для нашого регіону. Ви побачите іншу зовнішність в німця, тому що він вимовляє дуже велику кількість приголосних звуків – у нього загострені риси обличчя. Отже, мова, зазвичай, є консервативною системою. Це означає, що, наприклад, слово «стіл» виникло як іменник чоловічого роду. Якщо я буду казати, що за тим столом сидять тільки жінки, воно не стане іменником жіночого роду. Воно залишається стабільно з тією родовою ознакою, яка для цього предмета була характерна.

Так, на превеликий жаль, жінки справді були, пригнічені у здобутті різних професій. Ми знаємо величезну кількість жінок, які не могли здобути певної професії, наприклад, Софія Окуневська (лікарями тоді начебто могли бути лише чоловіки). Виходить, що так історично вмотивовано, що за назвами професій закріпилося значення чоловічого роду. Тепер жінки обстоюють свої права (що прекрасно!), і вони вимагають, щоби їхні професії набули форм жіночого роду.

Прагнення до ожіночнення професій вже раніше було, тому що, наприклад, члени УПА жінок записували як «членкиня УПА». Але є одне але: завжди мусить бути спочатку узагальнювальна назва, яка є родова, а від неї йти розгалуження. Коли вмирає солдат (не дай. Боже), він не має думати, кого кликати – лікарку чи лікаря, тому має бути узагальнена назва. Часто буває, що узагальнена назва за родовими ознаками, тобто за закінченням, основою, суфіксами, збігається з певною формою (наприклад, з формою чоловічого роду чи з формою жіночого роду).

Отож одне родове поняття може розгалужуватися, що відповідає формі чоловічого чи жіночого роду. Тобто, якщо Ірині Фаріон видали диплом професора чи доктора наук, то ця словосполука «доктор наук» – це узагальнена назва, далі, за потреби, можемо вказувати на стать.  А зараз засоби масової інформації постійно вживають фемінітиви. Це штучна і фанатична вимога. У 2019 році вийшов новий правопис. Там є величезна кількість речей, які відновлені, і які характерні тільки для української мови. Наприклад, в родовому відмінку іменників третьої відміни ми маємо закінчення «и»: радости, незалежности. Часто ви таке почуєте?

Далі – у всіх абсолютно народів, крім російського, літера грецька літера Т («тета») читається як «т». Тобто, для української мови характерне вживання слів «катедра», «етер», «міт» (не «кафедра», «ефір», «міф»). Ми ж кажемо «катедральний собор», не кафедральний. Отже, ми в етері. Але, на превеликий жаль, чи можна почути від медійників, що вони кажуть: «Ми зараз в етері». Ні, ми цього не чуємо… Невже ЗМІ не прагнуть бути окремішніми від російської вимови і від російського, насадженого штучно в 1933-му році, правопису. Це риторичне питання і питання без відповіді…

Ми (науковці) зараз намагаємося повернути втрачені українські форми слів і відновити історичну справедливість. В усіх книжках Ірини виразно відтворено національну суть української мови. Ще один приклад – вживання іменників жіночого роду на зразок «зала», «бензина», «маргарина», «візита». Можливо, ви навіть пам'ятаєте, як ваша бабуся казала: «Добра маргарина, погана маргарина». Нам також накинули штучну форму чоловічого роду під впливом російської мови (було і «бензина», «візита», «желатина», «генеза», «оаза»). Виходить, що цих всіх правил, які насправді відновлюють правдиву сутність української мови, ми не дотримуємося. А це засадничі речі, які ставлять демаркаційну лінію: це моє, а це чуже. А щось одне, оці фемінітиви, ми чомусь вихопили, і це єдине стало широко впроваджуваним. Ірина завжди протестувала проти однобокости в поданні матеріалу. Медійники зовсім ігнорують форми «соли», «крови», «любови», «незалежности», «відданости», не вживають «катедра», замовчують про початкове «и» бодай у кількох словах: «ирій», «Ирод», про «тріюмф» чи «Европа» навіть не говорю, бо правопис 2019 року не відновив цієї маркувальної ознаки, але «професорка» стало обов’язковим… Знаю, що Ірина вмотивовувала, що мові треба повернути правдиве обличчя і акцентувати на тих речах, які відмежовують нас від московитів. Думаю, фемінітиви теж стануть нормою, але варто дати мові так звану «мовну свободу», а цього не відбулося… Насправді у нас дуже багато проблем у мові, які потрібно вирішити.

Разом з Іриною Фаріон впродовж 30 років ви писали спільну наукову роботу. Розкажіть про неї.

Зараз у видавництві Львівської політехніки вже є верстка книжки «Мова і мовознавці: утвердження норми». Ми над цією книжкою працювали, напевно, від 1991 року... Спершу ми робили стенд з мовознавцями. Потім це перейшло в інший ракурс: ми один семестр давали студентам конспектувати статті, інший семестр – вивчати постаті мовознавців. Потім у нас зародилася ідея створити підручник, який би вживлював ідеї мовознавців у певну тему. Наприклад, якщо йдеться про історію правопису, ми даємо постать Василя Німчука. Ми обрали 15 мовознавців, які, на наш погляд, найкраще підходили до певних тем. Книжка складається з двох частин. Я зробила теоретичний матеріал, а Ірина давала інформацію про постаті. На жаль, деякі теми Ірина не доробила. Я пам'ятаю наше з нею буквально останнє листування, де вона каже: «Все, Оксано, я їду на море. Я на морі точно все зроблю». Вона завжди їхала з комп'ютером на море, вечорами працювала.

Я пам'ятаю, як ми сиділи на каві, і я кажу: «Ми з тобою прорубрикували майже кожну строфу, кожен розділ, з’ясували, де, що і як має бути. Тепер треба, підписати цю книжку. Пишемо: Фаріон, Микитюк». А Ірина відповідає: «Невже ти забула алфавіт. Ми ж чітко робимо все навпіл. Половина твоєї роботи, половина моєї. Не забувай алфавіт». І мені тепер навіть якось ніяково, що моє прізвище іде першим. Ніхто ж не очікував на такі жахливі події. Тож матеріал про деякі постаті залишився в чернетковому варіанті. Я дуже добре знала, як все повинно було бути, тому, майже за рік я доробила цю книжку. На щастя, деякі матеріали з Іриного комп'ютера дала мені Софійка, ще деякі матеріали я дописала, переглядаючи повторно «Ген українців» і «Велич особистості»…

Я належу до тих, хто за життя розумів вагу Ірини Фаріон у суспільстві. Це вона зробила величезний внесок у скасування закону Ківалова-Колісніченка, це ж був абсолютно антиукраїнський закон. Це вона домоглася скасування терміна «Велика вітчизняна війна», бо Совєтський Союз – це не Вітчизна. Це Ірина (з колегами) напрацювала закони про запровадження мита на російськомовну книжку, про кримінальні покарання за дії, спрямовані проти державної мови, про викладання винятково державною мовою у вишах, про утвердження державної мови. Тобто її вага, як державника, є величезна.

Є ще одна річ, яку разом з колегами ми доробляємо – це бібліографічний показник творів Ірини Фаріон. На 55 років ми зробили такий показник. Ірина чомусь завжди хотіла ті показники робити з цифрою «5», 55. Ну, далі, очевидно, би мало бути щось інше з п’ятіркою, але цього вже ніколи не буде (Ірина Фаріон загинула у віці 60 років, – «Главком»).

Далі – Софійка ініціювала випустити спогади про Ірину, тому це теж плануємо видати.

Згадайте, будь ласка, період, коли Ірина Дмитрівна була у Верховній Раді. Чим вона з вами ділилась? Чи хотіла б знову потрапити до парламенту?

Ірина працювала у Верховній Раді у дуже непростий час, це було у 2012-2014 роках, при владі був Янукович. Вона йшла туди не тому, що вона цього хотіла. Вона йшла тому, щоб виконати свій громадський, патріотичний, національний обов'язок. Вона не прагнула там себе зреалізувати, як більшість людей, які йдуть до парламенту.

Її мета була помогти Україні утвердити чи написати закони, які би спрямували країну в русло утвердження сильної незалежної української держави. Чи вона би пішла ще раз в парламент? Я не знаю… Насправді, Ірина – дуже реалізована людина. Вона багато робила для того, щоби утвердити свої ідеї через різну діяльність і зокрема через засоби масової інформації.

А щодо її життя в Києві, Ірина завжди казала, що вона – дерево, яке корінням вросло в Україну і у Львів. І що її пересаджувати не можна, бо доросле дерево ніколи не пересаджують. Вона їздила у Київ винятково на роботу і завжди поверталася до рідного Львова.

Ваші діти нині спілкуються?

Так, вони більше у всяких «Фейсбуках» спілкуються. Вони ж «не вміють» ходити на каву. І я з Софійкою постійно на зв’язку. Цієї ночі я Софійці написала «мільйон» повідомлень, бо ж була масована атака на Львів. Ми списуємося практично щовечора. Це для мене як своєрідний зв'язок з Іриною.

Нашу розмову Оксана Микитюк закінчила словами: «Берегти пам’ять про Ірину Фаріон – це наш обов’язок. Це передусім людина, що власним внутрішнім смолоскипом несла ідею Правди, дзвонила в усі дзвони, щоб пробудити ген українців; демонструвала характер, що був умінням не заражатися невдачею, а дбати за справу. Її Прямостояння та Протистояння брехні інтелектуально живили націю. Слава Ірині Фаріон».

Наталія Сокирчук, «Главком»