«Зерна посіяно. І настане час жнив». Репортаж з вечора пам'яті Ірини Фаріон

У Львові напередодні 19 липня – роковин загибелі мовознавиці Ірини Фаріон відбувся вечір пам’яті, організований працівниками катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» і особисто Оксаною Микитюк – доценткою катедри, близькою подругою Ірини Дмитрівни. Захід, що проходив під гаслом «Життя обернеться у смерть, а смерть – безсмертям стане», могли відвідати усі охочі, і їх зібралося чимало. Приміщення бібліотеки швидко заповнила понад сотня людей.

Співробітники, друзі ділилися своїми спогадами про Ірину Дмитрівну. І ці спогади були різними. Кожен відкриває той бік особистості Ірини Фаріон, який був невідомий загалу.

Ні, вона не лише нетолерантна радикальна націоналістка – вона надзвичайно добра, ніжна, турботлива, феноменально працьовита і унікально ерудована. Вона мала величезне серце, в якому знаходилось місце для кожного її студента-«чарівнятка»…

Колеги і друзі намагалися розповісти щось особливе, згадати історії з життя, намагалися навіть тепло жартувати. Проте кожен, хто брав слово, ледве стримував сльози. Голос кожного тремтів. Було помітно, що для кожного, хто зібрався у цей вечір, смерть Ірини Дмитрівни – втрата глибока і непоправна.

Кілька разів різні працівники катедри Фаріон відверто висловлювали претензію українським засобам масової інформації, якій часом зображали мовознавицю – особливо за часів її роботи у парламенті – агресивною. Насправді ж, при всій своїй емоційності та категоричності, Ірина Дмитрівна точно не була злою, переконані ті, хто її найкраще знав.

«А нам своє робити»

Ірина Ментинська, старша викладачка кафедри української мови Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»

Зараз люди часто питають мене: «А розкажи, якою була Ірина Дмитрівна?». Я тішуся, тому що нарешті до них дійшло: те, що їм показували по телевізору, зовсім не відповідало дійсності. Мені спадає на думку один епізод з життя нашої катедри. Це було десь на початку політичної кар'єри Ірини. З одного відомого київського телеканалу приїхали молоді журналісти, брали в неї інтерв'ю, а потім попросилися до неї на заняття. Це була лекція з фразеології. Після лекції приходять ті журналісти молоді назад на до катедри. Вони у захваті і кажуть: «Ви знаєте, ми недавно закінчили університет, але ми такої пари у нас ніколи не було, це драма-феєрія». Відтоді, до речі, у нас на катедрі дуже вдалу пару так і називають: «драма-феєрія». Ми з нетерпінням чекали вечора, повідкладали наші справи і повсідалися перед екранами. Канал показав 20-секундний відеоролик, де Ірина Дмитрівна стояла з простягнутою рукою (на манер «зигування»). Я розумію, що, напевно, аудиторія була амфітеатром, і вона комусь зі студентів з верхніх рядів надала слово. І поряд показали Гітлера. І все.

На наступний день ми всі прийшли дуже обурені. Вона ж була дуже спокійна і сказала: «А ви знаєте, триває боротьба». Ми, можливо, на той час не розуміли до кінця цих слів. Бо ж справді триває боротьба за українську мову, за українськість, за українську ідентичність. А потім вона усміхнулася і сказала: «А нам своє робити».

«Вона сама будувала Україну»

Оксана Микитюк, кандидатка філологічних наук, доцентка катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка». Близька подруга Ірини Фаріон

«Її професія – Ірина Фаріон. І вона професійно будувала самостійну, соборну, суверенну національну Україну. Будувала сама. Пригадую її у 2012-2013 роках, Ірина тоді була депутатом Верховної Ради. Якось вона поїхала презентувати свої книжки до Донецька, Одеси, Херсона. Чи зустріли її там з квітами? Чи, може з хлібом, з сіллю? Ні. Її зустріли зовсім по-іншому: вигуками «Геть!». Але вона твердо йшла. Це про неї можна сказати: «У нас нема зерна неправди за собою». Вона йшла сама на свою Голготу, бо вона сама була боротьбою, ідеєю, чином. І смерть Ірини ми завжди будемо пам'ятати в контексті боротьби українців за свою ідентичність. Але ми пам'ятаємо унікальність Ірини, пам'ятаємо її нестримний сміх, веселу усмішку, національні імперативи.

Ірина Фаріон казала, що національною Конституцією України є Тарас Шевченко, тому що саме він сказав: «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Улюбленим політиком Ірини Фаріон, звісно, був Степан Бандера, тому що саме він, під гаслом «Бог і Україна», боровся проти трьох окупаційних режимів. Її улюбленим генералом був Роман Шухевич, який казав що «невільно вправлятися у грі на фортепіано, коли поруч війна» – і обрав боротьбу.

А улюбленою книгою Ірини завжди була Біблія, тому що слово її завжди було вогненне, і завжди було «так» або «ні». Інших імперативів вона не розуміла».

… Пригадую студентські роки Ірини. Вона була однією з тих небагатьох студенток, які були записані в Книгу Слави Львівського університету імені Івана Франка. Адже за весь час навчання вона не мала жодної оцінки «чотири» – суцільна відмінниця. Крім того, про таких як Ірина говорять, що вона більше працювала, ніж жила. Пам'ятаю, як студентські роки вона їхала на море і брала зі собою польський розмовник, аби вивчити мову, але їхала назад і вже читала Pan Tadeusz («Пан Тадеуш», епічна поема польського поета Адама Міцкевича – «Главком»).

Попри її титанічну працю, Ірина вміла відпочивати. Її улюбленою порою року було літо. В її хаті навіть ніколи не було грубих штор, які би закривали сонце, небо і простір. Лише маленькі фіранки. Вона завжди казала, що сонце – це її друг.

«Була щирою, доброзичливою, ніжною і лагідною»

Зоряна Куньч, кандидатка філологічних наук, директорка Інституту гуманітарних та соціальних наук, доцентка катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка»

В Ірині поєднувалися протилежні начала. Вона сама про себе казала: «Я різна, я ніжна і грізна». І більшість людей такою її собі і уявляли. Запальною, впевненою, агресивною в обстоюванні святої української землі. А ми її, колеги, знали Ірину іншою: добродушною, щирою, лагідною, ніжною. Вона завжди питала: «Як там твої батьки? Як ти себе почуваєш?». Своїх студентів називала «чарівнятками». І вони відповідали їй взаємністю, причому дієвою взаємністю. Мова не тільки про те, що вони боялися спізнитися на пару або не прийти. Десь три роки тому, один студент – під два метри зросту, наш баскетболіст, спортсмен – він пропустив багато через якісь свої спортивні справи, і мав відпрацювання. Раз проходжу, дивлюся – стоїть під кабінетом 307, другий раз проходжу – стоїть. Я кажу: «Ірино, ти що, йому досі не поставила відпрацювання?» Вона відповідає: «Я вже два тижні тому йому поставила. Він приходить та й приносить мені якісь ще свої роботи, які під час семестру не здав, і хоче, щоб я подивилася, чи там все добре». І такі випадки в житті Ірини траплялися дуже часто.

На нашій кафедрі постійно були гості, які приходили для того, щоб побачити її, щоб подати їй якісь свої думки, якісь свої твори, щоб вона їх прочитала, оцінила. Ірина була тою людиною, яка нікому не відмовляла.

Останні кілька років з’явилася традиція невеличким катедральним гуртом ми йшли кавувати, розмовляти про різні проблеми, про якесь життєве, наболіле. Додому я поверталась разом з Іриною – нам було по дорозі: від Оперного і до кільця на проспекті Чорновола. Це десь 1500 кроків, і цю відстань ми з нею йшли хвилин з 50. Тому що щоразу хтось підходив, просив зробити світлину, просив поділитися контактами, щось їй хотів сказати, просто подякувати за те, що вона є, і за те, що вона робить. Й Ірина нікому не відмовляла, вона з усіма розмовляла, була щирою, доброзичливою, ніжною і лагідною.

«Завтра так і не настало»

Софія Семчишин, донька Ірини Фаріон

Я скажу про неї, як її сонечко, як її птася і як її доця. Мама була і є для нас наполегливою, шляхетною, доброю, щирою, відкритою. Сьогодні – 18 липня. Це останній день її життя. Як проходив цей день минулого року? Мама 18 липня 2024 року кавувала у себе вдома. Щоранку вона запарювала каву, давала трошки меду, читала новини і писала своїм найріднішим: «Як ви?». І саме 18 липня вона написала: «Привіт, доця! Як Василь, як дітки? Приїду до вас завтра». Але, ми знаємо, завтра так і не настало.

Мені не вистачає її голосу, сміху, тепла, дзвінків та повідомлень. Але я маю неймовірно багато світлин. Мама мене завжди хвалила: «Ти так вмієш гарно фотографувати». Коли ви маєте фотографії у ваших телефонах, видруковуйте їх, бо це є пам'ятьвашого життя.

«А знаєш, хто буде моїм опонентом? Дмитро Стус»

Оксана Литвин, кандидатка філологічних наук, доцентка, завідувачка кафедри української мови Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»

Голова розуміє, що Ірини вже нема, а серце того не сприймає. На кафедрі ми вже цілий рік працюємо без Ірини. Але місце її не зайняте. Кожен чекає, що вона прийде, презентує якусь свою нову книжку. Бо в нас вже в житті таке було: вона повернулася до нас (Оксана Литвин має на увазі період, коли Ірина Фаріон не працювала на кафедрі через незаконне звільнення, – «Главком»).

Пам’ятаю 2011 рік. Якось ввечері я йшла біля катедри – може після шостої, після сьомої пари – і побачила, що горить світло. Відчиняю двері – сидить Ірина. Як завжди, сидить півобертом, щось собі пише і підкреслює. Я кажу: «Чого не йдеш додому?». Вона відповіла: «Я їду сьогодні до Києва. Мене запросив Кисельов на передачу». А передача була присвячена відмові письменника Василя Шкляра взяти Шевченківську премію, тому що міністром освіти тоді був Дмитро Табачник. Ірина ще сказала: «А знаєш, хто буде моїм опонентом?». Я відповіла: «Ні». І вона із сумом промовила: «Дмитро Стус» (син українського поета-дисидента Василя Стуса, вбитого радянською владою, – «Главком»).

…Коли 19-го числа сталася ота жахлива подія, телефонує мені коліжанка і каже: «То правда, що Фаріон вбили?» Я кажу: «Ну знаєш, ще чого тільки не придумають». А вона мені радить заглянути в Telegram. І я дивилась ті кадри, і я впізнавала, Ірину Дмитрівну – її зачіску, одяг… Серце ніби завмерло. Ми всі чекали того, що нам Софійка напише, що з мамою все добре. Але, на жаль, так не сталося. Я дякую Богові, що в моєму житті була Ірина. Але, на жаль, так недовго.

«Відбувалася абсолютно глупа річ – Ірину Дмитрівну звільняли»

Олег Паска, директор Департаменту освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації

2020 рік, ми п'ємо каву в «Віденській кав'ярні». Пані Ірина каже: «Ви знаєте, є така ідея – позбирати слова іншомовного походження, які студенти найчастіше вживають, і які засмічують нашу мову». У кінці 2023 року ця ідея вилилася у цю працю «Протианглізми». Коли відбувалася абсолютно, як на мою думку, глупа річ – Ірину Дмитрівну звільняли, то вона не вірила, що ця книжка вийде.

Треба було бачити очі працівників департаменту, які пробили все, щоб книжка вийшла. Це був грудень, кінець бюджетного року, і була загроза, що книжка не вийде, гроші пропадуть. А ще одне з видавництв відмовилося книжку видавати. Нічого – ми дуже швидко знайшли інше видавництво, яке справилося з тим завданням. І це були, напевно, ті хвилі приємності, які для Ірини тоді були важливими. Це її тоді підтримало.

«Вчися не до старости, а до смерти» – то про неї»

Мирослава Гнатюк, доцентка катедри української мови Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»

Коли я прийшла молодим викладачем, яка мала йти до студентів, Ірина Дмитрівна мені сказала таке: «Нічого не бійся. Ти багато знаєш, а зі студентами навчишся ще більше. Вони мотивують. Вони дають сенс вчити щось нове. І якщо ти не знаєш, то ти завжди довчиш і наступного разу їм розкажеш. Фразеологізм «Вчися не до старости, а до смерти» – то про неї і про нас, які повинні нести студентам українськість».

Для мене ви маестро української мови 21 сторіччя, княгиня історії мови і антропології, віртуоз риторики, жива енциклопедія. Нехай милосердний Господь прийме вас у свої небесні обійми, вам там буде легко і безтривожно. Ви не боялися бути, ви причащали кожного з нас своїми ідеями. Зерна посіяно. І настане час жнив.

«Не може океан стати просто струмочком»

На вечір пам’яті Ірини Дмитрівни завітала її подруга – вдова Ігоря Білозіра, відома культурна діячка Ольга Гошовська. Паралелі між загибеллю її першого чоловіка та її подруги, Ірини Дмитрівни, очевидні: обидва – патріоти, обидва померли за свої ідеї і, врешті, за українську мову.

Ольга Гошовська, культурна діячка, близька подруга Ірини Фаріон

Я сьогодні була на Личаківському. Підійшла до 67-го поля – до поля почесних поховань. Там є могили, де ніхто не похований. Плити без імен. І я собі подумала, що Ірина Фаріон мала бути похованою там.

Пам'ятаєш, Іринко, коли я в останні місяці твого життя просила тебе: «Може, трошки втихомиришся? Може, трошки стишишся? Бо це стає небезпечно». У нас були іноді доволі гострі суперечки. А ти мені казала: «Олю, та не можу я бути іншою, бо не може океан стати просто струмочком». Тебе ж розстрілювали впродовж багатьох років. Розстрілювали кулями у серце, у душу твою, цькуванням, брехнею, наклепами, плітками, чорнотою, обпльовуванням. Не дістали вони тебе, бо високо літаєш.

Звістка про смерть Ірини Дмитрівни застала мене на морі. Я не могла в це повірити, бо о першій годині вона написала мені: «Як ти?» – і назвала мене так, як зверталася до мене лише вона (раніше Гошовська розповідала, що Ірина Дмитрівна називала її «Королева» – «Главком»). Уночі я пішла до моря. У морі сяяла місячна доріжка. І тією місячною доріжкою ти йшла до неба. А я писала тобі: «… моя дорога Іринко. Я і далі писатиму тобі. Чому ні? Я буду тобі писати завжди, бо до неба листи доходять швидко».

Наталія Сокирчук, «Главком»