Великий розкол Церкви Христової: як у липні 1054 року відбулося розділення на католиків і православних

Однією з доленосних подій світової історії, яка масштабно вплинула на майбутню історію Європи у Другому тисячолітті, став церковний розкол між двома гілками, чи можна сказати, центрами християнства – західним і східним. Він за фактом відбувся 15—20 липня 1054 року оголошенням взаємних анафем від імені вже на той час померлого папи римського Лева IX та патріарха Константинопольського Михаїла Керуларія.

Політичне питання

Відносини між західною і східною християнськими церквами після розділення Римської імперії на дві частини і переїзду імператора Константина Великого у Візантій (майбутній Константинополь) виглядали, скоріше, як нетривке, часто бурхливе, зі взаємними звинуваченнями в "неістинності", співіснування… Римські первосвященники постійно наголошували на своїй зверхності над всіма іншими християнськими церквами. Їхній авторитет вважався незаперечним, але постійно знаходився під прицілом константинопольських патріархів, які зайняли провідні позиції серед чотирьох тодішніх східних патріархатів.

Із занепадом Західної Римської імперії першоієрархи зі столиці Візантії, маючи підтримку імператорів, розпочали боротьбу за "вирівнювання", як мінімум, прав з римськими понтифіками, які вважали себе першими в ієрархії "за божественним правом". Особливо складними і вибухонебезпечними були стосунки між Римом і Константинополем наприкінці IX століття, коли патріарх Фотій оголосив себе Вселенським патріархом. Півтора століття ситуація не виходила з-під контролю, тим більше, що західна церква переживала перманентну кризу. Авторитет представників вищого кліру був підважений серед усього населення: ні для кого не було секретом, що і папи, і єпископи мали дружин, коханок, і просували на вищі посади найближчих родичів, використовуючи свій вплив.

Грецько-британський історик Діонісій Статакопулос у книзі "Візантійська імперія" писав: "Пережив цей кризовий період, римська церква підхопила реформаторські настрої, ініціатором яких було абатство Клюні в Бургундії. Повернення до чистішої церковної практики, не затьмареної шлюбами священнослужителів і продажем церковних посад (симонією), особлива увага до богослужіння та благодійності, але насамперед свобода відправлення релігійних обрядів без втручання місцевих феодалів та єпископів – такими були ідеали абатів Клюні".

Саме обрання у Вормсі, а потом і у Римі папою Лева IX (1049—1054), прихильника цих ідей, після багатьох десятиліть кризи у західній церкві стало каталізатором реформ. І головне, папська адміністрація постійно наголошувала на верховенстві Римської кафедри; і це стосувалося не тільки єпископату та патріархатів східних церков, але й світської влади.

Одночасно патріарх Константинопольський Михаїл Керуларій фактично став першим серед рівних у східній церкві і не бажав бути найменшою мірою підзвітним римському первосвященнику.

Призвідником конфлікту на церковному рівні (на теологічному він вирував давно, про що ми скажемо пізніше) вже у 1050-ті роки стало значною мірою політичне питання. Землі Південної Італії знаходилися під управлінням Візантійської імперії. І там суперечки між церковними ієрархами західної та східної церков щодо юрисдикції досягли апогею: Михаїл Керуларій наказав закрити храми, які знаходилися під юрисдикцією Ватикану. В цей час у Середземномор’ї посилилася експансія нових жорстоких завойовників із півночі – норманів (відомих на Київській Русі як варяги). Вони захоплювали плацдарми в цьому регіоні, постійно тримаючи в напрузі і Папську державу, і італійські держави, і володіння Візантії на Апеннінах.

Отже, у січні 1054 року до Константинополя прибула папська делегація. Першим кроком делегатів, яких очолив кардинал Гумберт, було досягнення порозуміння з імператором Константином IX Мономахом щодо визволення з полону Лева IX і боротьби з норманами в Італії. Лев IX знаходився у почесному полоні у Беневенто, після програної битви з норманами.

Понтифіка звільнили лише через дев’ять місяців, 12 березня цього року; він був змушений визнати владу норманських правителів у південній Італії та зректися добросусідських відносин з Візантією. До речі, донька імператора, Марія-Анастасія була матір’ю Володимира Всеволодовича Мономаха, знаменитого великого князя київського (1113–1125).

Після звільнення папи (він дуже скоро помер, 19 квітня 1054 року) на перший план у представників Ватикану, які затрималися на кілька місяців у Константинополі, вийшли питання теологічні. Питання, які остаточно розсварили папських легатів і патріарха Михаїла Керуларія, який вимагав визнання папою рівним йому в канонічних правах згідно з рішеннями Халкідонського собору 451 року.

Відлучення від церкви

Каменем спотикання стали і питання догматичні: західна церква наголошувала, що Дух Святий сходить і від Сина (filioque), а не лише від Отця. Східна церква з цим не погоджувалася. До речі, сама західна церква лише в 1014 році остаточно вносить filioque в переклад літургії латиною.

Також велика розбіжність виявилася під час причастя: на Заході перетворення під час євхаристії хліба і вина у плоть і кров Спасителя можливе лише з використанням виключно прісного хліба. Східна церква зберегла метафізичне сприйняття євхаристії, коли тіло і кров присутні в хлібі і вині не матеріально, а отже можна використовувати як дріжджовий, так і квасний хліб. Причастя на Заході хлібом і вином приймало виключно духовенство (звичайні люди лише хлібом), а от на Сході всі миряни буквально.

Кардинал Гумберт зайняв непримиренну, навіть зневажливу, зверхню позицію. Він навіть не намагався домовлятися з патріархом Михаїлом Керуларієм, наполягаючи на абсолютному верховенстві папи і розв'язанні теологічних питань на користь західної церкви. Найшла коса на камінь, і патріарх відмовився визнавати повноваження делегації, бо було вже відомо про смерть папи Лева IX; багато дослідників вважають, що Константинопольський патріарх значною мірою провокував делегатів Ватикану. І от 15 чи 16 липня 1054 року Гумберт "перед богослужінням, увійшовши до соборної церкви св. Софії, зложив на вівтарі буллу, якою екскомунікував (виключив з Церкви) патріарха Михаїла Керуларія, архієпископа Леона з Охрида, Михаїла Константина, патріаршого канцлера, та всіх тих, що були на боці патріарха. На завершення Гумберт, зневажаючи святиню, демонстративно обтрусив порох із взуття і крикнув убік богомольців: "Бог бачить і буде судити!" (Василь Балух, "Візантиністика. Курс лекцій"). 20 липня вже на соборі візантійської (грецької) церкви – патріарх не міг одноосібно приймати рішення – були відлучені від церкви всі папські легати, як такі, що знаходяться в єресі і у вірі, і в обрядах.

Точка неповернення

Після обопільних анафем настала точка неповернення: відтепер між західною (католицькою) та східною (православною) церквами був зафіксований розкол. Спроби його подолати відбувалися неодноразово протягом наступних століть. І лише з розвитком екуменічного руху, в 1965 році папа римський Павло VI та патріарх Константинопольський Афінагор I відкликали взаємні анафеми.

Розкол між католицизмом і православ’ям після рокового липня 1054 року поглиблювався не стрімко, але невпинно. Особливо сильною стала ворожнеча після захоплення і сплюндрування Константинополя західним лицарством у 1204 році.

Відзначимо лише два епізоди з кількох у пізньому Середньовіччі та на початку Нового часу, коли у ролі домінуючої сторони під час підписання договору про фактичне поглинання (унію) виступали католицька церква і римський понтифік.

На Флорентійському соборі у липні 1439 року Ватикан зумів "викрутити руки" делегації православних: передостанньому імператору Візантії Іоанну VIII Палеологу, константинопольському патріарху Йосифу II та – умовно – митрополиту Київському і всієї Русі Ісидору. Останній з самого початку був агентом римського первосвященника. Імператор знаходився у безвиході через експансію турок-осман, володіння колись великої держави обмежувалися кількома десятками тисяч кв.км на європейському березі Босфора і в Мореї-Пелопоннесі. Однією з умов при підписанні документів собору була допомога Константинополю перед неминучим поглинанням Османською імперією. Проте більша частина кліру і абсолютна більшість населення Константинополя відкинули унію. А допомога "латинян" виявилася недостатньою й столиця Візантії в 1453 році була захоплена Воїнами ісламу. Патріархи Константинопольські опинилися фактично на окупованій мусульманами території – на Фанарі…

Можна сказати, що в такому ж ключі проходив і собор, який відбувся 6—8 жовтня 1596 року в Бересті, коли була підписана унія між католицькою та православною церквами на українських та білоруських землях у Речі Посполитій. "Якийсь час здавалося, що справу зроблено. Усі – папа, король, єпископи – хотіли об’єднання. Усі крім значної кількості віруючих, до якої входили князь Острозький та його союзники серед православних магнатів, члени братств і чернецтво. Магнати не хотіли втрачати контроль над церквою – у добу Реформації вона була важливим релігійним та політичним рушієм, яким не можна було легковажити; братства хотіли реформ знизу, а не зростання влади єпископів; деякі з архімандритів, які керували монастирями, не прийнявши чернечого постригу, бажали зберегти контроль над церковними землями; і частина ченців, духівництва та звичайні віруючі, які не могли уявити собі відступництва від константинопольського патріарха. Це була кон’юнктурна, але могутня коаліція, яка ставила під загрозу плани Риму, Варшави та православних ієрархів", – відзначає американо-український історик Сергій Плохій у книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності". Але це зовсім інша, дуже цікава історія, варта окремої статті.