Аркадій Непиталюк – про серіал «Обмежено придатні», говірку в кіно та комедійне сприйняття життя

Незабаром на каналі СТБ має вийти 8-серійна стрічка Аркадія Непиталюка «Обмежено придатні».

Після участі в програмі «Уроки толерантності» родина Найдюків опиняється в ситуації, у якій зараз перебувають всі українці: війна і зовсім інші реалії життя. У цих нових обставинах вони заново вчаться будувати стосунки та жити в родині.

В інтерв’ю Коротко про Аркадій Непиталюк розповів, що відбуватиметься з Найдюками в серіалі «Обмежено придатні», чому йому було важливо зняти фільм «Уроки толерантності», як популяризує у кіно говірку рідного села Лехнівка на Хмельниччині, про бажання зняти фільм про Устима Кармелюка та свою найважливішу сьогодні мрію.

По суті, українці почали відчувати себе обмежено придатними до життя під час війни

- Аркадію, «Обмежено придатні» - це продовження «Уроків толерантності» чи окрема історія? Наприклад, ті, хто не дивився фільм, зрозуміють, що це за родина і яке в неї було попереднє життя?

- Це не продовження фільму «Уроки толерантності», але це історія з тією самою родиною Найдюків. Будуть і нові герої – їхні родичі, друзі, сусіди. Це геть інша історія. У фільмі «Уроки толерантності» історія відбувалася до повномасштабної війни, а ця історія відбувається вже під час повномасштабної війни. Проте, звісно, люди зрозуміють, хто такі ці персонажі, коли вперше їх побачать.

- Ви писали на початку зйомок, що своє місце у зміненому війною житті шукатимуть родина Найдюків, їхні сусіди, друзі, родичі і поляки. Що поляки робитимуть в цій історії?

- Ми розповідаємо історію на прикладі сім'ї Найдюків. І відображаємо дуже багато питань і проблем, котрі виникли в українців з початку повномасштабного вторгнення. Тобто - як жити, буквально де жити.

За сюжетом, одні з головних героїв серіалу - Надія Найдюк з донькою Діаною - на початку повномасштабного вторгнення виїжджають до Польщі. Тому суттєва і важлива частина історії - як Надя з Діаною намагаються прижитися у Польщі. Адже під час повномасштабної війни дуже багато українських родин роз'єдналися. Хтось виїхав за кордон, втік від ракет, бомб, снарядів, хтось залишився тут. Здебільшого тут залишилися чоловіки, повиїжджали жінки з дітьми.

У багатьох українців в реальності, коли вони пожили за кордоном місяць, пів року, рік, виникає питання: що робити далі? Бо війна не припиняється. Ракети з дронами летять, люди гинуть. Що робити, коли сім'ї роз'єднані? Наприклад, жінка вже починає думати, що чоловік, можливо, знайде іншу, котра поруч, в Україні, котра ближче, котра в таких самих обставинах. Чоловік думає, що жінка когось собі знайде за кордоном.

Такі ж ситуації виникають і з героями серіалу. У Наді з’являється симпатія до поляка Гжегожа, як і в нього до Наді. Вона й сама боїться свого почуття, цієї симпатії, бо відчуває, що може не тільки зрадити чоловікові, а й взагалі їхня родина може розпастися. Це доволі актуальні і важливі питання для українських сімей, котрі роз'єднала війна. Тому у нас декілька персонажів – поляки.

- Поляки грають поляків чи наші?

- Ні, у нас грають тільки українські актори. Поляків грають два українських актори і одна акторка, котрі гарно володіють польською мовою. Вони в кадрі говорять польською. Звісно, частково з українцями вони говорять українською, хтось ліпшою мовою, хтось гіршою, хтось ламаною українською. А між собою тільки польською.

- Васю Зайця, якого зіграв Акмал Гурезов в «Уроках толерантності», ми вже не побачимо?

- Тут не буде цього персонажа, бо це ж інша історія.

- Що означає назва «Обмежено придатні»? Бо в мене в голові одразу спливає «обмежено придатний до військової служби». Які часи, такі й думки.

- У нас в серіалі це теж відображається, бо певні персонажі проходять ВЛК, і їх визнають «обмежено придатними».

Але фраза «обмежно придатні» має більш широкий зміст. До початку великої війни ми жили в Україні інакше. Навіть коли відбулася анексія Криму, почалася війна на Донбасі і так зване тоді АТО, все одно у нас було інше життя. А на початку повномасштабного вторгнення життя різко помінялося в усіх аспектах - у побуті, в професіях, відпочинку…

Думаю, перед усіма українцями постає питання: що робити? Хтось йде у військо, на фронт, але хтось залишається в тилу. І перед тими, хто залишився в тилу, постають питання: «що робити, наприклад, якщо неможливо працювати далі за фахом?», «а ким працювати?», «мій сусід, брат, однокласник, однокласниця пішли у військо – а я піду чи ні?», «я буду просто ховатися від війська, від війни чи просто валятися вдома, нічого не робити?» Сумління тисне і гризе.

Одна з причин, чому й сім'ї розвалюються, починаються нові внутрішньосімейні конфлікти - бо хтось в родині не знає, що робити. Жінка звинувачує в чомусь чоловіка, чоловік - жінку. По суті, всі українці почали відчувати себе тією чи іншою мірою обмежено придатними до життя під час війни. І ми шукаємо свою придатність, щоб бути повноцінно придатними до життя, тому що кожній людині хочеться жити повноцінне життя, попри те, що йде війна. Власне про це і є наш серіал. Родина Найдюків, їхні родичі, друзі шукають своє місце, свою придатність в житті під час цієї великої війни.

Люди мають бачити себе збоку і навіть сміятися з себе по-доброму

- Між іншим, класний у вас суржик в «Уроках толерантності», «живий». Це ваших рук справа?

- По-перше, це не суржик. Можливо, трішки суржикове забарвлення у фільмі є, але я намагався триматися саме говірки мого села Лехнівка на Хмельниччині. У серіалі у нас так само буде.

Тому це говірка, діалект Хмельниччини, зокрема й мого села Лехнівка, звідки я родом, де я ріс і народився. Адже дія і в фільмі, і в серіалі відбувається на Хмельниччині.

Звісно, є якісь так звані русизми. Але там багато, наприклад, полонізмів, тому що у нас мова на Хмельниччині насичена полонізмами. Деякі слова просто польські, відверто скажімо, я навіть не знав, що вони польські, з дитинства ними розмовляв і думав, що вони українські.

Тому це моїх рук справа. Хочу, щоб лунала саме ця мова, тому що я її добряче знаю. Це моя рідна мова. І дуже класно, коли на екрані, на сцені будуть лунати різні українські говірки. Хочеться, щоб люди читали, слухали, дивилися на все різноманіття проявів української мови.

- І це прекрасно. Бо переважно у наших серіалах розмовляють літературною українською мовою, однак на побутовому рівні більшість все ж таки так не спілкується.

- Звісно! Але ж ви розумієте, що для цього треба, щоби хтось у серіалі це курував, контролював, редагував мову саме певного регіону чи певну говірку. Інакше ж не вийде. Напевне, швидше і легше робити загальновживану, почасти доволі штучну українську мову. Ми її називаємо навіть не літературною, а канцелярською. Люди самі почасти не володіють нормально українською, не говорячи вже про те, що різними говірками.

- Бачте, який ви новатор у нашому кіно. «Уроки толерантності» - це теж незвична тема для українського екрану. У нас за таке не беруться. Чому ви взялися?

- Тому що така тематика мені близька. Я виходець з невеличкого села. І коли переїхав навчатися до Києва, стикнувся з різними проявами життя, зокрема й з людьми з ЛГБТ-спільноти. Тоді для мене це був якийсь страх Божий. Хто ці люди? А потім почав відкривати для себе життя, різноманіття цього життя, що в людей є різні прояви сексуальності, різні мовні, культурні, естетичні, етичні, моральні прояви.

Тому я в цьому фільмі на прикладі родини Найдюків показую, що спочатку вони бачать Васю наче чужого з фільму «Чужий», наче якесь жахіття з іншої планети. Але потім вони проходять певну трансформацію, перетворюються в людей, котрі розуміють іншу людину, інше життя.

До того ж вони і самі розвиваються, вдосконалюють свої стосунки, зберігають родину, оновлюють її і перезавантажують. Це для мене теж дуже важливо було у фільмі показати. Це фільм про оновлення, перезавантаження людини, Найдюки виходять з темряви, забитості за допомогою Василя з програми «Уроки толерантності».

- Взагалі тема сексуальності, сексуального життя і досі у нас вважається чимось непристойним на телеекранах, на великих екранах. Які відгуки вам казали після цієї стрічки?

- Хтось був у захопленні і щасливий, бо така історія з'явилася на великому екрані, з такими персонажами, з такою тематикою. Бо побоюються такі історії видавати на екрані, сценарії такі писати. Хтось, навпаки, був проти цього, наявність персонажа-гея у фільмі їх чомусь налякала. Вони думали, що це взагалі якесь ЛГБТ-кіно.

Хтось розмалював фарбою афішу фільму та будівлю кінотеатру «Жовтень» перед прем'єрою. Хтось особисто з фейсбучних знайомих мені писав, мовляв, як же ви, Аркадію, опустилися до такої теми. Писали, що я хочу зруйнувати наші українські традиційні сімейні цінності. Та таким я радив спочатку подивитися кіно і зрозуміти, що там за тема.

Тому відгуки були різні. Комусь, хто з індустрії, зі сфери кіно, телебачення, сподобалися персонажі, їхнє існування в кадрі, що в нас однокадрові сцени, всі сцени зняті одним кадром, за винятком одного чи двох. Фільм отримав призи. Олена Узлюк, наприклад, отримала національну премію кінокритиків «Кіноколо» як найкраща акторка за роль у цьому фільмі. І я, і вся команда, і продюсер Сергій Лавренюк раді, що зробили цей фільм. Думаю, він і для України, і для українців з роками буде ще потрібніший. Та й загалом щоразу якісь нові історії, нові тематики відкривають інший простір індустрії.

- «Обмежено придатні» - це буде комедійна історія?

- Це драматично-комедійна історія. Тобто не чиста комедія, не ситком чи скетч-шоу. Але у нас багато комедійних, гумористичних, якихось сміхових проявів. Бо і в мене, і в мого співавтора Ігоря Білиця і, власне, у продюсера Сергія Лавренюка доволі комедійне сприйняття життя. Ми багато чого помічаємо смішного в людях, навіть під час драматичних ситуацій і подій.

- Не боїтеся, що не зрозуміють? Бо я з вами згодна, ми ж і нині, попри те, що плачемо, ще й жартуємо і сміємося в житті.

- І це нормально. Якби я боявся і не хотів цього робити, то не займався б цією професією. І такі історії, як «Уроки толерантності», на екран би не виводив. Але я, навпаки, хочу такі історії показувати. Думаю, показувати життя, особливо під час війни, з якимись комедійними, гумористичними проявами потрібно. Люди мають бачити себе збоку і навіть сміятися з себе по-доброму. Це ж ні в якому разі не сатира.

Повірте, зараз особливо ті, хто у війську, на фронті, жартують так, що в нас волосся б стало дибки від їхніх жартів. Звісно, ми дуже стежили за тим, ще пишучи сценарій, щоби когось не образити, не сміятися з того, з чого не можна сміятися, щось показувати дуже опосередковано. Тобто в нас немає понівечених тіл, крові. Хоча це є в нашій реальності.

Я найліпше відчуваю і знаю сільських людей

- Ви вже сказали, що коли приїхали навчатися з села до Києва, було дуже багато чого незвичного. Зараз ваше село, наприклад, сильно змінилося у сприйнятті сучасного світу? Адже село часто лишається довше законсервованим.

- В чомусь воно лишилося те саме. Але багато чого змінилося. Точно пішла традиційність українського села. Я бачу це по своєму селу. Пішло багато народних традицій, носіями яких були мої батьки, діди, бабці. Десь це ще, може, зберігається, можливо, у гуцулів.

Через інтернет, який у нас є всюди, трохи якось відкрилися очі у хлопців, у дівчат. Бо коли я був молодим хлопцем, різниця між Києвом і селом була суттєва. А зараз люди вже багато чого знають. Навіть якщо вони це не сприймають, все одно знають. Це вже дуже важливо.

- Ви завжди кажете, що село – це ваше середовище на все життя. Чому така любов до села?

- Так, це моє середовище, мій життєвий вимір. Його нікуди не діти. Я можу виїхати з села, і вже давно виїхав, але село з мене не вийде. Кажу це в гарному розумінні.

Кожен із нас, особливо ті, хто займаються авторськими історіями для екрану, має передавати людям історії, котрі знає, те життя, котре знає, той життєвий досвід, котрий має. А я найліпше відчуваю і знаю сільських людей. Знаю їхні проблеми, відчуття, почуття, думки. Мені їх дуже легко уявляти. Вони в моїй уяві дуже легко спілкуються між собою, отже - мені не важко писати їхні діалоги. Бо їхня мова - це моя мова, вона мені органічна. Це так званий мій народ. Є такий термін. Мій вчитель Віктор Борисович Кісін казав, що кожен режисер має мати свій народ, кого представляти, від чийого імені говорити.

Тому я говорю на екрані від імені провінційних українців, котрі здебільшого мешкають в селах, селищах. Навіть якщо вони переїжджають в місто, це теж цікаво, як вони стикаються з містом, з міськими жителями. Це близькі мені люди, бо я сам виходець з такого середовища. Тому і розказую про таких людей на екрані. Один критик назвав мене «майстром провінційного гумору». Потім перепитував, чи я не ображаюся. Та я радий.

- Ви якось розповідали, що маєте задум фільму про Устима Кармелюка. Цей задум ще живе в вас?

- Авжеж, звісно! Це теж один із моїх земляків. Він жив і діяв буквально неподалік Лехнівки, де я народився і виріс. Тому він добряче розбурхує мою уяву. Він такий відчайдух, сміливець, майстер, скажімо так, уникання смерті, гравець на межі життя і смерті. Мені він дуже цікавий.

Я, до речі, не розглядаю його, як розглядав Кармелюка радянський кінематограф. Радянський кінематограф подавав його як народного месника. Зрозуміло, що він грабував в більшості багатих, тому що в них було що брати. Але мені він цікавий як унікальний прояв українця. Він мені є паралеллю навіть з нашими воїнами. Бо те, що наше військо робить, як наші воїни воюють, можуть відстояти себе і свою землю – для цього треба мати певні здібності, таланти і велику життєву сміливість.

- Але історичне кіно дуже дороге.

- Так. Є продюсери, котрим цікавий цей задум. Я вже розмовляв з ними, але все впирається в гроші. Ця стрічка, за моїм задумом, має бути історичним комедійним бойовиком.

Але ж, бачте, зараз і війна, і у всьому світі складна ситуація. Фінансування кінематографу практично відсутнє. Тому невідомо, коли це станеться. Зараз можливо реалізувати більше малобюджетні історії.

- А які сьогодні ваші найважливіші мрії?

- Найголовніше, може, це й пафосно прозвучить, але це бажання абсолютно щире - щоби збереглася Україна, щоби ми збереглися.

Щоби якимось чином я зі своєю родиною збагнули, як нам жити далі, що робити. Щоби, наприклад, моя молодша донька знайшла свій шлях. Зараз їй 14 років. Бо старша вже доросла, живе окремо своїм життям. А що молодшій робити, поки не знаю. Це теж питання, до речі, важливе - яким шляхом і де йти. Чи в Україні, чи не в Україні, бо зараз світ доволі відкритий, можна їхати десь навчатися.

Але шалене бажання, щоби збереглася Україна, щоб далі ми могли розбудовували наше життя. Бо, наприклад, є люди, котрі не так міцно тримаються цієї землі, в них думки, куди б їм виїхати. А ми з родиною дуже кореневі українці, нам не хочеться нікуди їхати.