Коли держава втрачає гальма: чим небезпечне згортання антикорупційних органів

Серед загроз, які постали перед Україною під час повномасштабної війни, — не лише зовнішня агресія. Є й внутрішні виклики, що стосуються фундаментальних засад державності. Один із них — спроба послабити антикорупційну інфраструктуру країни. Саме цим, по суті, є скандальний поспіхом ухвалений і підписаний президентом закон про зміни до Кримінального процесуального кодексу України, який ліквідує незалежність НАБУ та САП. Водночас проблема ще глибша, ніж здається на перший погляд.

Кажу не лише як правник, а як громадянин України: цей закон — пряма загроза прозорості та підзвітності влади. І йдеться не лише про НАБУ та САП, які роками формували репутацію незалежних інституцій. Ідеться про більше — про механізми контролю над владою, включно з найвищими посадовими особами держави.

Антикорупційна система створила принципову можливість проводити незалежні розслідування щодо топпосадовців. І саме це робить її ціллю для тих, хто прагне уникнути відповідальності. Новий закон фактично позбавляє НАБУ та САП інструментів ефективного розслідування, особливо коли йдеться про вищих посадовців — депутатів, міністрів і навіть президента України.

Чому це конфлікт інтересів?

Закон, що послаблює повноваження незалежних антикорупційних органів, ухвалений руками тих, хто сам підпадає під їхню юрисдикцію. Це очевидний конфлікт інтересів. Якщо після Революції Гідності парламент свідомо рухався до посилення інституційної спроможності антикорупційних органів, то тепер намагається відкотити ці зміни. Але державний контроль над чиновниками — не опція, а обов’язок, особливо під час війни, коли на кону — довіра міжнародних партнерів (від яких ми багато в чому залежимо) та майбутнє країни.

Ба більше, тепер не буде процесуальної влади над генеральним прокурором (зокрема якщо він сам скоїть корупційний злочин). Генеральний прокурор та особи, від яких він є фактично та політично залежним, через нього матимуть вплив на долю будь-якої справи щодо корупційного злочину.

Отже, тепер президент України, від якого є залежним генеральний прокурор, матиме змогу безпосередньо впливати на розслідування корупційних злочинів, а САП і НАБУ не зможуть цьому завадити (бо позбавлені права «остаточного слова» в розслідуваннях).

Але й це ще не все… Крім того, що тепер генеральний прокурор має повну владу в кримінальних провадженнях над САП і НАБУ, текст містить такі цинічні новели: змінено процедуру повідомлення про підозру топпосадовцям. Тепер це може робити виключно генпрокурор (раніше міг також керівник САП). Це, зокрема, стосується підозр народним депутатам, кандидатам у президенти України, прем’єр-міністру України, членам Кабінету міністрів України, будь-якому державному службовцю, посада якого належить до категорії «А» (зазвичай це посади, повноваження яких поширюються на всю територію України). Тобто без підпису підконтрольного владі генерального прокурора неможливо буде повідомити про підозру представникам влади. Наприклад, такі повідомлення про підозру, як щодо колишнього віцепрем’єр-міністра Олексія Чернишова чи народних депутатів, будуть дуже малоймовірними.

Крім того, тепер укладання угод щодо корупційних злочинів (зокрема особливо тяжких) можуть погоджувати прокурори-керівники Офісу генерального прокурора (раніше — тільки прокурори-керівники САП). Тобто на практиці угоду щодо особливо тяжкого корупційного злочину може погодити генпрокурор «в обхід» керівника САП. І це стосується як справ, іще не направлених до суду, так і тих, що вже розглядаються у ВАКС.

Влада над бюджетами — без контролю?

Особливо тривожить і те, що йдеться не лише про політичну відповідальність, а й про контроль над державними грошима та майном. У країні, яка воює, розподіл ресурсів має бути під особливим контролем. Якщо ми дозволимо звузити незалежність антикорупційних органів, то фактично залишимо бюджети — як державний, так і місцеві — без належного нагляду. Це відчиняє двері до безкарного зловживання публічними коштами.

НАБУ та САП були створені саме як інструменти захисту від топкорупції. А тепер влада намагається відібрати в них процесуальну владу — ту саму, яка дозволяє проводити розслідування щодо будь-кого, включно з найвищими посадовими особами. Якщо ми втратимо цей елемент, то поставимо під загрозу основу прозорого управління.

Сигнал суспільству: ярлики замість довіри

Ще одне тривожне явище — використання теми зв’язків із РФ чи окупованими територіями як інструменту політичної боротьби. Це вже не раз проявлялося — згадаймо історію з призначенням директора БЕБ. Спроба звести безпекову політику до «чорної мітки» ставить під сумнів саму ідею реінтеграції окупованих територій. Якщо будь-яка людина, котра там залишилась, автоматично вважається небезпечною, навіщо тоді декларувати політику повернення людей і територій?

Така стигматизація є шкідливою, бо віддаляє державу від її громадян і перетворює політику на інструмент покарання, а не захисту. В цьому контексті спроби впливати на незалежні антикорупційні органи під приводом «безпеки» набувають іще тривожнішого звучання. Ми бачимо, що поняття «державної безпеки» використовується як привід для розправи з інакодумцями.

Узурпація недопустима

Згідно з Конституцією України, ніхто не може узурпувати державну владу. Це не просто декларація — це принцип, який має оберігати суспільство від авторитаризму. Коли ж влада сама намагається обмежити контроль над собою, це є ознакою саме узурпації.

Обмеження повноважень НАБУ та САП означає, що громадяни втрачають механізми захисту своїх прав і ресурсів. І це стається в час, коли державі як ніколи потрібна довіра з боку суспільства та міжнародної спільноти.

Ми маємо справу не просто з черговою законодавчою ініціативою. Ми маємо справу з потенційною руйнацією антикорупційної архітектури, яка формувалася роками за підтримки українських і міжнародних експертів, правозахисників, громадянського суспільства. І найстрашніше, що все це відбувається в момент, коли суспільство зосереджене на війні.

Громадяни України заплатили надто високу ціну за можливість жити в демократичній країні. За прозорість. За належні важелі контролю над владою. За право знати правду. Цей закон є спробою повернути нас у минуле, де влада була безкарною, а суспільство безправним. Ми не маємо цього допустити.