Вчорашні мітинги на підтримку НАБУ були трагіфарсом. І ось чому?

Відомо, що історія повторюється двічі: вперше як трагедія, потім – як фарс. Вчорашні мітинги з групи підтримки НАБУ були трагіфарсом. Чому?

Бо «антикорупційна вертикаль» як була, так і залишилась плоттю від плоті української правоохоронної системи. Достатньо почитати біографії керівників цих структур, аби пересвідчитись, що вони родом з поліції, СБУ чи прокуратури. Де їх і навчили «особливостям національного правозастосування». В якому доцільність завжди була важливіша за закон, лояльність – за професіоналізм, статистика – за презумпцію невинуватості.

В чому НАБУ були справжніми чемпіонами, так це у PR та GR з іноземними урядами. Але за час великої війни ситуація навіть у цій царині радикально змінилася. Справжніми героями стали ті, хто захищає країну та рятує населення від наслідків ворожих атак. А не професійні (але малоефективні) борці з корупцією.

Тому баланс довіри/недовіри  (опитування Центру Разумкова лютий-березень 2025) до ЗСУ – за всіх обґрунтованих питань до цього вкрай неоднорідного організму – тримається на захмарному рівні – 88,8%, ДСНС – 75,1%, НГУ (командування якого нещодавно обшукувало НАБУ) – 64,4%, ДПСУ – 53,3%, СБУ – 35,7%. Водночас рейтинг НАБУ опустився до мінус(!) 41%, САП – мінус(!) 41,2%, НАЗК – мінус(!) 43,1%. На тлі цього навіть рейтинг Нацпола, задіяного в обороні України та порятунку цивільних жертв російської агресії, – 0,4% має здаватися антикорупційній вертикалі недосяжною мрією.

Що це означає? Народ бачить, що країна стоїть і тримається під ворожими ударами. І тому пробачає безліч гріхів і Силам оборони України, включно з традиційно нелюбимими в мирний час МВС України, і Служба безпеки України, і навіть Міністерство оборони України. А от відчутних результатів боротьби з корупцією народ не бачить. Попри те, що НАБУ та САП були створені десять років тому.

Аудит підтвердив народні відчуття. За декаду свого існування «антикорупційна вертикаль» витратила на своє існування в рази більше, аніж повернула до державної скарбниці. Тому з економічної точки зору утримувати її – відверте марнотратство.

Єдине, чим «антикорупційна вертикаль» дійсно відрізнялась від «традиційних» правоохоронних органів, від яких – повторюсь – вона є плоть від плоті і кров від крові – так це центрами впливу на її діяльність. На жаль, ці центри були не тільки на захід від українського кордону. Що не дивно. Бо коли ти присягаєш служити народові України, але отримуєш фінансування, «дах» та «цінні вказівки» від представників народів інших (навіть дружніх нам) країн, до співпраці з ворогом – не такий вже й довгий шлях.

Чи є загнуздання НАБУ та САП через переведення їх до стайні генпрокурора «контрреволюцією» чи «згортанням євроінтеграції»? Радше це є поверненням до демократії у її первісному сенсі. Народ двічі – у 2019 та 2022 роках – видав абсолютний мандат на керування країною Володимиру Зеленському, зламавши кульгаву систему стримувань та противаг, закладену в українській конституції. Тому ми достеменно знаємо імʼя людини, яка відповідає за все цій країні. Але головне – за те, чим закінчиться російсько-українська війна.

Не можуть правоохоронні органи бути повністю незалежними від політичних гілок влади. Бо це підважує фундаментальні засади демократії як народовладдя. Саме тому в США генерального прокурора, директора ФБР, ЦРУ та інших очільників правоохоронних органів призначає Президент, здебільшого за погодженням з Сенатом. Якщо немає політичної волі боротися (і побороти!) корупцію жодні НАБУ, САП та ВАКС не допоможуть. Не допоможе навіть членство в ЄС і НАТО: доведено Грецією, Угорщиною (і не тільки).

Всі ці комісії з вирішальним правом голосу «міжнародних експертів» тільки підтверджують головну тезу Путіна – українці недержавний народ, не можуть дати собі раду без зайшлих варягів. А тому можуть бути лише або проксі Заходу, або проксі Росії.

Концентрація влади в одних руках в перебігу тривалих воєн – це природньо. Що не означає, що це добре. Саме Зеленський або доведе цю війну до завершення на прийнятних для України умовах, або приведе її до катастрофи. Якщо йому потрібно для цього ще й приборкання НАБУ (яке за 10 років так і не стало санітаром українського корупційного лісу) – я не в захваті від цієї ідеї, але визнаю, що він має на це демократичний мандат. Перефразовуючи суддю ВС США Хʼюго Блека, «хтось має вести цю війну, «антикорупціонери» чи Зеленський. Другі точно на це неспроможні».

Але вже на часі думати про конституційну архітектуру України по війні. Бо як ми колись констатували в «Конституційному маніфесті», діагноз хронічної хвороби України – надмірна концентрація влади в одних руках. Брак (а наразі й остаточне знищення) будь-якої системи стримувань та противаг в конструкції української держави. Проблема України не в приборканні НАБУ – проблема України у хибній конституційній архітектурі, яка дозволила президенту прибрати до рук всіх і все. Крок за кроком перетворюючі Україну зменшену репліку Росії – Малоросію.

І галасливі українські антикорупціонери, які свято вірили в панацею – непідконтрольну владі антикорупційну вертикаль, в якій працюватимуть «недоторканні» під дахом наших західних партнерів – чимало доклалися до узурпації влади. Бо так воно не працює. Виявилось, що достатньо було повернутись Трампу в Білий дім – і незалежність наших антикорупційних героїв розтанула «як роса на сонці». Жодних внутрішніх запобіжників від надмірної концентрації влади в одному офісі – окрім традиційного майдану – в Україні не виявилось. Проте виявилось, що за відсутності ефективної системи стримувань та противаг всередині влади «незалежні» НАБУ та САП можна приборкати за одну добу. І раптом чарівна антикорупційна пігулка виявилась звичайним плацебо.

І тепер ми на історичній розтяжці. Виграти війну означає зацементувати автократичний режим, остаточно перетворивши Україну на маленьку подобу нашого ворога. Переможців, як відомо, не судять. Програти – надовго (а можливо й назавжди) зникнути з політичної мапи, втратити ідентичність та приректи мільйони українців на смерть та страждання. В цій ситуації все привабливішим стає  варіант важкого та болісного компромісу без колапсу державності та втрати суверенітету. Аби біль спонукав до радикальних змін, а важкі втрати не давали владі вдягнутись у шати переможця.

Але наразі головний імператив – зберегти українську державність. І втрата умовної незалежності НАБУ та САП – точно не смертельний постріл у її скроню.