Після «Висхідного лева»: Іран зализує рани чи точить пазурі?

Після закінчення ірано-ізраїльського протистояння, яке з легкої руки американського президента має шанс увійти в історію як 12-денна війна, минув місяць. Аналітики, які так і не дійшли одностайної думки щодо масштабу шкоди, завданої ядерній програмі Ісламської республіки ізраїльськими й американськими ударами, намагаються уявити, як ситуація розвиватиметься далі. Чи можна сподіватися, що апогей геополітичного протистояння вже минув, а привид ядерного апокаліпсиса розвіюється, так і не втілившись? Чи те, що відбулося, є лише одним з епізодів у жорсткому сценарії, де кожна наступна дія брутальніша за попередню?

Говорити про ситуацію мовою прогнозів — справа геть невдячна. Спробувати змоделювати можливі сценарії, приблизно оцінивши ступінь їхньої ймовірності, реально, хоча й непросто. Заяви та коментарі, що лунають із Вашингтона й Тегерана, не дають зрозуміти, яку лінію поведінки обрали в обох столицях. Можливо, основна складність полягає в тому, що сторони самі ще не визначилися. Насамперед ідеться про Тегеран — умовний «м’яч» нині на його полі. Здається, в Ірані ще вагаються між опціями «демонструвати максимальну поступливість» і «вдатися до підвищення градусу ескалації». Але спробуймо розглянути можливу подальшу поведінку гравців по черзі.

Почнімо з найпростішого. У Тель-Авіві ніколи не ставилися серйозно до переговорів з Іраном. З погляду уряду єврейської держави, будь-які угоди для режиму аятол — це лише виверт, що дає змогу виграти час і зосередити ресурси на досягненні стратегічної мети — виробництві ядерної зброї. Можливо, повне згортання ядерної програми, передусім відмова від збагачення урану, могло б стати прийнятним результатом дипломатичних зусиль, які супроводжуються економічним і воєнним тиском, — за умови створення механізму ефективного контролю. Однак тепер Ізраїль більше не залежить від дипломатії та вважає себе спроможним за потреби самостійно покласти край будь-яким спробам Ірану повернутися до розроблення ядерної зброї. Ще недавно, навіть рік тому, ситуація була іншою. Над північним кордоном нависала Хезболла, що мала значний потенціал для ударів по ізраїльських територіях. Протягом десятиліть загроза з боку цих шиїтських радикалів, підконтрольних режиму аятол, була надійною «страховкою» для останніх від будь-яких дій Ізраїлю. У Білому домі сиділа демократична адміністрація, яка докладала чималих зусиль, аби стримувати Тель-Авів як на ліванському, так і на іранському напрямках.

Відтоді Хезболла пережила нищівний розгром, і її практично виведено з гри. (Згідно з твердженнями ізраїльської розвідки, які, як на мене, виглядають цілком переконливо, саме тоді в Тегерані вирішили здійснити спробу прориву у військовій ядерній програмі, щоб убезпечити режим, оскільки створена раніше система стримувальних загроз в особі терористичних проксі-сил перестала виконувати цю функцію.) У Сирії знесено проіранський режим. Ізраїль старанно обробив усе, що залишилося від ППО армії Асада, розчищаючи шлях для своїх літаків ближче до іранського кордону. ППО самої Ісламської республіки в жовтні минулого року теж вдалося неабияк пошарпати в рамках обмеженої відповіді на другий іранський обстріл ізраїльської території. До речі, обидва обміни ударами торік, навесні й восени, відбулися з ініціативи самого Тегерана, що робить менш переконливим обурення проіранських пропагандистів стосовно «сіоністської агресії». Зрештою, в Овальному кабінеті з’явився політик, який називає себе найбільш проізраїльським президентом в американській історії, і насамперед розблокував постачання Тель-Авіву важких бомб, заблоковане його попередником. Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу виявив неабиякий такт і терпіння, дочекавшись, поки в Дональда Трампа накопичиться достатньо роздратування через досить очевидні спроби іранських дипломатів замаскувати хитромудрими формулюваннями небажання щось змінювати. Попри складні моменти у відносинах двох лідерів, їм вдалося досягти порозуміння щодо іранського питання.

Тепер Ізраїль не соромитиметься у силовий спосіб припиняти будь-які спроби Тегерана відновити свою програму. Суперечки про те, на скільки місяців чи років назад відкинули її червневі бомбардування, не мають сенсу. Одержавши за результатами війни повну свободу дій в іранському небі, військово-повітряні сили Армії оборони Ізраїлю подбають про те, щоб зупинити її назавжди. Попри серйозні збитки й жертви внаслідок іранських обстрілів, операція «Висхідний лев» одержала повну підтримку з боку ізраїльського суспільства. Для Ізраїлю єдиним мінусом за результатами війни (й у разі нанесення повторних ударів) може бути лише осуд із боку частини міжнародної спільноти. Але імідж єврейської держави однаково передусім визначається війною в Газі, тож іще дві-три заяви, що засудять «порушення суверенітету» Ірану, в Тель-Авіві готові пережити.

Складнішим питанням є нинішня позиція Дональда Трампа. За місяць, що минув від американського удару по іранських ядерних об’єктах, президент зробив кілька суперечливих заяв. Він анонсував продовження переговорів і спростовував власні слова, стверджував, що Іран більше не хуліганитиме, й погрожував новими ударами в разі, якщо збагачення урану буде відновлено. Схоже, Дональд Трамп був щирим, коли сказав, що продовження переговорів його більше не цікавить. Справді, геть незрозуміло, який у них тепер може бути сенс для Америки. Головний предмет гіпотетичних переговорів поховано на глибині десятків метрів у скельній породі. Що обговорювати?

Для Ірану, власне, п’ять раундів переговорів, які відбулися навесні, були передусім спробою затягнути час і уникнути того, що сталося місяць тому. Правда, на відміну від Білого дому, режим аятол має серйозну причину спробувати зобразити припинення ядерної програми не як наслідок катастрофічних збитків від ізраїльсько-американських ударів, а як можливий «жест доброї волі» з боку самого Тегерана. У спробі поторгуватися за скасування санкцій Ірану було б доцільно подати ситуацію, що вже реально склалася під впливом зовнішнього втручання, як свідомий власний вибір. До цього керівництво Ісламської республіки підштовхує не тільки усвідомлення цілковитої безпорадності перед можливістю продовження збройного протистояння, а й важкий стан економіки.

Рівень життя населення стрімко падає. Зростають ціни на базові продукти. Хліб за останні тижні подорожчав у півтора раза. Влада змушена поступово відходити від системи субсидій, наприклад, на бензин. Це вже загрожує соціальною напруженістю. У країні триває енергетична криза. Відключення електрики стали нормою на тлі неймовірної спеки. До цього передбачувано додалася нестача води. Жителів Тегерана й інших міст закликають зменшити споживання, але без капітальної модернізації інфраструктури це не допоможе. Зменшення опадів і критичне зниження рівня води у водосховищах — стійка тенденція, й нескладно передбачити погіршення ситуації.

На цьому тлі стають зрозумілими миролюбні заяви президента Ісламської республіки Масуда Пезешкіана в інтерв’ю американському шоумену Такеру Карлсону. Попри участь США у знищенні іранської ядерної інфраструктури, політик демонстрував дивовижну конструктивність. За що, до речі, негайно зазнав жорсткої критики з боку непримиренно налаштованих «яструбів» — аж до закликів до імпічменту.

Всередині іранської політичної еліти й раніше існували різні фракції, полеміка між якими часом була досить різкою, але після війни відсутність консенсусу в керівництві Ісламської республіки стала особливо очевидною. Конструктивне крило, яке уособлюють президент і міністр закордонних справ, воліло б демонструвати Заходу поступливість. Зняття санкцій могло б принести полегшення іранській економіці й, можливо, дати змогу режиму вижити.

Однак публічна відмова від самостійного збагачення урану в очах частини суспільства й еліти виглядала б як капітуляція. Керівництву Ісламської республіки просто психологічно важко піти на таке після всіх переможних реляцій і гучних погроз, якими вони так щедро розкидалися. Це було б не просто приниженням, а й демонстрацією слабкості — розкіш, яку режим, що вже похитнувся, не може собі дозволити.

Схоже, що Верховний керівник Ісламської республіки Алі Хаменеї ще не ухвалив рішення стосовно подальшої лінії поведінки. Крім раціональної, але принизливої опції «капітуляція», на його столі, вочевидь, лежить і опція «спроба реваншу». Я не є фахівцем у ядерній фізиці, тож не візьмуся стверджувати, наскільки достовірними є розрахунки щодо можливості виготовити бомбу з урану, збагаченого до 60%, запас якого, ймовірно, ще можна спробувати витягнути з підземних фабрик. Мені цей варіант здається не надто реалістичним. Однак у кожному разі річ не в тім, чи в змозі Іран технічно повернутися до роботи над бомбою, а в тім, чи готовий він до цього політично.

 Очевидно, що всі заяви про відновлення системи ППО й вражаючі ракетні випробування — це блеф, покликаний надихнути населення і, якщо вдасться, залякати міжнародну спільноту. Так само винятково пропагандистський характер мають заяви про припинення співробітництва з МАГАТЕ й погрози вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Іран намагається залякати світ тим, що ось тепер, після страшної образи, завданої сіоністськими агресорами й американськими імперіалістами, він буде змушений «почати діяти по-справжньому». Можливо, Тегеран іще сподівається «продати» міжнародній спільноті готовність утриматися від справді радикальних демонстративних кроків як конструктивну позицію. Однак цей блеф може мати й руйнівні наслідки для Ісламської республіки. І йдеться не лише про нові ізраїльські удари.

У той час як режим аятол в ідеалі хотів би домогтися скасування американських санкцій, дедалі реальнішим стає повернення в повному обсязі санкцій Ради Безпеки ООН — масштабніших і обов’язкових для виконання всіма країнами. Десять років тому, під час укладання угоди про Спільний всеосяжний план дій щодо іранської ядерної програми, його автори передбачили механізм snapback, тобто повернення санкцій у разі порушень. Кожна з країн, які брали участь в угоді, може звернутися до Радбезу із заявою про ініціювання процесу. Його особливість — автоматичний характер. Зупинити процес протягом місяця після звернення може тільки рішення Радбезу, що залишить у силі призупинення санкцій. З урахуванням складу постійних членів Радбезу з правом вето, очевидно, що ухвалити таке рішення буде неможливо. Водночас для повернення санкцій жодного додаткового голосування не потрібно.

 Так звана євротрійка — Велика Британія, Франція та Німеччина — вже заявила про намір ініціювати процедуру snapback, якщо до кінця серпня в переговорах стосовно ядерної програми Ірану не буде досягнуто прогресу. Оскільки жодних переговорів нині, власне, ніхто не веде, зрозуміло, що цей ультиматум слід інтерпретувати як вимогу до Тегерана публічно відмовитися щонайменше від збагачення урану вище за рівень, передбачений угодою десятирічної давнини. Цього тижня мають відбутися переговори іранського представника з «євротрійкою», на яких вимоги до Ісламської республіки мають набути конкретних обрисів.

Повернення санкцій Радбезу важко буде ігнорувати нечисленним партнерам, що ще залишилися в аятол, зокрема Китаю — основному покупцю іранської нафти. Різноманітні схеми контрабанди, звісно, дадуть змогу продовжувати експорт, але, за підрахунками експертів, він, вочевидь, зменшиться приблизно вдвічі. Це може вплинути й на світові ціни на нафту, особливо якщо посилення конфронтації із Заходом призведе до того, що Іран знову погрожуватиме блокуванням Ормузької протоки.

Україна, як, власне, і весь світ, включно з іранським народом, зацікавлена в розрядці ситуації на Близькому Сході. Але нині рішення про подальший розвиток подій ухвалює в Тегерані людина, в раціональності й зв’язку з реальністю якої є підстави сумніватися. Наразі вона, схоже, вагається, але досвід останніх місяців наочно показує, що зволікати їй не варто.