"Сьогодні маємо п'ять різних Європ"

Росія може атакувати країну Балтії, копіюючи операцію Збройних сил України на Курщині, – каже Пйотр Кульпа, екссекретар польської делегації парламентської асамблеї НАТО, ексзаступник міністра економіки ПольщіЯк оцінюєте результати саміту НАТО 24–25 червня в Гаазі та геополітичні умови на час його проведення?– Він відбувся на тлі суттєвих розбіжностей у підходах країн Альянсу, насамперед США, до глобальної безпеки. Найперше це стосується військової допомоги Україні. Друга ключова тема – ставлення до Росії. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте доклав чимало зусиль, аби замаскувати цю тріщину в єдності, й звідси така "картинка єдності" – обіцянка витрачати на оборону 5 відсотків своїх ВВП країнами – членами Альянсу.Але слід розуміти: якщо якась держава спроможна витрачати 5 відсотків ВВП на оборонний сектор, то НАТО їй потрібне значно менше. Вона сама спроможна себе захистити. Ідеться, звісно, не про невеликі економіки. Такий рівень витрат автоматично означає й збільшення попиту на озброєння – передусім американське. Дональд Трамп сказав: "Мені подобається, коли європейці купують нашу зброю".Водночас у Альянсі виникають фундаментальні питання безпеки. Якщо запитати жителів країн НАТО, кого вони вважають найбільшою загрозою, частина скаже: Росію. Але в Данії чи Канаді дехто може бачити загрозу у США.А як щодо України?– Сукупний ВВП країн – членів НАТО перевищує 40 трильйонів доларів.Навіть 0,5 відсотка цієї суми – це понад 200 мільярдів. Це вчетверо більше, ніж нинішній рівень зовнішньої допомоги Україні, що становить майже 50 мільярдів доларів.Але безпека Альянсу, точніше, європейських членів НАТО, тримається не лише на макроекономічних показниках. Значною мірою вона спирається на понад 120 бойових бригад Збройних сил України. Це стіна Європи. Для порівняння: на всьому континенті в європейських країнах НАТО сумарно налічується приблизно 200 бригад.Водночас змінюється природа війни. Ми входимо в епоху дроноцентричної війни, де безпілотники – не лише розвідники, а головна ударна сила. Вони знищують техніку й піхоту, формують так звані кілзони – простори смерті, де все, що рухається, підлягає знищенню.Новітнє озброєння, зокрема дрони зі штучним інтелектом, здатне самостійно визначати і вражати ціль. Лінія фронту поступово трансформується з мобільного протистояння в мережу укріплених фортець, розділених мертвими просторами.Які наслідки це має для країн НАТО, особливо тих, що межують з Україною чи Росією?– Україна зупинила наступ. Фронт завмер. Це означає паузу, яка відкриває вікно для переоцінки обставин. Згадаймо, торік Україна провела операції на території Курщини. Тож не можна заперечити, що в умовах глухого кута Росія спробує діяти дзеркально, але вже не проти України, а щодо НАТО. У такій ситуації США, ймовірно, не підуть на прямий конфлікт, пославшись на фактор ядерного стримування та небезпеку глобальної війни. Аргументи знайдуться. І це стане моментом істини: або НАТО працює, або ні.Припустімо, що Росія захопила частину Латвії чи Литви. Що вона далі робитиме?– Спробує нав'язати переговори: мовляв, можемо відступити, але за умови виконання старих вимог. Серед них – зміни на користь РФ, зокрема й коштом України. Це стане ударом по репутації НАТО.А як нині діють країни, що межують із Росією?– Вони не чекають, що хтось прийде на допомогу. Балтія, Фінляндія, Польща укріплюють оборону, будують лінії захисту незалежно від позиції США. Вони заявили про готовність вийти з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін. Вони шукають будь-який інструмент для захисту, бо мають перед очима приклад України: Збройні сили здатні стримувати Росію, навіть з обмеженими ресурсами. Та головна помилка – недооцінювання часу, необхідного для підготовки території до війни. Україна втратила частини Запорізької та Херсонської областей саме через непідготовленість там до оборони.Крім того, за старою доктриною, в разі вторгнення ворога країни – члени НАТО перегруповуються й згодом виганяють його з території. Але всі бачили Бучу й Ірпінь. Ідея "перегрупування" неприйнятна для Польщі, Фінляндії, країн Балтії. Тому вони вже сьогодні укріплюють прикордонні території.Що показала зустріч Дональда Трампа й Володимира Зеленського?– Що є два різні Заходи. Трамп – умовний Захід ситості, де комфорт важливіший за загрозу. Там жадібність переважає над страхом. І це проявляється в небажанні витрачати кошти на оборону – не тільки України, а й загалом. Водночас США пропонують найкращу зброю, але вона й найдорожча.А Володимир Зеленський – голос Заходу, який знає, що безпека потребує відданості. Це регіон Центральної, Північної та Східної Європи, де страх перед РФ сильніший за жадібність. І це породжує іншу філософію: купити не лише готове, а інвестувати у виробництво, розвиток, партнерство.Є приклади такого партнерства?– Подивіться на Данію. Вона не лише передає зброю, а фінансує виробництво дронів в Україні. І робить це в безпрецедентному масштабі на душу населення. Також Норвегія, Литва, Німеччина розуміють, що допомога Україні дає їм нові озброєння, підходи, армію.Україна може масштабувати свої розробки. Бо в інтелекті та креативності вона випереджає Росію, але програє у промисловому масштабі. І лише разом із партнерами Центральної, Північної та Східної Європи можна подолати це відставання. Інвестиції в оборону мають стати спільними.Яке ключове питання допомоги Україні?– Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу. Цинічна політика Трампа руйнує принцип колективної безпеки Альянсу. А це означає, що країни Балтії, Скандинавії, Польща, Румунія, Молдова, Україна – а в майбутньому, можливо, й Білорусь – мусять мати однаковий рівень безпеки. Інакше в майбутньому ми знову говоритимемо про "рух НАТО на схід" як про геополітичну помилку.Що маєте на увазі?– Такий критичний підхід до розширення НАТО був наприкінці 1990-х на початку 2000 років. Тоді був зруйнований принцип однакового статусу безпеки в регіоні. Для країн Балтії – одні гарантії, для України – інші. Є думки, що це було як "запрошення до війни". Подолати цей дисбаланс можна тільки через повноцінне залучення України до Заходу – і до НАТО, і до ЄС. Крім того, коли Польща, Литва, Україна опиняються в єдиному безпековому просторі, ми перестаємо бути "молодшим партнером", який щось випрошує в Парижа, Берліна чи Вашингтона. Натомість стаємо союзниками з рівними правами.Це нове прочитання ідеї Міжмор'я?– Я волію називати це Трансмор'ям. Бо йдеться тут не просто про культурні чи політичні цінності, а про спільні ризики та рівень безпеки. Це альянс, де потенційно присутні Скандинавські країни, Велика Британія, Канада, Україна, Молдова, Румунія. Його перевага – у відсутності гегемона. Тут не може бути Трампа чи США як єдиного центру тяжіння. Так, Норвегія – найбагатша, але саме тому вона може інвестувати у відновлення інфраструктури на просторі старого шляху "із варяг у греки" – з'єднання Чорного та Балтійського морів.Польща та країни Балтії – це економіки, що зростають. Україна – це колосальний воєнний досвід. Неформальним лідером може бути Велика Британія – завдяки історичному управлінському досвіду. І цей майбутній союз безпеки може стати реалістичною альтернативою тому, на що поступово перетворюються НАТО і США. Бо сьогодні Білий дім у своїй політичній свідомості бачить РФ як партнера – вони мислять імперськими категоріями, часто спираються на романтику минулого. Мовляв, російська піхота допомогла перемогти Наполеона й Гітлера.Чи можна сказати, що саміт НАТО відбувався на тлі "перемоги" Трампа над Іраном після ізраїльсько-іранського ракетного обміну?– Відверто, Ізраїль – це той, хто розгромив Іран. Тегеран втратив контроль над власним повітряним простором. Але головне – що буде далі? Чи постачатиме Москва їм зброю? Сьогодні цього не видно, але все можливо. Може, Тегеран уже зрозумів, що у критичний момент Кремль його не підтримав. Але й наземна операція проти Ірану видається нереалістичною – немає достатньої кількості військ для встановлення контролю над такою країною.Іран має ще одного партнера й покупця нафти – Китай. Пекін гратиме свою гру чи показово триматиметься осторонь?– Китай сьогодні – ключовий гравець. Фактично жодна велика подія не відбувається без його мовчазної згоди. Від відносин між Пекіном і Білим домом залежить не лише глобальна ситуація, а й перебіг російсько-української війни.Сучасна форма глобалізації приносила КНР очевидні дивіденди. Тепер США намагаються її переформатувати під власні інтереси – і Китай на це реагує. Його стратегія – залишатися осторонь конфліктів, не втручатися напряму, зосереджуватися на економіці. Але чи вигідно Пекіну, щоб США були втягнуті в низку локальних конфліктів і не могли зосередитися на самому Китаї? Цілком.Ще одне: Китай – єдина країна, яка потенційно може зупинити російську агресію проти України. Але не зупиняє. Чому? Бо агресія Росії сьогодні створює напруженість між США та Європою. І Китаю це вигідно. Водночас у Пекіні розуміють, що пряма атака РФ на ЄС змусить Європу схилитися до Трампа – і тоді санкції проти Китаю можуть бути спільні від США та ЄС. А це для Пекіна неприпустимо. Вони вже мали досвід санкційної війни із США з 2018 року й добре розуміють ціну геоекономіки. Пекін грає в довгу. Тому нині ключові світові події розгортаються не лише на полі бою, а й за столом китайсько-американських переговорів.Що ж до Росії – на чому вона тримається сьогодні?– На нафті. Якби війна на Близькому Сході тривала, це підтримувало б ціни, а отже дало б Кремлю змогу фінансувати війну далі. Однак активний обмін ударами закінчився і її ціна знову знизилася. Водночас США дали дозвіл КНР на імпорт іранської нафти – і це, на мій погляд, частина результату переговорів Вашингтона з китайцями.Також слід розуміти, що доступ КНР до ресурсів Близького Сходу дає Пекіну змогу диктувати умови Кремлю. Китай не зацікавлений у нових газогонах із РФ, він може фактично заблокувати ці проєкти або змусити Кремль продавати на китайських умовах.Повернімося до України: Єврокомісія пропонує старт переговорів про вступ України в Євросоюз, але на саміті ЄС 26 червня не ухвалили заяви про підтримку України. Чи можливий вступ України до ЄС без членства в НАТО?– Скажу так: системи безпеки, покликані гарантувати порядок у світі, сьогодні працюють із серйозними збоями. Погляньмо на ООН, Росія й досі має право вето, що дісталося їй у спадок від СРСР. Організація не виконує базових функцій.Друге: безпека – це базова потреба людини, а отже, й держави. І всі інституції мають відповідати цій потребі. НАТО сьогодні – структура, покликана гарантувати безпеку своїх членів. Але фактично її функції виконує Україна. Із Євросоюзом аналогічна ситуація – він уже без Британії, а це важливий компонент європейської ваги.Усі ці інституції мають пройти трансформацію. Вони повинні повернути собі роль справжніх центрів безпеки.Чи може Україна вступити до ЄС без членства в НАТО? Історія країн Центрально-Східної Європи показує: спочатку – НАТО, потім – Євросоюз. Бо безпека – первинна. Спершу – захист, потім – економіка, інтеграція, промисловість. ЄС і задумувався як союз безпеки. Хоч про це часто забувають. А сьогодні ми якраз живемо в період глибокої трансформації – у поглядах, структурі, підходах до безпеки.Які нині існують підходи до безпеки в Європі?– Є принаймні три великі концепції. Перша – франко-британська. Вона базується на тому, що Франція й Велика Британія володіють ядерною зброєю. І тому мають отримати особливі права в європейському безпековому просторі. Це погляд, який апелює до особливого статусу й історичної ваги.Друга концепція – німецька. Її просуває, зокрема, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Вона передбачає мобілізацію 500 мільярдів євро на оборонну промисловість ЄС, централізацію виробництва озброєння під координацією Брюсселя. Тут Німеччина використовує важелі ЄС та власну економічну потугу й бере на себе роль гаранта безпеки для всієї Європи.Третя концепція – Центральної та Східної Європи. Це Польща, Україна, країни Балтії, Скандинавія. Яка не виключає й участі Німеччини та Британії. Їхній принцип простий: не лише спільні цінності, а і спільні ризики й, відповідно, спільна відповідальність за оборону.І яка з цих моделей видається найбільш ефективною, з огляду на нинішню ситуацію?– Історично перша модель – франко-британська – вже демонструвала слабкість. Вона не заперечує кулуарних домовленостей із Росією, як із "членом ядерного клубу".Німецька концепція ще небезпечніша. Адже історія показує, що Берлін неодноразово шукав компромісів із Москвою за рахунок інших країн – тих, що розташовані між ними. Не забуваймо, саме Берлін десятиліттями фінансував Москву, бо купував газ і нафту. Ці кошти дали РФ змогу озброїтися, накопичити резерви у валюті й золоті. А сьогодні їх використовують проти України. Водночас Німеччина роззброювалася й навіть просила США вивести війська. Інша річ, що сьогодні вже про це забувають, а в черевики Меркель намагається стрибнути Трамп.А от третя група країн, які виступають за неподільність безпеки в Європі, виходить з іншої логіки. Усі повинні розвивати свої армії, допомагати партнерам, брати відповідальність. Тільки так можна досягнути стійкого миру.Скидається на те, ніби історичні розбіжності й далі визначають сучасну політику?– Саме так. Історичні відмінності між Сходом і Заходом Європи сягають часів відкриття Америки. Відтоді Західна Європа розвивалася в напрямі капіталізму, особистої свободи, прав людини. Східна ж залишалася в системі авторитаризму, кріпацтва. Економічна модель базувалася на експорті сировини – зерна – та людей як робочої сили. Ці ментальні й політичні розриви все ще з нами.Третя концепція, про яку ми говорили, – це спроба зламати цю нерівність, дати регіону нову роль. Але навіть тут виникають бар'єри. Наприклад, перед своїм відходом адміністрація Байдена запровадила обмеження, які фактично забороняють продаж сучасних чипів Україні, Польщі та країнам Балтії. Тобто нас технологічно прирікають залишатися в "другому ешелоні". І цю реальність треба змінювати.То в нас уже три Європи, як писав колись угорський історик Ено Сюч?– Якщо йдеться про безпеку й загрози від РФ, то їх більше. Ще є Італія – їй усе це справді менш цікаво. Вона не сприймає безпеку як щось першочергове. Є країни Західної Європи, де переважає небажання витрачати кошти на оборону. А є Центрально-Східна Європа, де домінує страх перед Росією.Маємо справу з різними зонами ризику. Цей поділ глибший, ніж просто геополітичні вектори. Це різні уявлення про те, що важливо, а що – ні.Ви згадали Центральну Європу як єдність. Але, наприклад, Словаччина чи Угорщина не вписуються в цей страх перед Росією.– Бо їх наглухо прикриває Україна. І є географічний чинник: російське вторгнення до них без захоплення України малоймовірне. До того ж ці країни мають особливий менталітет – це нації, які пережили історичні поразки у ХХ столітті. Це породжує загальну настороженість щодо ідеї оборони й участі в колективній безпеці. Тож справедливо говорити, що Європа сьогодні – це п'ять різних Європ. І вони бачать безпекове майбутнє кожна по-своєму.