"Упродовж дня проводила співбесіди з нянями та гувернантками, а вночі писала романи"

Текст має визріти й настоятися, як наливкаУ письменницькій сфері ви давно. Як цей напрям творчості змінив вам життя? Адже ви працювали за іншим фахом і мрії були інші.– Ким я лише не була. І баристою, і адміністраторкою, і менеджеркою з добору персоналу. Влаштовувала свята, вела "Школу фей", працювала музичним керівником у дитячому садку, але завжди мріяла про письменництво. Доводилося розриватися навпіл. Бо впродовж дня проводила співбесіди з нянями та гувернантками, а вночі писала романи та повісті. Але творчість не приносила заробітку. Якось поспішала з однієї роботи на іншу, зустріла Андрія (майбутнього чоловіка. – Країна) й потрапила у справжню казку про Попелюшку. Він прочитав перший твір, швидко зметикував, що маю хист до літератури, й запропонував зосередитися на одній справі. Того дня ми довго дискутували. Я пояснювала, що маю за щось жити, а оповідання та саги вперто не перетворюються на срібники чи мідяки. Андрій вислухав, відкрив сейф, дістав солідний стосик банкнот і сказав: "Ось твоя річна платня, тож сконцентруйся на головному". У такий спосіб народилися романи "Залежні від життя", "Гінеколог", "Руда". Сьогодні чітко розумію, що відбулася в письменництві винятково завдяки своєму чоловікові. Якби не він – не наважилася б, не зуміла б, не ризикнула б. Згідно з теорією особистості, я класичний інтроверт, отож праця на самоті – саме те, що треба.З чого розпочалася ваша історія впізнаваної письменниці?– З історії кохання. З великого та взаємного почуття. На момент знайомства з чоловіком власним коштом надрукувала два романи, але бракувало знань та вмінь просувати написане. Андрій мав складний бізнес, очолював компанію з продажу промислового обладнання й розумівся на маркетингу та менеджменті. Ми об'єднали свої зусилля й дотепер "шевцюємо" в парі. Андрій – мій продюсер і літературний агент.Як працюється з близькою людиною? Чи не заважає це роботі і як поєднуєте себе ту, яка на роботі, й ту, яка вдома? Чи бувають розбіжності між вами і як делегуєте обов'язки?– Складне запитання, оскільки працювати разом непросто. Ми сперечаємося, гучно дискутуємо, сваримося, гримаємо дверима та присягаємося, що це наш останній спільний проєкт. Я вразлива, болюче реагую на будь-які редакторські правки, а він у такі хвилини перетворюється на жорсткого комерсанта. Тому повсякчас у момент виходу книжки на фінішну пряму перебуваємо на межі розлучення. Варто відправити рукопис до друкарні, у стосунках знову запановує штиль. Щоразу як пристрасті досягають апогею, Андрій розповідає анекдот про пожежника, який дуже любить свою роботу, але під час пожежі хоч звільняйся. Так і ми. Доки занурена у свій черговий текст, життя нагадує прогулянку вздовж Дніпра чи Дунаю. Ставлю фінальну крапку – і прожогом прямуємо на атракціон "американські гірки". Щодо хатніх справ, жодних проблем не виникає, бо вмію одночасно і працювати над діалогом, і місити тісто, і збирати розкидані іграшки. Та й Андрій не цурається домашніх клопотів. Частенько готує свій фірмовий плов, вигадує цікаві салати, водить дитину на прогулянку.Що найбільше захоплює в літературній діяльності?– Самотність, тиша, відсутність колективу та шефа. Я сама складаю план на день і сама себе контролюю. Захоплює повна свобода в діях, темах, манері письма. У результаті праця перестає бути працею й перетворюється на суцільне задоволення. Варто вмоститися за робочим столом, враз втрачається зв'язок із реальністю. Ти молишся зі своїми героями в церкві, що вросла у скелю, блукаєш вуличками дивного містечка Ідар-Оберштайн, страждаєш за турецьким шеф-­кухарем, що неперевершено готує улюблений десерт Роксолани, збираєшся на заробітки до Сицилії, а потім палиш очима той трикутний острів. Тобто мандруєш світом, не виходячи з кімнати. А ще стаєш свідком крихкого захоплення, яке переростає у справжнє кохання, перебуваєш разом із породіллею під час пологів, мчиш у Ізраїль у пошуках втрачених сенсів, пізніше падаєш навколішки, бо ті сенси сховані в рідній землі. Отож бути письменником – це інтелектуальне й емоційне задоволення, а ще несамовита праця по 10–12 годин на добу.З яких авторів розпочався поштовх до написання? Хто надихнув і кого любите читати?– Нині читаю лише українських авторів або зарубіжних у пристойному українському перекладі. Захоплююся творчістю Володимира Винниченка, Миколи Вінграновського, дитячою поезією Ірини Жиленко. Із сучасних авторів віддаю перевагу Євгенії Кузнєцовій, Софії Андрухович, Люко Дашвар. Подобається, як пишуть Володимир Лис і його дружина Надія Гуменюк, як заплітає свої історії Ірен Роздобудько та хвацько працює зі словом Катерина Бабкіна. Знімаю капелюх перед талантом Юрія Винничука.Скільки часу приділяєте роботі? Коли краще пишеться – вранці чи ввечері?– Мій графік постійно змінюється. Якщо Тоня бадьора й почимчикувала на уроки, то день такий: будильник спрацьовує о 4:30, а о 5-й я вже за комп'ютером. Щось вичитую, допрацьовую й паралельно варю молочну кашу доньці та ладнаю сніданок для чоловіка. Потім збори до школи, заплітання, шукання зошитів, плачі. О 08:00 знову повертаюся до своїх есеїв та новел і не встаю з-за столу до 17:00. Коли в дитини чергове ГРВІ, то для роботи залишаються лише ранкові години. За хронотипом я жайворонок, тому найкращий час для творчості – перша половина дня.Наскільки прибутковою є професія письменника в Україні?– Неприбутковою. Але якщо митець має свого фінансового директора, продюсера чи літературного агента, то на гонорари можна пристойно жити. Головна умова – не давати собі попуску, писати щодня й видавати хоча б одну пристойну книжку на рік. Крім того, не втрачати зв'язку з читачами в реальному та віртуальному житті, періодично влаштовувати творчі зустрічі, давати інтерв'ю.Хто ваш читач?– Жінка будь-якої професії та будь-якого віку. Це може бути студентка, пенсіонерка, бібліотекарка, медикиня, мати, яка перебуває в декретній відпустці, безробітна та викладачка етнографії чи краєзнавства. Незаміжня, наречена, одружена втретє. Бездітна, багатодітна, чайлдфрі. Затята городниця та пані, що не виростила за життя жодного огірка. Квітникарка, бухгалтерка, дизайнерка, продюсерка, офіціантка. Будь-яка жінка, що цікавиться взаєминами, родинними історіями й історіями кохання.До повномасштабного вторгнення ви писали й видавали книжки російською. Нині перейшли на українську. Чи було складно?– Терпіти не можу брехні та лукавства й не збираюся приховувати, наскільки важкий був перехід на українську. Це те саме, що впродовж життя танцювати танго, а потім одним днем зав'язати пуанти та спробувати виконати партію Сплячої красуні чи Кармен. Звісно, в мене нічого не виходило. Не могла встояти ні в першій, ні в п'ятій позиції, тим паче виконати щось на зразок па-де-ша. Упродовж двох років намагалася опанувати мову й щодня зазнавала невдачі. Кожен текст нагадував спробу зрушити гору. Речення розповзалися: всі до одного незграбні та закошлані. Слів катастрофічно не вистачало, і доводилося безкінечно порпатись у словниках. Я плуталася у відмінках, припускалася купи лексичних та орфографічних помилок, не могла второпати порядок слів у реченні. Рятували щира любов до літератури й уперте бажання залишитись у професії. Врешті в якийсь момент мова до мене змилостивилася – і я почала відчувати її глибину та фактуру. Її щедроти, оздоби, благодать. Виявляється, вона прикрашена дукачами та пацьорками, братками та барвінком, шавлією і татарзіллям. Напоєна медовухою, джерельною водою, духмяним узваром. Тепер кайфую від української мови. Нею тішуся, захоп­лююся, милуюся, насолоджуюся, смакую, втамовую спрагу та жагу. Звісно, опановуватиму мову ще довго, певно, скільки житиму. Як стверджував Вольтер: "Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя".Уже під час великої війни вийшли ваші книжки "Плахта" й "Код нації". Скільки тривала робота, чи не важко було писати на такі непрості теми?– Кожна книжка пишеться майже рік. Хотілось би швидше, але текст має визріти та настоятися, як наливка. Дитина теж не народжується одразу після зачаття, і слива не дає плодів наступного дня після висаджування. Кожну історію слід виносити, виколихати, виспівати. "Плахта" – це моя довічна незагоєна рана. "Код нації" – велика гордість за нашу спадщину. У ній викладено непересічні долі українських художників, поетів, лікарів, учених, співаків, танцюристів, меценатів. Великих людей, народжених великою Україною.Як гадаєте, чи може слово змінити щось в умовах війни?– Якби мене про це запитали на початку повномасштабного вторгнення, я відповіла б чітко й твердо: так. Сьогодні з усією впевненістю можу заявити, що слова більше не мають жодного значення. Існують велика політика й масштабні політичні інтриги. Імперські амбіції, жадоба влади, позиція сили.Чи змінився стиль писання Ірини Говорухи під час війни?– Звісно, змінилося абсолютно все. Бо неможливо залишатися безжурною в умовах тотального горя. Те, що раніше мало значення, сьогодні не має жодного сенсу. Моя мова стала стриманішою, теми – глибшими, я – більш дисциплінованою та сконцентрованою. Письменник завжди пише для людей, а не для себе, а мої читачі також зазнали незворотних змін. Тож описування подорожей (до речі, з лютого 2022 року жодного разу не виїздила з країни) розцінюю як знущання чи наругу над більшістю українців. Вихвалятися морями-пальмами, новим вбранням, віденським шніцелем чи вітряними млинами Кіндердайку вважаю недоречним та неприйнятним. Ось чому волію описувати наше сьогодення. Наші радощі, здобутки, втрати та жалі.Які виклики постають сьогодні перед письменником? Що найбільше демотивує?– Встояти, не зламатися, не розбити своєї чорнильниці та не відкласти надовго пера. Не втрачати пильності й чітко розуміти, хто твій читач. Пам'ятати, де він живе, чим живе, якою кашею снідає та яку пісню співає. З якої причини плаче та в чому знаходить втіху. Щодо демотивації, то не дозволяю собі такої розкоші. Попри страшні ночі, невтішні новини, відсутність надії, я все одно працюю.2017 року ви отримали національну премію "Людина року" в номінації "Нова генерація" за досягнення в літературі. Чи змінилося після цього життя?– Життя не змінилося ні на йоту. Нагороду отримав мій чоловік, бо я тоді саме народжувала дитину. Наступного дня так само прокинулася, погодувала малечу та вмостилася за роботу.Скільки коштує видати книжку?– Це астрономічні суми. Зазвичай беру позику в банку.А як працюється з видавництвами? Чого вони потребують від авторів?– Упродовж 10 років у нас незмінний видавець – ­"Саміт-книга". З Ігорем та Іваном Степуріними ми добрі друзі й розуміємо одне одного з півслова. А щодо потреб будь-якого видавництва, то це цікаві захопливі тексти, плідність, працьовитість, уміння доносити свою ідею до аудиторії, неабиякі ораторські здібності та любов до читача.Перед початком повномасштабного вторгнення ви почали працювати над новим романом. Але події змінили життя і самих нас, нині ви пишете на тему війни. Чи плануєте дописати роман?– Він уже вийшов. Це історія кохання – "Велетень з блакитними очима". Дія роману відбувається до великої війни.Як проходить ваш день і що вас мотивує?– Мій день нагадує день бабака, бо маю однакові, як і в усіх жінок, клопоти. Нагодувати, вимити посуд, замочити білизну, спекти рогалики, зустріти дитину зі школи. Поговорити з нею про буденне, почитати разом цікаву книжку, пограти в настільну гру. Покупати, поспівати, вкласти. Сили черпаю із сім'ї. З того, як крутиться донька перед дзеркалом та заявляє: "Мені всього 7, але я маю вигляд на 17". З нічної тиші, коли нема обстрілів. З можливості щоденно донатити. З усвідомлення, що маю батька й можу йому допомагати, а ще жити вдома на своїй рідній землі.Що можете порадити молодим авторам?– На жаль, порад немає. Не уявляю, як ступити на цю стежку у країні, яка четвертий рік поспіль захищає свої кордони. У країні, з якої поїхали мільйони читачів, а ті, які залишилися, зайняті важливішими справами, ніж читання белетристики. Тому початківцям можу лишень поспівчувати й підказати написати такий текст, за який змагатимуться вітчизняні та закордонні видавці. Створити багатогранний твір цікавий для жителів півночі й півдня. Зрозумілий і французові, і англійцеві, і українцю.