"Війна й любов – це ті речі, які нині нас найбільше оточують"

Усіх треба читати вчасно, щоб потім не шкодуватиВаші вірші, зокрема "Танцюй, моя пташко", декламує велика кількість людей. Як зазвичай спри­ймаєте кожну нову декламацію і чи бували випадки, коли доводилося чесно казати людині: "Не сподобалося"?– Вірш "Танцюй, моя пташко" живе своїм життям. Він найпоширеніший саме у відеозаписах. Жартувала, що не минає жодного дня, щоб мене не позначали в соцмережах, коли хтось читає мої вірші. А коли з'явилася "Пташка", то вона просто зайняла топпозицію. Мені це лестить. Чесно кажучи, переглядаю всі відео, які мені надсилають. Важко уявити, щоб я могла сказати "Не читай мого вірша, бо ти читаєш погано". Вважаю, якщо людина це робить, то цей вірш стає частинкою її. Читають щиро, і проживають по-різному. Вірш стає гнучкий, адже, коли читаю я, роблю одні акценти, а хтось – інші.У травні вийшла ваша друга поетична збірка "Вільність". Перший вірш розпочинається фразою "Так багато війни", а остання поезія закінчується рядком "Говорити, торкатися, бути". Які з вами ставалися інсайти, доки працювали над рукописом?– Перший рядок у збірці – "Так багато війни", а закінчується перший вірш словами "Багато війни. Багато любові". Це назва нашого проєкту з Ахтемом Сеітаблаєвим. Війна й любов – це ті речі, які нас нині найбільше оточують. Тому вірш не лише про те, що багато війни, а й про те, що ми маємо в собі любов, яка допомагає нам триматися. І цей перший вірш справді плавно перетікає у фінальний, у якому йдеться теж про любов у часи війни, про те, де ми шукаємо світло, де беремо силу та підтримку одне для одного. Це єдиний вірш, у якому вжито слово "вільність", взяте з назви збірки. Це теж невипадково, в мене завжди все повинно скластися в один пазл. У такі буремні часи ми маємо вільність любити."Вільність" – таке гарне й усеохопне слово.– Були дискусії з директоркою видавництва з приводу того, чи не назвати збірку "Танцюй, моя пташко". Але я сказала "ні", це було б надто прямолінійно. Були й інші варіанти, але це все було не те. Я мала відчути цю назву. Надумала слово "вільність". Воно має п'ять трактувань у словнику, і мені всі сподобалися. "Вільність" – слово, яке підходить під кожен вірш у цій збірці і стає парасолькою для всіх.Якби я як журналіст міг визначити жанр цієї збірки, то це був би поетичний репортаж. Чи допомагає ваше журналістське минуле в літературній діяльності?– Ні. Я вже давно не в журналістиці, хоча присвятила їй понад 10 років. Нині працюю в культурній сфері: література, кіно, музика. Цей вир і має вплив на творчість. Але не можу сказати, що він суттєвий. Практично всі вірші написано з початком повномасштабної війни, й це чітко простежується. Ми хотіли, щоб це була книжка-щоденник, яка відображала б наші відчуття з 2022 року й дотепер. Мабуть, нині кожен пише такий репортаж у своєму житті.Щодо художнього оформлення книжки, то пташка – центральний ілюстративний образ. На одній зі сторінок – пташка, вбита стрілами. Це теж невипадково?– Ілюстрації створювала моя подруга – художниця Анастасія Усенко. Тут пташка не помирає, адже вірш про поетів, яких намагаються століттями вбити, а їхні вірші все одно живуть, дихають. Мені хотілося про це написати. Є така поширена фраза, що замість Розстріляного відродження в нас нині Відродження, яке стріляє у відповідь. Мені ця теза відгукується.Вдається впливати на дітей завдяки поезії?– У мене бувають виступи у школах, коли я спілкуюся з підлітками. Під час зустрічей намагаюся їх надихнути, розповісти про свій шлях і сказати: якщо ви пишете вірші, не соромтеся цього. З мого боку це такі дрібні речі, але мені здається, що вони працюють. Як впливати поезією на дітей і підлітків, я не знаю, але мене тішить, що в тіктоку багато читають мої твори. І нещодавно мене позначили на відео, де 8-річна дівчинка на якомусь конкурсі красиво декламує "Танцюй, моя пташко". Її мати написала, що донька сама знайшла цей вірш і вирішила його прочитати.Одна знайома почула від підлітків, що вони вважають мистецьким батьком Жадана. Мабуть, коли автор стає популярним і його беруть за приклад, це крута історія.– Так, у Сергія Жадана є оця унікальна риса, коли всі покоління вважають його своїм, починаючи від дітей, які ходять на концерти гурту "Жадан і Собаки", й закінчуючи старшими людьми, які добре знаються на літературі. Але це виняток: не всім вдасться повторити цей шлях.Щодо популяризації поезії можна багато говорити. До повномасштабного вторгнення одна авіакомпанія ініціювала проєкт "Поезія, що окриляє". Суть була в тому, що українські поети й поетки під час польотів до різних міст України читали перед пасажирами свої вірші. Було цікаво й несподівано. Ми жартували, що це були найкращі виступи, бо аудиторії не було куди вийти й усім довелося слухати. Проте в соцмережах розгорілася дискусія щодо доречності, мовляв, поезію не треба читати в таких місцях, бо це елітарна річ. Одна коментаторка навіть написала: "Ви ще на пілоні читали б вірші". Не розумію, чим саме ми принизили цінність української поезії. Але то був перший дзвіночок. Досі час від часу зіштовхуюся з такими думками. Водночас ми вже відходимо від тези, що справжня література – вузька і про неї практично ніхто не має знати.Я прийшла в літературу із соцмереж: мої вірші почали читати й поширювати. Це відбулося ненавмисно з мого боку.Часом запитують: "Де публікувати свої вірші, щоб вони стали популярні?" Чесно відповідаю: "Не знаю". Якщо гарний вірш, його читатимуть і без вашої участі.Із поетичними виступами ви навідуєтеся до військових і людей, які живуть на прифронтових територіях. Як реагують на вірші там?– Якщо говорити про виступи для військових, то вмикається відчуття доречності кожного слова і якогось подання. На цих виступах завжди панує легкість, ми жартуємо, десь фліртуємо, бо не хочеться приїхати й навантажити всіх сумними віршами. Цим людям явно не до того тепер. Хочеться якось розважити їх, щоб вони бодай на оцю годину забули про війну, якщо це можливо. Тобто вже спрацьовує не сила поезії, а сила саме спілкування. Загалом атмосфера класна. Прагнемо показати вдячність нашим воїнам і надати якогось відчуття нормальності цьому всьому хоча б на період нашої зустрічі.Мені хочеться їздити до людей, не перенасичених культурними подіями. Маємо нині тур зі збіркою "Вільність" містами на сході й півдні, де справді чекають на мене.Я виступала в Херсоні невдовзі після деокупації. Цього виступу ми не анонсували, зібралися в укритті, де на стіні був напис крейдою: "Ми вдома!" Люди підходили й дякували за те, що ми приїхали.Мені також болять ті міста, в яких я виступала до повномасштабної війни: Авдіївка, Торецьк, Щастя, Станиця Луганська, Покровськ. Пам'ятаю цю аудиторію, як ми співали гімн і як кликали на сцену дітей. Боляче думати про те, що тепер із цими дітьми. Сподіваюся, що вони принаймні в безпеці.Знайомий військовий якось сказав, що жіночі голоси в сучасній українській воєнній поезії звучать переконливіше, ніж чоловічі. Піду від зворотного: а чоловічі голоси звучать для вас переконливо? І чиї саме?– Ступінь переконливості поезії суб'єктивний. Якісь вірші, які для когось можуть здатися переконливими, для інших будуть недостатньо навіть доречні. До того ж я не люблю, коли поезію ділять за гендерною ознакою.Відокремлюю пласт саме мілітарної поезії, яку пишуть безпосередньо наші військовослужбовці й військовослужбовиці. Хочеться привертати увагу суспільства саме до неї. Це сталося після загибелі Максима Кривцова, коли прочитала про те, які йому були важливі його творчість і його книжка "Вірші з бійниці", як він хвилювався про те, щоб її читали. А більшість людей почала цікавитися нею вже після його загибелі. І мені це здалося страшенно несправедливим, тому що це потужні вірші людини, яка писала про війну зсередини. У той момент зрозуміла, що хоч би де я виступала, хоч у яких проєктах брала участь, говоритиму саме про цю поезію.Нашим військовим важливо, щоб їх читали. Ніхто не напише про війну так, як людина, яка перебуває безпосередньо в ній. У всіх нас різні воєнні досвіди, але якщо говорити про переконливість поезії про цю війну, то найпереконливішими є голоси тих, хто знає, що це таке безпосередньо близько. Тут можна згадувати зокрема Дмитра Лазуткіна, Ярину Чорногуз, Валерія Пузіка, Василя Муліка, Павла Матюшу, Миколу Кулініча, Мальву Крижанівську, Єлизавету Жарікову. Ці люди могли б лише писати вірші, а вони пішли нас захищати. Тому я прошу завжди звертати увагу саме на цих поетів, бо всіх треба читати вчасно, щоб потім не шкодувати.Повертаючись до вашої збірки, яка з поезій давалася, можливо, найтяжче?– Є вірш, в якому йдеться про матір, яка впізнає тіло свого сина. Цей текст найважчий для прочитання на сцені. Рідко можу дочитати його до кінця без сліз, особливо, коли знаю, що в залі є жінки, які втратили дітей. Це психологічно важко. Намагаюся уникати навіть публічного прочитання цього вірша, якщо знаю, що це може стати якимось тригером для когось з аудиторії.Як ставитеся до критики?– Спокійно – і до критики, і до хейту в соцмережах. Якщо збільшується аудиторія, то збільшується кількість негативу. Хай би що ти робив, усе одно будуть ті, хто писатиме тобі неприємні речі. Коли це зрозуміла, мені стало простіше на все реагувати. Я самоіронічна й маю достатньо впевненості в собі, для того щоб цей хейт висміювати, якщо він не переходить межі. А якщо переходить, то в соцмережах завжди є функція блокування. Хоча, звісно, бувають періоди, коли виснажена емоційно або фізично й це стає болісніше переживати. Тоді треба включати якісь інші інструменти для спокою.У мене є купа історій, коли мені пишуть, що не ­можна вдягати короткі спідниці на поетичні читання або що сукня не пасує до цього вечора. Був смішний коментар після виступу з Ахтемом Сеітаблаєвим, коли мене почали оцінювати незнайомі люди. Писали: "У неї тільки перука красива, а більше нічого". Гаразд, хай буде перука! Тобто це неможливо сприймати серйозно.Ця легкість у сприйнятті критики походить від внут­рішньої свободи.Підписуючи збірку "Вільність", я часто бажаю: "Будьте щасливі й вільні". Це моє головне побажання. Нині, коли ми боремося за свободу нашої держави, внутрішня свобода стає особливо важливою. Вона робить нас спокійними, виваженими, допомагає реагувати на критику і створювати щось хороше. Звісно, повністю ми не можемо нині бути щасливими. Але якщо моя книжка комусь принесе щось позитивне, я вважатиму, що виконала частину своєї місії.