"Зазвичай найпотужніша пропаганда не переконує. Вона легітимізує те, що ви хотіли зробити"

Третя книжка британського журналіста й письменника українського походження Пітера Померанцева "Як виграти інформаційну війну. Пропагандист, який перехитрив Гітлера" вийшла друком англійською мовою в березні 2024 року. Цього червня український переклад випустило видавництво Meridian Czernowitz.У праці йдеться про британського журналіста і пропагандиста Сефтона Делмера, який займався контрпропагандою під час Другої світової та готував інформаційно-психологічні спецоперації проти нацистів.Автор розповів про свою книжку та її героя, інформаційні війни, пропаганду та протидію їй в умовах Другої світової та російсько-української війни. Публічна розмова з Пітером Померанцевим відбулася в межах ХІІІ Міжнародного фестивалю "Книжковий арсенал" у Києві 1 червня– Це мій перший виступ українською мовою. Намагатимуся розмовляти українською про особисте, а потім перейду на англійську про більш загальні, геополітичні теми, – каже Пітер Померанцев. – Я народився в Києві, але коли мені було 9 місяців, батьків вислали з Радянського Союзу. Типова жахлива радянська історія. Мій тато (поет і журналіст Ігор Померанцев. – Країна) був дисидент. Я виріс у Німеччині, Великій Британії та Чехії. Нині живу у Сполучених Штатах, доки звідти не вислали.Моя третя книжка – це розповідь про те, як британці намагалися зруйнувати нацистську пропаганду. Водночас вона моя найбільш особиста робота. Головний герой Сефтон Делмер трохи схожий на мене. Він теж народився в диктатурі – в Німеччині. Дитиною опинився в Англії. Багато переїжджав. У якомусь сенсі не знав, хто він. Завжди шукав собі місце. Але внаслідок проживання в різних країнах зрозумів силу пропаганди. Вона пов'язана не з інформацією та дезінформацією, а з тим, як створює ідентичність, формує знання про себе.Я писав книжку в перші два роки повномасштабного вторгнення, коли 30 відсотків свого часу проводив в Україні. Було багато моментів, коли теперішнє та минуле перепліталися. Наприклад, спускався в метро, укриваючись від "шахедів", і працював там над розділами про героїв, які ховаються в лондонському метро від нацистських бомб.Сефтон Делмер був одним із керівників британської контрпропаганди. Створив майже 20 радіостанцій, які намагалися впливати на німців. Мав багато конфліктів з іншими керівниками контрпропаганди та міністрами. Більшість шукала тих, кого називали хорошими німцями. Вони вважали, що в Німеччині велика кількість людей таємно вірить у демократичні та ліберальні цінності. Тож треба просто переконувати їх, що фашизм – це зло, війна погана, й вони зупинять Гітлера.Сефтон Делмер так не думав. Він багато жив і працював у Німеччині. Бачив, як німці полюбили Гітлера та як їм сподобалася нацистська пропаганда. Вважав, що хоч окремі хороші люди є, як політичної сили їх немає.Делмер використовував свої медіа прицільно: щоб руйнувати ефективність збройних сил та економіку Німеччини, сварити армію та партію. Щоб робити великі психологічні операції, йому потрібно було розуміти, чому нацистська пропаганда ефективна. Для цього використовував інсайти – від психології до мистецтва. До команди Делмера входили письменники, психоаналітики, зірки кабаре.Для мене Сефтон Делмер – абсолютно сучасний герой. Гадаю, він повністю зрозумів би аргументи українців щодо відсутності "хороших росіян". Але зі своїм розумінням Делмер також організував успішну інформаційну війну. 50 відсотків німецьких солдатів слухали його медіа. Уявіть, якби ми створили ЗМІ, які слухали б 50 відсотків російських солдатів.Перша з німецькомовних радіостанцій Делмера 1941 року була сповнена войовничості, порнографії та гніву на нацистську партію через неефективну організацію бойових дій. Там говорили такі речі про ­керівництво Третього рейху, яких не чули в Німеччині.Чому порнографія? Делмер розумів, що сила нацистської пропаганди пов'язана з тим, як вона зачіпає сексуальні бажання, злість і ненависть. Його ідея полягала в тому, щоб зламати монополію нацистів на ці почуття. Потрібні були не схожі на BBC медіа, які також будуть сповнені люті, сексу та всіх тих речей, що становлять психологічну силу.Я знайшов листи, де Делмер писав, які німці садомазохісти та люблять збочений секс і їм це справді потрібно, інакше не налаштуються на трансляцію. Тому його шоу містили сцени садомазохізму за участю партійних чиновників. Ідея була показати німцям: поки ви та ваші сини на фронті, ці хлопці влаштовують оргії.Сефтон Делмер також говорив про корупцію. Він прагнув донести: ваша влада розбещена та корумпована, вона розважається, тож і ви повинні. Це було вдаване обурення. Здавалося, Делмер намагався не викорінити, а нормалізувати й заохотити таку поведінку. Він хотів зробити німців не менш, а більш корумпованими. Показуючи їм корумпованість їхнього начальства, ніби стверджував: "Ви теж можете бути такі. Вам не потрібно ефективно битися й узагалі брати участь у наступі. Можете просто піти та подбати про себе".Нацисти досить швидко зрозуміли, що це британська станція. Вона вражала та порушувала табу, її слухала величезна кількість людей, але її викрили протягом шести місяців – і вона зникла. Це урок: якщо ви збираєтеся поширювати фейкові новини, це незабаром викриють.Сефтон Делмер зрозумів: усе велике, що він зробить, буде викрито. Тож він зробив дещо інше. Створив медіа з новинами та музикою, які видавали себе за нацистські. Але слухачі мали знати, що це британці, які вдають нацистів. Це було очевидно. Вони давали промову Гітлера, а потім негативні новини з фронту, де ніби солдати казали: "Ми щойно програли останні битви, а генерали – ідіоти". А після цього трохи джазу.Сефтон Делмер влаштовував своєрідний маскарад. Люди усвідомлювали, що слухають не нацистське радіо, але також і те, що його творці знали, що вони про це знали. Усі були в такій собі спільній грі, разом надівали маски. Делмер розумів, що в такому суспільстві, як ­нацистська Німеччина, бути собою та говорити, що на думці, можна, тільки якщо у вас є маска. Тому він створював гру, в якій люди залишали нацистську психологічну спільноту та приєднувалися до іншої.Мені здається, геніальність Делмера полягала у про­ник­ливості. Він бачив усе життя як театр. А нацисти були для нього жахливим кабаре, де можна було грати певну версію себе. Це давало змогу бути садистом, вірити у свою перевагу та відчувати себе частиною тієї спільноти. А Делмер казав: "Вам непотрібно бути частиною тієї спільноти. Приєднуйтеся до цієї, яка знає та розуміє вас краще, ніж нацисти". Адже новини на його станціях розповідали історії солдатів і простих німців краще, ніж нацистська пропаганда. Була порнографія, але також було глибоке розуміння стосунків людей із пропагандою.Бувають моменти, коли пропаганда може переконати. Але зазвичай найпотужніша пропаганда не переконує. Вона легітимізує те, що ви хотіли зробити. Пам'ятаю, як приїхав у Ягідне Чернігівської області за кілька днів після звільнення. Це село, де понад 300 людей місяць тримали в підвалі. Бачив газети, які доставляли читати російським солдатам. Вони розповідали про звільнення України від нацистів і допомогу російськомовним. Солдати, які місяць катували місцевих жителів, знали, що ці люди не хочуть бути звільненими. Вони знали, що причина була фальшива. Якщо хтось і вірив у неї до вторг­нення, то протягом місяця вони точно дізналися. Їм сказали місцеві. І все ж вони продовжували кривдити, катувати та вбивати. Усе, що робила пропаганда, – це дозволяла їм бути садистами, якими вони хотіли бути.Я не вірю у промивання мізків. Гадаю, це недоречний термін. Сефтон Делмер теж не вірив. Він бачив, як нацистська пропаганда дозволяла часто пригніченим німцям давати волю своєму гніву, садизму, а також порнографічним фантазіям. Вона взяла під контроль їхні пристрасті й лібідо та нормалізувала зло.Щоб сьогодні досягти масштабу на інформаційному фронті, українцям потрібно робити речі на тому ж рівні, що й росіяни. А вони ставляться до цього серйозно. У них є телеканали, ферми тролів, убивства – й усе це працює разом, із допомогою олігархів і російської церкви. Створили величезну машину.Україна щодня бореться за виживання. Очевидно, що у фокусі уваги – питання, пов'язані з мобілізацією. І це має сенс. Але Сефтон Делмер робив набагато більше. Він мав за собою всю могутність Британської імперії. Це була екзистенційна боротьба.Делмер почав працювати як пропагандист 1941 року, коли Британія залишилася сама, і йому надавали всі ресурси. Він хотів найкращого психоаналітика у світі – він його отримував. Хотів, щоб йому привели тисячу німецьких військовополонених, щоб вони надали інформацію про настрої на фронті, – він їх теж отримував. Делмеру вдалося добитися від британського уряду купівлі йому найбільшого радіотранзистора у світі, який був у США. BBC хотіла цей пристрій, але Делмер сказав: "Ні, мої радіо важливіші".Українці вже багато знають і вчаться щодня. Гадаю, вони ще навчатимуть решту світу. Але потрібен масштаб. Наприклад, поки ми не створимо власної платформи для цієї мети, як це роблять росіяни з "ВКонтакте", нам важко конкурувати.На початку Другої світової у Британії відбулася велика суперечка про те, чи повинна BBC розповідати внут­рішній аудиторії про поразки. Багато людей казало, що це погано вплине на впевненість, дух, патріотизм. Після тривалих дебатів уряд вирішив, а BBC наполягла, що слід казати правду, зокрема і про жахливі військові рішення, які призвели до втрат життів. Важливішою за почуття впевненості була довіра населення. І якщо ви як лідери країни її втратите, ворог може почати говорити людям: "Чи знаєте, що вам брешуть?" І якщо справді брешуть, це буде ефективно. Тож 1941-го Британія ухвалила важке рішення, що BBC англійською мовою розповідатиме повну правду про те, що відбувається на фронті. Ніхто раніше цього не робив.Комунікація Сефтона Делмера з Німеччиною була інакша. Він вважав, що в такій диктатурі журналістика в її класичному вигляді не відіграє великої ролі, адже є частиною демократичної екосистеми, якої не було в Німеччині. 1941 року все, що потрібно було зробити, – це йти до перемоги. І роль інформації в цій ситуації полягала в тому, щоб допомогти військовим досягти своїх цілей – змусити солдатів дезертирувати, спровокувати економічну кризу, зробити керівництво параноїдальним. Делмер не називав і не вважав це журналістикою. Після Другої світової він повернувся до журналістської діяльності, але в розпал війни був радий, що його називали пропагандистом.Однак Делмер неохоче використовував брехню. Він робив це, коли не мав вибору. Або ж тактично. Шлях до спонукання німецьких солдатів до дезертирства та до створення хаосу серед нацистської еліти полягав у тому, щоб з'ясувати більше правди про їхнє життя, ніж вони мали. Більшість його роботи була пошуком, збором інформації. Наприклад, він відкривав листи, які німецькі чиновники надсилали за кордон, щоб дізнатися, що вони їли на вечерю, аби потім транслювати: "Цей вечеряв п'ятьма фазанами". Це було набагато потужніше повідомлення, якщо за ним стояли факти, а не вигадка.Також британський уряд розміщував таємні мікрофони в таборах для німецьких військовополонених. Так дізнавалися останні жарти, плітки та секрети, які солдати розповідали один одному.Сьогодні Делмер був би, як у раю. Адже нині ми здатні збирати інформацію набагато простіше. Можемо стежити за соціальними мережами російських солдатів. Маємо багато перехоплень їхніх розмов. Є чимало витоків електронних листів представників уряду РФ. Просто не використовуємо цього ефективно.Ми втрачаємо надію на ідею демократії, яка завжди була трохи фантазією, але благородною. Це ідея про те, що живемо в публічній сфері, яка є цікавою метафорою. Або на ринку ідей, де сперечатимемося та ухвалюватимемо рішення, як на агорі Стародавньої Греції. Ідея того, що попри розбіжності ми є частиною спільноти, де факти й емпатія мають значення, що робить демократію ефективною. Так от, ця мрія швидко зникає. Усі використовують інформацію виключно як зброю, а не як інструмент для спільної комунікації та дій. Тож у певному сенсі ми всі нині перебуваємо у своєрідній війні.Мої перші дві книжки "Нічого правдивого й усе можливо. Сходження до сучасної Росії" та "Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності" попереджали про це. Гадаю, що тепер ми повинні переконатися, що переможемо. Це не означає почати використовувати багато дезінформації чи брехні. Але щоб перемогти, доведеться менше думати про фактчекінг. Варто мислити у військовому ключі: який ланцюг постачання пропаганди, як вона фінансується, на яких платформах, від яких олігархів залежить, де слабкі ланки.У питанні аудиторії треба усвідомлювати, що беремо участь у перегонах: хто краще її зрозуміє. Російська влада працює із вразливістю як лідери культу. Росіяни ображені, злі, розчаровані, й вони використовують це. Ми повинні продуктивно працювати на цьому рівні, із цими емоціями. І рішення полягає не в інформації, а в тому, щоб медіа змушували людей почуватися сильнішими, впевненішими, ніби вони мають владу. Треба почати думати про медіа як про соціальну службу, яка не так інформуватиме, як допомагатиме щось змінити.