“24 лютого” може статися будь-якого дня: як Європа відлякує хижака Путіна

Європа демонструє оборонну готовність, граючи на психології стримування, але що робити, коли хижак не боїться — а провокує ще більше?

Заяви щодо плану НАТО стосовно Калінінградської області та повідомлення про перекидання США ядерної зброї до Великої Британії — на перший погляд, це не зовсім пов’язані між собою речі. Однак обидві є складовими однієї більш масштабної проблеми — зростаючої російської загрози в Північній Європі та в Балтійському регіоні зокрема.

За останній рік Росія демонстративно виявляє безкарність у Балтійському регіоні. Цей сценарій частково нагадує події в Чорноморському басейні в 2021 році, який де-факто був прелюдією до повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022-го. Хоча форма змінилася — менше полігонної "війни", менше перекриття зон, але російська активність, особливо у східній частині Балтійського моря, залишається високою.

Росія активно глушить сигнали GPS та AIS у Балтійському морі, використовуючи засоби з території Калінінградського анклаву — зокрема, найбільш потужна з району Янтарного. Там зосереджено ключові засоби РЕБ. Частково долучається Кронштадт, але основна активність виходить саме з Калінінграда. Крім того, фіксується діяльність російського морського спецназу — "морських котиків" із селища Парусне, які проводять диверсії та розвідку в акваторії Балтійського моря.

До цього додайте, що росіяни навчилися у нас і тепер дуже впевнено поводяться з безпілотниками. Фактично, європейці не розуміють, що з цим робити. Коли в їхніх портах, у військово-морських базах, над ними літають російські розвідувальні безпілотники, вони іноді просто соромляться сказати: "Так, це були російські безпілотники, які у нас тут літали спокійно, як у себе вдома". А іноді намагаються віджартуватись: мовляв, це якісь невідомі оператори, можливо, навіть марсіанські.

Нові фокуси, які росіяни вигадали за останні 24 місяці, — це вже не просто провокації. Йдеться про цілеспрямовану роботу з дезорганізації: пошкодження кабельних підводних мереж, трубопровідної інфраструктури, використання так званого тіньового флоту. І це вже — нова тактика, нові методи ведення бойових дій. Причому ці методи швидко розвиваються: від "сірих" схем вони переходять до "чорних". Адже кораблі тіньового флоту, з невідомою реєстрацією і незрозумілим статусом, тепер супроводжують російські військові кораблі в Балтійському морі.

Фактично йдеться про покривання всіляких піратів — або навіть про зрощення їх із російськими військовими. Усі прекрасно розуміють, що це не якісь випадкові "гості" (вибачте за тавтологію), а частина єдиної системи дестабілізації регіону, організованої російськими агресорами. Недарма держави Балтії, поляки, німці, шведи цілком серйозно ставляться до перспективи прямого зіткнення з Росією. Те саме стосується Великої Британії й Північного моря.

Російські розвідувальні кораблі, зокрема океанографічні судна гідроакустичної розвідки, почуваються впевнено на ключових ділянках підводних мереж — включно з оптоволоконними. А це ж не просто комунікаційний коридор між Америкою й Європою. Північна Атлантика — особливо в районі Нордкапа й на південь — буквально всіяний оптоволокном, як на Донбасі ним наразі заплутані ліси.

Саме там росіяни поводяться, як у себе вдома. Через Ла-Манш, знову ж таки, проходять підозрілі судна — "пірати" у супроводі російських військових кораблів. Треба лише подивитися на це — Ла-Манш сьогодні виглядає, як Хрещатик у годину пік. Уявіть собі: цією вулицею раптом проходить танкова колона. Приблизно так зараз виглядає ситуація, коли росіяни супроводжують через протоку судна оборонної логістики.

Це вже не просто виклик — це реальна небезпека для європейців, які раніше не стикалися з подібним. Саме тому балтійські держави вже не вперше "тормосили" своїх партнерів по НАТО та Європейському Союзу, вимагаючи конкретних гарантій спільної безпеки. Цей процес зараз розвивається дуже швидко, і питання вже не стільки у локалізації чи ліквідації Калінінградського угруповання Росії, скільки в недопущенні його перетворення на повноцінний форпост для гібридних операцій у регіоні.

А на суходолі — Сувалкський коридор, такий собі клин, що розтинає північну європейську єдність. Деякі європейські генерали чи адмірали іноді навіть говорять: "Хто знає, чи варто НАТО втручатися, якщо Росія вдарить по якомусь маленькому містечку — скажімо, Нарві. Повірте, для таких країн, як Естонія чи Литва — з точки зору деяких у Європі "маленькі держави" — подібні заяви звучать не просто тривожно, а наче гарматні постріли.

Європейці, відповідно до притаманної їм манери поведінки, намагаються демонструвати здатність до оборони. Вони прагнуть не стільки налякати, скільки побрязкати зброєю, аби стримати агресора й не допустити ескалації, не довести до найгіршого сценарію.

У біології є цікаве явище мімікрії: коли не надто небезпечна тварина робить вигляд, що вона велика й страшна, аби відлякати хижака. І це іноді спрацьовує. Саме на це, значною мірою, орієнтовані європейці в регіоні. Але безпосередньо держави, які знаходяться у зоні ризику — передусім країни Балтії, Польща, Швеція, Велика Британія — налаштовані значно серйозніше. Вони вважають, що "24 лютого" може трапитися будь-якого дня.

Щодо трансатлантичних відносин, у межах НАТО досі залишається чинною концепція трансатлантичного перекидання сил, яка була розроблена ще за попередньої адміністрації США. Її суть полягає в тому, що в разі війни в Європі, європейські союзники повинні протриматися, поки основні сили Збройних сил США не будуть перекинуті через Атлантику.

Для цього передбачено використання кораблів, суден, авіації — усе спрямовано на забезпечення швидкого перекидання. Це й є квінтесенція концепції. Але хоч вона формально існує, та впевненості в ній більше немає. Особливо на тлі заяв Дональда Трампа, який висловлює сумніви у застосуванні П’ятої статті Північноатлантичного договору.

Це, звісно, викликає серйозне занепокоєння. І дедалі очевидніше, що Європі потрібен "план Б". І от зараз його активно шукають. Для одних країн цей "план Б" полягає в поступовому дистанціюванні від США та створенні власної системи безпеки. Над цим уже працюють, зокрема, французи, німці й британці. Про це свідчить і нещодавнє підписання німецько-британських оборонних домовленостей.

При цьому європейці також почали краще розуміти психологію Трампа й намагаються "підлещуватись", граючи на тому, що він м’якшає, коли його хвалять. Це така собі "вилка можливостей": доки Америка не розвернеться остаточно, цей час можна використати для перебудови й переналаштування оборонної системи.

З іншого боку, між європейськими столицями вже виникають певні розбіжності в поглядах на цю перебудову. Знов таки, французи завжди орієнтувалися на власне озброєння та власне виробництво. Британці ж — на співпрацю зі Сполученими Штатами, на так зване англосаксонське партнерство. Навіть їхня ядерна тріада побудована на цьому принципі, натомість у французів — повністю автономна складова, власна ядерна програма. А у британців — тісна інтеграція зі США. Між ними існує суттєва взаємозалежність, і вони добре усвідомлюють свою вразливість у цій системі. Тому повністю відмовитися від співпраці з американцями їм дуже складно.

Росія, своєю чергою, не просто не реагує на дії Європи, вона активно провокує її до дій. Підштовхує. Є навіть медичний термін — "метод провокації". У політичному сенсі це поняття вужче, але логіка та сама: викликати реакцію. РФ у цьому зацікавлена — і не з 2021 року. Треба відштовхуватися саме від 2021-го року: це був рік ультиматуму Путіна не Україні, а НАТО. Його головна ідея полягала в тому, щоб:

Зверніть увагу: ще за адміністрації Байдена європейські політики та функціонери НАТО у своїх виступах регулярно наголошували на непорушності зобов’язань за Північноатлантичною угодою — особливо щодо п’ятої статті. І це навіть тоді, коли їх про це ніхто не питав. А коли політики починають відповідати на запитання, яке їм не ставили, — це означає, що воно вже висить у повітрі. І це — результат роботи Путіна й його банди.

Павло Лакійчук, керівник безпекових програм Центру глобалістики "Стратегія ХХІ", спеціально для Главреду