/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F64%2Fd09aa5cb4ea0a38e4a6a84a428a60d74.png)
"Головні герої фільму - не люди, а дві сили: природа і війна" - режисер Дмитро Грешко
6 липня на 59-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах відбулася світова прем'єра українського фільму "Дівія". Документальну стрічку Дмитра Грешка показали в основному конкурсі."Дівія" досліджує нищівний вплив війни на довкілля. Творці фільму описують його як медитативну подорож пораненою землею, метафізичну симфонію без діалогів чи закадрового тексту. Назва стрічки походить від імені слов'янської богині природи, яка уособлює матір усього живого.
Фільм є спільним проєктом України, Польщі, Нідерландів і США. Робота над ним відбувалася у 2022-2024 роках. Знімання проходило в українських заповідниках, на деокупованих територіях і поблизу лінії фронту.
Про своє кіно розповідає автор ідеї, режисер і співоператор Дмитро Грешко.Розкажіть, як взагалі розпочався цей проєкт - від появи ідеї до власне знімання.
– Перша ідея фільму "Дівія" виникла як роздуми про вплив людини на природу. Разом із продюсеркою Поліною Герман ми почали розвивати цю концепцію і навіть встигли презентувати її на індустріальній платформі GoEast. Але з початком повномасштабного вторгнення все змінилося. Вирішили зосередитися на темі впливу війни на природу. Завдяки фінансуванню на написання сценарію, яке отримали в межах конкурсу від Української кіноакадемії та Netflix, вдалося розпочати перші дослідження, виїхати на перші зйомки та поступово розробити повноцінну ідею стрічки.Чому ви обрали саме таку форму для втілення свого задуму?
– Я обрав форму спостереження, тому що вона найкраще передає саму сутність природи - статичність, повільність, мовчазну присутність. Саме ця форма дозволяє не порушувати той ритм, у якому природа існує та якому важко нав'язати щось ззовні.
Звісно, на мене вплинули й фільми, створені в подібному стилі: "Кояніскаці", "Барака", "Останні та перші люди". Хотілося спробувати зробити щось у такому ж ключі, але з українським контекстом.
Ми довго обговорювали, чи потрібен голос за кадром або додаткові пояснювальні тексти. Врешті вирішили, що, як і сама природа, стрічка має залишатися безмовною. Мовчання тут говорить більше за слова. Таким чином, ми також робимо кіно більш універсальним і глобальним - таким, що говорить образами, а не лише фактами чи коментарями. Хоча, звісно, це історія про російсько-українську війну.Як обирали локації?
– За ці два роки та 77 знімальних днів я намагався потрапити всюди, куди тільки було можливо, на деокупованих територіях. Ми знімали в Київській, Чернігівській, Миколаївській, Херсонській, Харківській, Донецькій і Луганській областях. Єдина, до якої так і не змогли дістатися - це Сумська.
Окремі епізоди ми також знімали в Одеській області, Карпатах і Прикарпатті. Тобто географія зйомок вийшла досить широка. Всюди, де могли отримати доступ - їхали. Я свідомо фокусувався на пошкоджених ландшафтах - на лісах, водах, полях, які зазнали змін.Чи їздили всюди особисто та який вигляд мав "типовий" знімальний день?
– На початку, коли в нас не було достатнього фінансування, здебільшого їздив сам і знімав самостійно - звісно, в супроводі ДСНС або військових. Коли ж ми отримали фінансування від Польського інституту кіномистецтва, до проєкту долучилися оператор Володимир Усик і звукорежисер Василь Явтушенко від студії 4Ears Sound Production. Сам процес залишався досить подібним: зранку снідали, виїжджали на локацію та протягом 10-12 годин намагалися зняти якомога більше - охопити кілька різних точок, знайти візуальну різноманітність і не втратити світловий день.Які були основні враження від побаченого та зафіксованого?
– Ми працювали виїздами - зазвичай по 5-6 днів за раз. Це допомагало зберігати продуктивність і не вигоряти, тому що на шостий день вже відчувалася сильна психологічна втома, було важко тримати концентрацію. Такі короткі тижневі виїзди робили приблизно раз на місяць. Іноді рідше, іноді частіше - все залежало від потреб монтажу та того, що саме потрібно було дозняти.
Найважче - це усвідомлення масштабу трагедії. Після кожного виїзду повертався додому й ще тиждень-два жив у стані пригнічення. Це такий сум, що тримається в тілі. Потім він минає, але залишає слід. Особливо важко було слухати історії людей, які пережили окупацію, втрату, обстріли.
Серед постійних викликів - заміновані території, загроза обстрілів, обмежений доступ до локацій. Не завжди вдавалося потрапити туди, куди хотіли: десь військові не пускали, десь була заборона від комунікаційників. Через це ми змогли зафільмувати, мабуть, лише 1-5% від того, що насправді є. Росія не припиняє атакувати та захоплює нові території, й місця, які ми прагнули зняти - часто просто зникають або стають недоступними.Скільки загалом відзняли матеріалу, як відбирали та складали нібито розрізнені фрагменти в єдиний наратив?
– Усього ми зняли 133 години матеріалу. Крім того, мали ще багато терабайтів архівного відео - від військових, а також від організації Ukraїner, яка надала нам унікальні кадри природи, зняті ще до повномасштабного вторгнення.
Під час монтажу ми обирали фрагменти, які найбільш сильно працювали на драматургію. Стрічка поділена на чотири акти: перший - це природа до війни, другий - момент самої війни, третій - етап після війни, четвертий - відновлення. Фінальний сегмент - це повернення війни, яке знову розриває цикл.
Головні герої фільму - не люди, а дві сили: природа і війна. Це наші концептуальні персонажі. Люди в цій історії - радше вторинні, але важливі. Вони - як добрі клітини в організмі, які допомагають йому вижити й відновитися. Це сапери, екологи, волонтери, експерти з ексгумації - ті, хто ходить по цій зраненій землі, намагаючись або її відновити, або хоча б усвідомити масштаб трагедії. Ну і звісно, персонажів війни уособлюють росіяни та їхня знищена техніка.Як би ви описали настрій стрічки? З якими емоціями глядач залишиться після перегляду?
– Настрій, безумовно, трагічний. Але водночас ми даємо глядачеві надію: природа має силу до відновлення. Вона - жива, навіть після катастрофи.Яку тематику ви розвиваєте у своїх документальних роботах?
– На початку був фільм-спостереження "66 сцен Ужгорода" 2018 року, де я фокусувався на спогляданні міського життя, на формі, ритмі, побуті. Потім переключився на тему героїзму. Це стрічки про людей, які щодня рятують інших. "Сніжні Барси Карпат" 2019-го та "72 години" 2019-го - про гірських рятувальників. "Врятуйте мене, лікарю!" 2020-го та "Між небом та горами" 2022-го - про працівників швидкої допомоги.
Останні два фільми - про війну та різні її аспекти. "Король Лір: як ми шукали любов під час війни" 2023 року - історія про переселенців, аматорський театр і пошук любові. А "Дівія" - це зовсім інший ракурс.Які у вас враження від участі в кінофестивалі в Карлових Варах та як іноземці реагували на фільм?
– Було чотири покази - і всі sold out. Це надзвичайно надихає. Також важливо, що фільм представляла людина у військовій формі - вже майже рік я служу в ЗСУ і є учасником платформи "Культурні сили".
Що мені особливо сподобалося - це різноманітність глядачів. Тут не лише професіонали, які звикли до документалістики, але й ширша публіка, яка просто щиро цікавиться кіно.
Стрічка людям подобається. Можливо, лише один глядач зазначив, що йому не вистачило текстових пояснень чи титрів. Але здебільшого, навпаки, питали про знімальний процес, про ризики, через які ми проходили, і про те, як нам вдалося реалізувати цей задум.Як би ви охарактеризували практичну мету стрічки, передусім на міжнародній арені?
– Знаю, що Україна нині активно просуває справу щодо притягнення Росії до відповідальності за екоцид. І якщо справу буде виграно, це може стати першим випадком в історії, коли країна-агресор нестиме відповідальність не лише за злочини проти людства, а й за злочини проти природи. Тому був би щиро радий, якби "Дівія" стала частиною інформаційної кампанії, що висвітлює ці екозлочини. Фільм може працювати як свідчення, як образ, як привід для розмови на міжнародному рівні.
Водночас це і спроба показати красу та багатство української природи. Не лише для іноземних глядачів, а й для самих українців. Адже досі існує стереотип, ніби Схід - це лише заводи, шахти й руїна. А насправді там надзвичайна природа.
Фестивальний шлях "Дівії" тільки починається. Восени плануємо українську прем'єру.
Фільм є спільним проєктом України, Польщі, Нідерландів і США. Робота над ним відбувалася у 2022-2024 роках. Знімання проходило в українських заповідниках, на деокупованих територіях і поблизу лінії фронту.
Про своє кіно розповідає автор ідеї, режисер і співоператор Дмитро Грешко.Розкажіть, як взагалі розпочався цей проєкт - від появи ідеї до власне знімання.
– Перша ідея фільму "Дівія" виникла як роздуми про вплив людини на природу. Разом із продюсеркою Поліною Герман ми почали розвивати цю концепцію і навіть встигли презентувати її на індустріальній платформі GoEast. Але з початком повномасштабного вторгнення все змінилося. Вирішили зосередитися на темі впливу війни на природу. Завдяки фінансуванню на написання сценарію, яке отримали в межах конкурсу від Української кіноакадемії та Netflix, вдалося розпочати перші дослідження, виїхати на перші зйомки та поступово розробити повноцінну ідею стрічки.Чому ви обрали саме таку форму для втілення свого задуму?
– Я обрав форму спостереження, тому що вона найкраще передає саму сутність природи - статичність, повільність, мовчазну присутність. Саме ця форма дозволяє не порушувати той ритм, у якому природа існує та якому важко нав'язати щось ззовні.
Звісно, на мене вплинули й фільми, створені в подібному стилі: "Кояніскаці", "Барака", "Останні та перші люди". Хотілося спробувати зробити щось у такому ж ключі, але з українським контекстом.
Ми довго обговорювали, чи потрібен голос за кадром або додаткові пояснювальні тексти. Врешті вирішили, що, як і сама природа, стрічка має залишатися безмовною. Мовчання тут говорить більше за слова. Таким чином, ми також робимо кіно більш універсальним і глобальним - таким, що говорить образами, а не лише фактами чи коментарями. Хоча, звісно, це історія про російсько-українську війну.Як обирали локації?
– За ці два роки та 77 знімальних днів я намагався потрапити всюди, куди тільки було можливо, на деокупованих територіях. Ми знімали в Київській, Чернігівській, Миколаївській, Херсонській, Харківській, Донецькій і Луганській областях. Єдина, до якої так і не змогли дістатися - це Сумська.
Окремі епізоди ми також знімали в Одеській області, Карпатах і Прикарпатті. Тобто географія зйомок вийшла досить широка. Всюди, де могли отримати доступ - їхали. Я свідомо фокусувався на пошкоджених ландшафтах - на лісах, водах, полях, які зазнали змін.Чи їздили всюди особисто та який вигляд мав "типовий" знімальний день?
– На початку, коли в нас не було достатнього фінансування, здебільшого їздив сам і знімав самостійно - звісно, в супроводі ДСНС або військових. Коли ж ми отримали фінансування від Польського інституту кіномистецтва, до проєкту долучилися оператор Володимир Усик і звукорежисер Василь Явтушенко від студії 4Ears Sound Production. Сам процес залишався досить подібним: зранку снідали, виїжджали на локацію та протягом 10-12 годин намагалися зняти якомога більше - охопити кілька різних точок, знайти візуальну різноманітність і не втратити світловий день.Які були основні враження від побаченого та зафіксованого?
– Ми працювали виїздами - зазвичай по 5-6 днів за раз. Це допомагало зберігати продуктивність і не вигоряти, тому що на шостий день вже відчувалася сильна психологічна втома, було важко тримати концентрацію. Такі короткі тижневі виїзди робили приблизно раз на місяць. Іноді рідше, іноді частіше - все залежало від потреб монтажу та того, що саме потрібно було дозняти.
Найважче - це усвідомлення масштабу трагедії. Після кожного виїзду повертався додому й ще тиждень-два жив у стані пригнічення. Це такий сум, що тримається в тілі. Потім він минає, але залишає слід. Особливо важко було слухати історії людей, які пережили окупацію, втрату, обстріли.
Серед постійних викликів - заміновані території, загроза обстрілів, обмежений доступ до локацій. Не завжди вдавалося потрапити туди, куди хотіли: десь військові не пускали, десь була заборона від комунікаційників. Через це ми змогли зафільмувати, мабуть, лише 1-5% від того, що насправді є. Росія не припиняє атакувати та захоплює нові території, й місця, які ми прагнули зняти - часто просто зникають або стають недоступними.Скільки загалом відзняли матеріалу, як відбирали та складали нібито розрізнені фрагменти в єдиний наратив?
– Усього ми зняли 133 години матеріалу. Крім того, мали ще багато терабайтів архівного відео - від військових, а також від організації Ukraїner, яка надала нам унікальні кадри природи, зняті ще до повномасштабного вторгнення.
Під час монтажу ми обирали фрагменти, які найбільш сильно працювали на драматургію. Стрічка поділена на чотири акти: перший - це природа до війни, другий - момент самої війни, третій - етап після війни, четвертий - відновлення. Фінальний сегмент - це повернення війни, яке знову розриває цикл.
Головні герої фільму - не люди, а дві сили: природа і війна. Це наші концептуальні персонажі. Люди в цій історії - радше вторинні, але важливі. Вони - як добрі клітини в організмі, які допомагають йому вижити й відновитися. Це сапери, екологи, волонтери, експерти з ексгумації - ті, хто ходить по цій зраненій землі, намагаючись або її відновити, або хоча б усвідомити масштаб трагедії. Ну і звісно, персонажів війни уособлюють росіяни та їхня знищена техніка.Як би ви описали настрій стрічки? З якими емоціями глядач залишиться після перегляду?
– Настрій, безумовно, трагічний. Але водночас ми даємо глядачеві надію: природа має силу до відновлення. Вона - жива, навіть після катастрофи.Яку тематику ви розвиваєте у своїх документальних роботах?
– На початку був фільм-спостереження "66 сцен Ужгорода" 2018 року, де я фокусувався на спогляданні міського життя, на формі, ритмі, побуті. Потім переключився на тему героїзму. Це стрічки про людей, які щодня рятують інших. "Сніжні Барси Карпат" 2019-го та "72 години" 2019-го - про гірських рятувальників. "Врятуйте мене, лікарю!" 2020-го та "Між небом та горами" 2022-го - про працівників швидкої допомоги.
Останні два фільми - про війну та різні її аспекти. "Король Лір: як ми шукали любов під час війни" 2023 року - історія про переселенців, аматорський театр і пошук любові. А "Дівія" - це зовсім інший ракурс.Які у вас враження від участі в кінофестивалі в Карлових Варах та як іноземці реагували на фільм?
– Було чотири покази - і всі sold out. Це надзвичайно надихає. Також важливо, що фільм представляла людина у військовій формі - вже майже рік я служу в ЗСУ і є учасником платформи "Культурні сили".
Що мені особливо сподобалося - це різноманітність глядачів. Тут не лише професіонали, які звикли до документалістики, але й ширша публіка, яка просто щиро цікавиться кіно.
Стрічка людям подобається. Можливо, лише один глядач зазначив, що йому не вистачило текстових пояснень чи титрів. Але здебільшого, навпаки, питали про знімальний процес, про ризики, через які ми проходили, і про те, як нам вдалося реалізувати цей задум.Як би ви охарактеризували практичну мету стрічки, передусім на міжнародній арені?
– Знаю, що Україна нині активно просуває справу щодо притягнення Росії до відповідальності за екоцид. І якщо справу буде виграно, це може стати першим випадком в історії, коли країна-агресор нестиме відповідальність не лише за злочини проти людства, а й за злочини проти природи. Тому був би щиро радий, якби "Дівія" стала частиною інформаційної кампанії, що висвітлює ці екозлочини. Фільм може працювати як свідчення, як образ, як привід для розмови на міжнародному рівні.
Водночас це і спроба показати красу та багатство української природи. Не лише для іноземних глядачів, а й для самих українців. Адже досі існує стереотип, ніби Схід - це лише заводи, шахти й руїна. А насправді там надзвичайна природа.
Фестивальний шлях "Дівії" тільки починається. Восени плануємо українську прем'єру.
Поділитися сюжетом
Джерело матеріала