Чи стримають Лондон і Берлін Путіна без допомоги Вашингтона?

Наприкінці минулого тижня Велика Британія та Німеччина підписали в Лондоні договір про дружбу й співробітництво. Угода між двома країнами стала наймасштабнішою за багато десятиліть, і одне це привернуло до документа загальну увагу. До того ж значну частину договору присвячено двосторонньому співробітництву у сфері безпеки й оборони. На тлі триваючої російської агресії проти України такий документ перетворюється на серйозну заявку двох важливих економічних і військових держав Європи на створення автономної європейської військової структури.

Військове співробітництво справді найважливіший елемент нового договору. Збройні сили й обороноздатність країни — головні завдання і для британського прем'єра Кіра Стармера, і для німецького канцлера Фрідріха Мерца. Обидва ставлять російську загрозу на перше місце серед оборонних пріоритетів Європи, обидва виступають за посилення самостійності європейців у військовій сфері на тлі сумнівів у готовності США забезпечувати безпеку континенту, обидва послідовно просувають ідею підвищити витрати на оборону й боєздатність національних армій. По суті, погляди двох лідерів на нагальні потреби оборонної сфери збігаються повністю.

Швидке зближення Британії та Німеччини в оборонній сфері почалося ще торік. У липні 2024 року спільна декларація позначила основні напрямки оборонного співробітництва двох країн: стримування російської агресії, підтримка України, зміцнення НАТО, зокрема східного флангу Альянсу, тісна співпраця між арміями двох країн і їхніми військово-промисловими комплексами. У жовтні того ж року було підписано угоду про співробітництво між міністерствами оборони двох країн. Британія та Німеччина створили спільні механізми співробітництва, де головним завданням стала координація дій Великої Британії та Німеччини у трьох напрямках: співробітництво збройних сил (аж до розробки стратегій оборони), координація військово-політичних відповідей на виклики безпеки в Європі та за межами континенту, а також військово-технічне співробітництво.

 Про співробітництво в розробці, виробництві й продажу зброї сторони домовляються особливо активно й масштабно. У травні 2025 року з'явилася угода, яка заклала основу для спільної праці над бойовими літаками, бронетехнікою і ракетними системами середньої дальності. Останній проєкт найбільше пов'язаний з потребами України — ракети дальністю приблизно 2000 кілометрів, про розробку яких Британія та Німеччина домовилися, становлять для нас особливий інтерес, оскільки дозволяють суттєво розширити можливості ураження російських військових і промислових об'єктів глибоко в тилу. Про те, що німецько-британська розробка призначена й для України, лідери двох країн прямо заявили під час пресконференції в день підписання договору про дружбу.

Співробітництво Лондона та Берліна у військовій сфері взагалі тісно пов'язано з війною проти російських загарбників, яку веде наша країна. У нинішньому договорі російську агресію в Європі визначено як головну загрозу безпеці обох країн. Така заява має далекосяжні стратегічні наслідки, адже вона припускає великий спектр політичних і військових кроків у відповідь на загрозу. Нині і Лондон, і Берлін не розглядають можливості нормалізувати відносини з агресором, прямо визначають стримування російської загрози як мету своєї оборонної політики й зробили довгострокову політичну й військово-технічну підтримку України своїм безумовним пріоритетом.

Якщо до британської позиції щодо підтримки України ми звикли (її ми бачимо навіть не з початку повномасштабної агресії, а з 2014 року), то поворот Німеччини до однозначно проукраїнської позиції — відносно свіжа тенденція. Так, нинішній канцлер підтримував Україну задовго до перемоги на виборах. Але тепер йдеться про державну позицію, ще й закріплену в міжнародних угодах. Відмовитися від таких зобов'язань набагато складніше, ніж від слів глави уряду. І тому цінність німецько-британського договору для України очевидна.

Ініціатива Британії та Німеччини не створює конкуренції НАТО й не ставить важливість євроатлантичного співробітництва під сумнів. Лондон і Берлін створюють самостійного виконавця, а не новий центр прийняття стратегічних рішень. Автономність — це не незалежність. Річ навіть не в тім, що у всіх згаданих двосторонніх документах Лондон і Берлін підтверджують прихильність до трансатлантичного союзу. У німецько-британському військовому співробітництві не закладено військово-політичних механізмів управління, немає окремих військових органів, немає й окремої військової структури. В інституціональному змісті двостороннє співробітництво підтримує наявні структури НАТО.

Основною особливістю співробітництва двох країн є практичний характер: розробка конкретних систем озброєнь, предметні домовленості щодо політичних кроків, спрямованих проти конкретної загрози (й конкретної країни, яка цю загрозу породила). У цьому сенсі двосторонні угоди працюють на підвищення обороноздатності НАТО більше, ніж усі останні саміти Альянсу, адже замість загальних слів у цих документах прописано конкретні дії.

Побудова європейської оборони, в якій лідери обох країн бачать вихід з багатьох проблем безпеки на континенті, — це не єдина причина зближення Великої Британії та Німеччини. Обидві сторони переслідують у цьому зближенні й власні цілі.

Для Німеччини глибокий діалог з Лондоном — важлива частина дій, спрямованих на зміцнення лідерства в Європі. В останні роки позиція Берліна в Європі похитнулася: позначилися економічні труднощі й непослідовність у підтримці України. Німеччина виявляла нерішучість під час криз, особливо пов'язаних з обороною та військовими викликами. Весь повоєнний період у цій сфері Німеччина залишалася веденою — підлеглою США, яка діє в унісон з НАТО. Мерц хоче зробити країну провідною військовою силою на континенті. Він посилює армію й активно втягує Німеччину у вирішення проблем оборони, щоб подолати імідж неповноцінної великої держави без самостійної військової політики.

У пріоритеті в Мерца — співробітництво з усіма ключовими країнами Європи. Він тісно співпрацює з Францією, особливо у сфері безпеки й оборони: під час травневої зустрічі німецький канцлер домовився з французьким президентом про переведення спільної ради оборони й безпеки в режим постійної роботи. У Лондоні, відразу після підписання договору з Британією, Мерц виявив бажання створити тристоронній механізм координації оборони й військового співробітництва разом із Парижем і Лондоном. Одночасно Мерц хоче поглибити співробітництво в рамках Веймарського трикутника — неформальної групи в складі Німеччини, Франції та Польщі.

Мерц ставить Німеччину в центр прийняття рішень у сфері безпеки Європи. І не тільки в ній. Договір про дружбу між Британією та Німеччиною не обмежується обороною. Серед інших найважливіших сфер співробітництва — боротьба з нелегальною міграцією, розвиток транспортного сполучення, політичні консультації щодо Індо-Тихоокеанського регіону, гуманітарне й наукове співробітництво. Для Лондона відкривається можливість повернутися в Європу, попри вихід з Європейського Союзу. І важливим хабом європейсько-британських зв'язків стане Німеччина, через яку Лондон зможе реінтегруватися в багато важливих для нього сфер взаємодії з ЄС. Якщо Мерцу вдасться підстрахувати НАТО там, де Альянс дає збої, замінити ЄС там, де об'єднання не може переступити через наслідки Брекзіту, то Німеччина не просто поверне собі роль лідера в Європі, вона стане найвпливовішою силою на континенті.

 Для Великої Британії зближення з Берліном дозволить пом'якшити частину негативних наслідків виходу з ЄС. Домовленості в галузі транспорту дозволять де-факто повернути європейські інвестиції в країну (нехай і через німецьких підрядників); освітнє співробітництво зможе збільшити кількість студентів з континенту, яка помітно скоротилася; військово-технічне співробітництво пожвавить не тільки цей сектор економіки, а й багато з ним пов'язаних. Кір Стармер не може повернути країну в Євросоюз — противників цього в Британії багато. Але він хоче відновити зв'язки з ЄС скрізь, де це можливо, й підтримка його починань із боку найбільшої економіки Європи буде суттєвою підмогою.

Німецько-британське зближення, за задумом Мерца й Стармера, має дати два головні результати. По-перше, підвищити самостійність Європи у світовій політиці, навіть коли йдеться про військову сферу. На тлі непередбачуваної політики США ця мета набуває особливого значення для всього континенту. По-друге, підвищити ефективність рішення найгостріших питань. Демократичні процедури ЄС хороші, але часто дають збої, коли одна країна для рішення власних тактичних завдань може заблокувати стратегічні політичні рішення всього Євросоюзу. І Німеччина, й Велика Британія, безсумнівно, хочуть підстрахувати інститути ЄС, створивши фактично офіційний клуб ключових держав Європи, зокрема й тих, які не входять до Європейського Союзу.

Так, говорити про успіх цих починань ще зарано. Але провідні країни Європи показують, що готові змінювати підходи до європейської політики, які залишалися незмінними протягом десятиліть. І цього достатньо, щоб з упевненістю заявляти: Велика Британія та Німеччина нині пишуть нову сторінку не тільки двосторонніх відносин, а й європейської історії.