Як подолати орду: уроки опору з військової історії В'єтнаму

Величезна імперія вимагає покори від малої держави, посилаючись на те що остання кілька століть тому належала їй. Проте волелюбний народ відкидає вимоги агресора та стає до боротьби. Добре знаючи свою улюблену рідну землю, набагато слабша та менша армія перемагає армію вторгнення, заставляючи її ганебно тікати назад додому. Це не сценарій художнього фільму, а реальна історія боротьби В’єтнаму проти монгольського нашестя у XIII столітті.

Вісімсот років тому величезна імперія монголів простягнулася від Тихого океану й аж до Чорного моря. На заході вона сягала кордонів Русі (королівство Русь – так тоді називали Галицько-Волинське князівство) – нашої прабатьківщини. На південному сході монгольське вторгнення зупинилося на кордонах держави Дав’єт – так у середні віки називали В’єтнам.

Перше знайомство монголів із в’єтнамцями

У 1257 році монголи намагалися остаточно завоювати Китай, який за останні десятиліття зміг зберегти контроль лише над південно-східною частиною колись могутньої імперії Сун. Для того, щоб взяти її у кліщі, монголи захотіли пройти територією Дав’єта (в Китаї його називали Аннам, відповідно його стали називати й самі монголи). Проте місцевий правитель Чан Тхай Тонг відмовив онуку Чингісхана Тимуджина Хубілаю, який тоді очолював монгольську кампанію проти китайців. У відповідь монголи на чолі із полководцем Урянхадаєм вторглися у Дав’єт і спустошили його столицю Тханг Лонг (з 1831 року – Ханой). В’єтнамський імператор (а саме так себе величали правителі цієї держави) втік на острів і наступного року визнав владу великого хана монголів та погодився йому платити щорічну данину. Повертаючись назад, монгольські війська стикнулися з опором місцевих племен Фу Тхо, які завдали доволі значної шкоди загарбникам. Проте монголи, які відчували себе дуже некомфортно у джунглях, проігнорували ці неприємності та залишили В’єтнам у спокої на кілька десятиліть.

В цей же період монголи західного улусу Джучі (ми його більше знаємо під найменуванням "Золота орда") намагалися підкорити Галицько-Волинське князівство на чолі із королем Данилом. Він закривав своїми володіннями шлях монголам на Європу і всіляко намагався викручуватися, щоб остаточно не підкоритися прибульцям із Далекого Сходу, як це зробили майже усі інші князівства Русі.

Вже у 1267 році син Тхая імператор Чан Тхань Тонг відхилив шість обов’язків васальної держави, які йому прислав тепер уже володар монгольської імперії Хубілай. Можливо хитрий в’єтнамець знав, що в імперії монголів тоді була смута й розраховував, що могутнім кочівникам буде не до них.

Монгольська імперія тоді розпадалася, але її верховний правитель Хубілай вирішив не рятувати велику імперію а укріпити свою владу на тих землях, які він безперечно контролює, тому у 1271 році він проголосив себе китайським імператором, заснувавши нову династію – Юань. Проте ще довгі вісім років він затрати на остаточну ліквідацію попередньої династії Сун. Після цього новий імператор Китаю зміг зосередитися на вирішенні проблем зі своїми південними сусідами.

Китай уже володів територіями сучасного В’єтнаму понад тисячу років, поки у середині Х століття його звідти не вигнали. Місцеві династії гордо іменували себе китайським титулом "Хоанг де" (аналог титулу "імператор", що застосовувався у Європі), хоча реально контролювали лише північну частину сучасного В’єтнаму. На півдні від Дав’єту розташувалася держава Чампа, до якої Китай просто не міг дотягнутися.

Спротив Хубілаю та амбіції монгольского правителя Китаю

Хубілай вважав, що повернення колишніх китайських провінцій посилить легітимність його влади. Зрештою, що монголи точно краще вміли робити за китайців, то це воювати й саме ці свої таланти новий лідер збирався продемонструвати своїм підданим. Тим паче що обидві держави підтримували повалену династію Сун.

Ще у 1273 році монголи погрозами примусили платити собі данину Чампу. Місцевий раджа Джая Індраварман V одразу вислав данину у розмірі 20 слонів, проте через вісім років відмовився її сплачувати. У відповідь Хубілай надіслав морську експедицію до Чампи на чолі із полководцем Сагату Содою. Він зумів взяти столицю держави Віджаю, проте сам Індраварман разом з усіма хто умів носити зброю відійшов в гори. Монголи виявилися неготовими до тривалого протистояння народам, які жили у гористій місцевості, яка ще й вкрита джунглями.

На це все звернули увагу у Дав’єті, де розуміли, що вторгнення китайських монголів — це лише питання часу. Імператор Чан Нян Тонг зібрав усіх вождів племен на нараду до столиці, де запитав — чи потрібно скоритися Хубілаю, чи вони готові до бою. Усі відповіли, що готові битись.

Тут слід уточнити, що і Дав’єт і Чампа були готові сплачувати символічну данину Хубілаю — що в різні часи робило, наприклад, Галицько-Волинське князівство чи Польське королівство стосовно монгольської Золотої Орди — що означало б символічний формальний васалітет. Проте обидві країни виступали категорично проти реального васалітету чи тим більше приєднання до імперії Юань в статусі її провінції, на що в середині ХІІІ століття погодилися, наприклад, князі північно-східної Русі (Залісся), які згодом сформували сучасну Росію.

Важливо Великий князь на болотах. Хто такий Іван Калита, який став засновником Московської держави

Реальний васалітет полягав у розміщені монгольських військ на території держав із широкими правами їх чиновників, які де-факто ставали б генерал-губернаторами регіону. А також так званої дворової повинності – прибуття до столиці за першим викликом. Зазвичай монголи піддавали таких правителів різним принизливим обрядам або могли й стратити у разі непокори (на усе це погодилися князі Залісся, які слухняно приїздили в Орду до хана за першим покликом ,по суті віддавшись на його милість; інколи такі поїздки для князів закінчувалися фатально). Такі порядки Хубілай тепер хотів ввести у відносини Китаю з його васалами.

Після відмови Чан Нян Тонга підкоритися Хубілай наказав своєму синові Тогону покарати норовливих сусідів. Приводом як майже тридцять років тому стало знову небажання Дав’єту впускати на свою територію монгольську армію для походу на норовливу Чампу.

Увесь народ готовий до боротьби

У Дав’єті всіх хто міг тримати зброю мобілізували до єдиної армії під командуванням принца Чанг Хунг Дао. Він звернувся до місцевого війська із промовою, яку у В’єтнамі вважають шедевром своєї середньовічної літератури: "Як ви можете служити ворогові, не відчуваючи ненависті? Як ви можете слухати музику, що вітає ворожих посланців, не задихаючись від гніву? Ви проводите час, дивлячись півнячі бої, граючи в азартні ігри, доглядаючи за своїми садами, піклуючись про своїх дружин і дітей. Ви зайняті зароблянням грошей і забуваєте про державні справи…". Країна була готова дати відсіч загарбникам.

Монголи з усією відповідальністю віднеслися до цього походу. Вони розділили військо на дві частини. Перша під командуванням того ж Соди висадилася на узбережжі, щоб відволікти основні в’єтнамські сили, а основна на чолі із принцом Тогоном вдарила з півночі, заставши в’єтнамців зненацька. Важливий факт — більшість в’єтнамських воїнів зробили собі татуювання з написом: "Смерть монголам". Тогон наказав страчувати усіх, в кого знайдуть це тату, що тільки посилило спротив воїнів Дав’єту, в яких тепер залишалася лише одна дорога.

Принц Чанг вирішив застосувати "тактику випаленої землі", яку в’єтнамці вже використовували за понад сотню років до цих подій у боротьбі з камбоджійською імперією кхмерів.

Монголи контролювали поселення у яких майже не було людей та їжі. Тож продукти доводилося доставляти окремо і по цих конвоях з обозом били партизани. Їх обстрілювали отруйними стрілами. Основною перевагою монголів, яка дозволила їм завоювати більшу частину Азії, була їх кіннота. Але в умовах густих джунглів коні, яких потрібно було ще й годувати були швидше баластом. Натомість вʼєтнамські бойові слони відчували себе як вдома. Бо вони й були вдома!

Ослаблені голодом військові почали хворіти на поширені у незвичному для них середовищі джунглів хвороби. Тож війська почали виводити. Сам принц Тогон, щоб уникнути поранення отруйною стрілою, був вивезений у мідній скрині.

Хубілай був надзвичайно розлючений таким результатом і наступні два роки потратив на підготовку нового великого вторгнення. Було вирішено зібрати армію значно більшої чисельності, щоб окупувати усі основні населені пункти країни, а не лише стратегічні вузли. Для цього до неї мобілізували місцеве китайське населення. Щоб уникнути проблем із логістикою, було вирішено організувати її річками й застосувати для цих потреб сотні кораблів.

Нове вторгнення — нова стратегія спротиву і нова перемога

У 1287 році відбулося найбільше вторгнення імперії Юань до Дав’єту. Сухопутну армію знову очолив Тогон. До нього приєднався молодший брат володаря Дав’єту Чан Іч Таку, що за задумом Хубілая мало трохи погасити патріотичне завзяття в’єтнамців. Флот, який мав організувати забезпечення армії, очолив адмірал Омар Баатур.

В’єтнамці знову відішли у важко доступні місця та зосередилися на партизанській боротьбі. Сухопутній армії навіть дозволили взяти столицю країни Тханг Лонг. Проте основної помилки монголи припустилися на воді. Їх швидкісні бойові кораблі відірвалися від більш повільних вантажних кораблів, які й везли усі припаси. Останні стали легкою здобиччю для маленьких в’єтнамських бойових човнів. Таким чином історія повторилася – лише цього разу ще більш численна армія імперії Юань знову опинилася на території Дав’єту фактично у засідці.

Чанг Хунг Дао наказав знищувати мости, перекривати усіма можливими способами усі дороги — аби лише завдати якомога більшої шкоди логістиці ворога. Вилазки із застосуванням отруєних стріл ставали дедалі частішими. Тогон, намагаючись врятувати залишки бойового духу своєї армії сам очолив бій під час такої вилазки, але був поранений отруєною стрілою і вивезений до Китаю. Після цього армія вторгнення остаточно розсипалася. Кожен намагався рятуватися як міг в основному піднімаючись на борт бойових кораблів, які на відміну від сухопутних військ залишалися грізною силою. В’єтнамцям було нічого протиставити могутньому монголо-китайському флоту окрім… власної історії.

Історичний успіх в’єтнамців

Річ у тому, що Дав’єт утворився в результаті морської битви проти китайців, які, бувши річковою цивілізацією, приділяли значну увагу кораблебудуванню. Проте на чужих річках в них виникали певні проблеми. На в’єтнамських ріках наявні припливи та відпливи, час настання яких знають лише місцеві.

Принц Чанг дізнався, коли ворожий флот планує повернутися назад, і під час чергового відпливу наказав всіяти усе дно річки Бач-Данг кілками із металевими наконечниками. Коли настав приплив – їх затопило. В цей час над ними могли плавати кораблі. Тож завданням в’єтнамського флоту було зробити так, щоб монголи припливли у задане місце під час припливу, коли пастка ховалася під шаром води, але й залишилися до відпливу, щоб виставлені кілки пошкодили їх кораблі. Задля цього було вирішено вступати в локальні бої маленькими в’єтнамськими човнами, що, звичайно ж, принесло чималі втрати в’єтнамцям, але дозволило Чангу управляти часом битви. І коли під час відпливу ворожі кораблі опинилися на потрібному місці, усі вони сіли не на мілину, а на заготовлені кілки.

Монгольський флот та усю їх армію було знищено, а адмірал Омар потрапив у полон. Хубілай відправив у заслання свого сина та почав переговори із Дав’єтом щодо обміну полоненими. Він хотів повернути свого адмірала. Проте Чанг Хунг Дао зірвав обмін, вбивши адмірала Омара. Цей акт вчергове розлютив Хубілая, який наказав готувати новий похід на Дав’єт, проте його смерть у 1294 році не дозволила цьому статися.

З новим імператором Темуром (китайський варіант Чжень-Цзін) правителям Дав’єту вдалося знайти спільну мову. В’єтнамці погодилися платити данину імперії Юань, а остання не лізла у справи свого данника. По усі повернулися до довоєнного статусу кво. Такий стан речей дозволив обом ворогуючим правителям оголосити своєму населенню про перемогу. Надалі ні монгольська династія, ані наступні династії аж до часів комуністичної партії не мали бажання зв’язуватися із в’єтнамськими державами.

Аж поки ситуацію не змінив Ден Сяопін, який організував вторгнення армії КНР до В’єтнаму у 1979 році. Але це вже зовсім інша історія.

Чого слiд повчитися у в’єтнамців

В’єтнамська історія – це наочний доказ того, що менталітет певного народу – це не якесь абстрактне поняття, а цілком реальне явище, адже саме в’єтнамці умудрилися за тисячу років своєї історії воювати та раз за разом перемагати схожою тактикою найсильніші держави свого часу.

В’єтнамці у прямому сенсі двічі в одній річці перемогли окупантів з півночі — спочатку ще в Х столітті, скориставшись міжусобицями, а згодом проти цілком сконсолідованого Китаю під орудою монгольської династії Юань. І різниця між цими подіями — більше трьохсот років.

А ще через шістсот років в’єтнамці уже таким же способом боролися проти американців, які володіли такими технічними можливостями, які ні монголи, ні китайці середньовіччя й уявити собі не могли. Але в’єтнамці й тут узяли гору.

І врешті коли вже комуністичний Китай знову спробував вторгнутися в цю волелюбну державу, то напоровся на ті ж граблі, що і його попередники за тисячу й за шістсот років до того.

Важливо Самі за себе: Як В'єтнам відбився від Франції, Китаю та США

Тактика видозмінювалася відповідно до технічного прогресу людства, але її основа залишалася незмінною — могутніший ворог може увійти на територію В’єтнаму, але земля вільного народу стане для нього могилою. І байдуже, яка чисельність армії у ворога та яке озброєння, хоч і космічні кораблі.

У в'єтнамців – Бач-Данг, в українців – Сині води

Яка ймовірність перемоги В’єтнаму у гіпотетичній війні проти КНР чи США зараз, коли їх армії озброєні безпілотниками та супутниками? Чи змінить це хід війни? Ніхто пробувати більше не хоче.

А неодмінною передумовою такій тактиці є близька до ідеалу національна єдність та готовність кожного громадянина до безкомпромісної боротьби. Це не ідеалістичні слова, а реалії історії В’єтнаму, ключ до успіху у боротьбі проти значно сильнішого противника. В Україні прикладом такої відчайдушної боротьби проти тих же монголів є легенда про Захара Беркута, оспівана Іваном Франком та екранізована у 2019 році.

Найяскравішим прикладом для порівняння є князівства руського Залісся, які у схожих географічних умовах (густі ліси, де монгольська кіннота так само легко могла б загубитися та густа мережа річок) обрали скоритися ординському хану.

Замість боротьби вони обрали покірність, замість національної єдності приниження власного народжу, прищеплення їм менталітету рабства від якого вони не можуть оговтатися й досі. В той час як землі південно-західні Русі на чолі з королем Данилом та його наступниками обрали інший шлях. Так, він був не такий жорсткий як боротьба Дав’єту (Золота Орда була слабшою за імперію Юань), але в історії Русі — України є теж своя ріка Бач-Данг, а саме — Сині води, які ознаменували вигнання монголів з української частини Русі.

Нагадаємо, йдеться про велику битву на річці Сині води (Синюха, притока Південного Бугу), яка тривала з 24 вересня по 25 грудня 1362 року. Там, на Поділлі, поблизу фортеці Торговиця (нині село в Кіровоградській області), боролися об'єднані литовсько-російські війська великого князя литовського Ольгерда проти ординських князів. Змагалися — i перемогли.