Місця пам’яті. Як формується культура пам’яті про цивільних жертв війни на Київщині

У лютому-березні 2022 року Буча, Ірпінь і Гостомель стали відомими через масові вбивства цивільних під час російської окупації. Місцеві громади у різний спосіб уже почали формувати культуру пам’яті, щоб ушанувати загиблих. Але опитані нами сходяться на думці, що для втілення ідей громад бракує фахового підходу та підтримки держави.

Цивільні жертви, про яких стало відомо після деокупації, не в усіх громадах ушановані відповідним чином. Десь про цивільних загиблих згадують лише родичі, десь проводять виставки в пам’ять про них, висаджують дерева, квіти, а десь ушанування тільки планують.

На території братської могили в Бучі відкрили меморіал «Стіна пам’яті» з прізвищами вбитих цивільних. Ірпінь створив електронну книгу пам’яті, де зібрано інформацію, зокрема й про цивільних жертв. У Бучанській громаді, за інформацією місцевого архівного відділу, за час окупації загинуло 554 людини. Ірпінська громада, за словами міського голови Олександра Маркушина, у той самий період втратила близько 300 цивільних.

Створено пам’ятні знаки на місцях масових убивств — вулицях Яблунській і Вокзальній у Бучі, в районі зруйнованого Романівського мосту в Ірпені, який законсервували й перетворили на меморіал. Гостомель поки належним чином не вшанував загиблих цивільних (у громаді, за даними селищної ради, під час окупації було вбито 78 цивільних).

Реакція митців після деокупації

Першими на злочини російської армії відреагували митці. Один з них — британський вуличний художник Бенксі. Його роботи з’явилися невдовзі після деокупації в Ірпені, Бородянці, Гостомелі. Про це митець написав на сторінці в Instagram.

Графіті дівчинки-гімнастки, яка робить вправи з корсетом на шиї над вибоїною в стіні, зараз вирізано й законсервовано. Будинок довелося знести. Роботу Бенксі у скляній рамці нині розміщено біля місця її створення.

За словами очільниці відділу меморіалізації Ірпінської міськради Софії Мартинюк, графіті має бути саме там, адже ідея прив’язаності до простору є ключовою для вуличного мистецтва: «Роботу перенесли буквально на 100 метрів від зруйнованого будинку. Принципово, щоб вона там залишилася, оскільки цей район був найбільш зруйнованим. Плануємо невдовзі облаштувати там сквер».

Гостомельські роботи Бенксі на сьогодні перебувають на збереженні в Києво-Печерській лаврі. Тут художник залишив два графіті. У Військовому містечку зобразив жінку в домашньому халаті, у бігуді, протигазі та з вогнегасником.

Друга робота в селі Горенка — дідусь миється у ванній свого зруйнованого будинку.

«Іноземці їдуть на Бенксі. Так люди довідуються про події в селищі. Жінку в протигазі намагалися викрасти, але роботу було професійно вирізано зі стіни, це дало змогу її зберегти. Другу роботу зберегли й законсервували працівники Національного науково-реставраційного центру України», — розповідає очільниця відділу культури Гостомельської ради Катерина Павленко.

Роботи вуличного художника, які зараз оцінюються у 90 млн грн, планують повернути до селища.

Буча — алея кленів, мурали, QR-коди пам’яті

Одним із головних місць ушанування цивільних жертв у Бучі стала Стіна пам’яті біля церкви Андрія Первозванного, де було тимчасове захоронення вбитих росіянами під час окупації. На задньому дворі церкви викарбувано їхні імена. Це місце стало неофіційним центром скорботи, сюди приїздять як міжнародні делегації, так і родини жертв.

Поруч громада планує звести повноцінний меморіальний комплекс, наразі шукає на це кошти.

«Маємо на сьогодні затверджений проєкт, який плануємо реалізувати коштом спонсорів, якщо все вдасться», — розповідає керуючий справами Бучанської міськради Дмитро Гапченко.

Місцеві вважають, що загального меморіалу для Бучі недостатньо. Воєнна кореспондентка з Бучі Марія Ковальова сподівається, що в майбутньому в місті з’являться скульптурні пам’ятники:

«Персоніфікована меморіалізація в Бучі потрібна на рівні встановлення міських скульптур, у яких буде відображено історію кожної вбитої цивільної людини. Легкі бронзові скульптури добре вписуються в міський ландшафт і дозволяють зберегти історію подій».

Цю ідею підтримують і близькі загиблих.

«Це гарний задум, і знайдуться фахівці, які зроблять усе як належить. 27 лютого 2022 року в Бучі вбили мою подругу Тетяну Прохорчук на її власному подвір’ї на Вокзальній. Зараз її згадують лише найближчі», — розповідає бучанка Людмила.

Проте є думка, що нині засновувати музеї не на часі, а скульптури й маршрути пам’яті потрібно створювати вже після війни.

«Зараз доцільніше винести на обговорення питання, як надавати психологічну допомогу воїнам ЗСУ, подбати про їхню реабілітацію, як не забувати про живих родичів загиблих», — пише в соцмережі бучанка Світлана.

Та попри різні думки в громаді, Буча в різний спосіб намагається вшановувати пам’ять про цивільних жертв.

Найвідомішим символом трагедії Бучі стала Яблунська, де за місяць окупації, за інформацією комунального видання Бучанської ради, було вбито 78 цивільних. Тут висаджено алею кленів. На стовбурах дерев закріплено залізні таблички з іменами загиблих.

Роботи над сквером іще ведуться, — про це повідомив керуючий справами Бучанської міської ради Дмитро Гапченко.

На Яблунській, у підвалі підприємства «Агробудпостач», було закатовано вісьмох бучанців. У пам’ять про них американські художники з Лос-Анжелеса Bandit, Tristan і Johny створили мурал, а міськрада виготовила пам’ятні таблички з інформацією про загиблих.

За словами історика Музею війни Романа Кабачія, який мешкав у Бучі, мурали та графіті «є важливою, але лише першою ланкою у великому ланцюгу осмислення масових убивств».

Кабачій зазначає, що такі прояви мистецтва мають бути виважені й прокомуніковані з громадою: «Оскільки тема меморіалізації є відносно новою для українського суспільства, вона вимагає прискіпливого ставлення, професійного підходу й емоційної витримки».

Депутатка Ірпінської міськради, ексзаступниця мера Бучі Михайлина Скорик упевнена, що це місто потребує фахового підходу в питаннях меморіалізації: «Є офіційні місця пам’яті, є окремі практики родин. Є ідеї творчої спільноти, зокрема архітекторів. Є офіційні місця пам’яті КОДА. Але все це потребує професійного переосмислення та фахового підходу, бо Буча посідає особливе місце в цій війні. Тут із пам’яттю мають працювати фахівці національного рівня».

Буча потроху рухається шляхом меморіалізації — в місті встановлено пам’ятні знаки з QR-кодами, що ведуть до 3D-відтворення знищеної території, зокрема на вже відбудованій Вокзальній.

Ірпінь — музей просто неба

Ірпінь пішов шляхом просторової трансформації. Зруйнований міст через річку Ірпінь, яким тисячі мешканців рятувалися з-під обстрілів, залишений у руїнах — як меморіал. За словами Софії Мартинюк, ідею запропонували представники центральної влади, а місцева влада та громада її підтримали.

«Інсталяція «Дорога життя» на зруйнованому Романівському мосту в Ірпені як частина соціального проєкту «Київщина. Місця пам’яті» — гарне рішення. Автором є засновник та арт-директор компанії Expolight Микола Канюка, який розробив також один з найкращих на Київщині меморіал «Хрест Героїв» у Вишгороді», — зазначає історик Роман Кабачій.

Навесні 2025 року в Ірпені висадили 300 кущів лаванди — живий меморіал загиблим під час окупації цивільним і захисникам міста.

Створено цифрову платформу «Книга пам’яті Ірпінської міської територіальної громади». Доступ до неї є на LED-екранах у різних локаціях міста.

У березні 2024 року було встановлено монумент «Воля» в пам’ять про сили спротиву Ірпінської громади. Його створено завдяки активістам і волонтерам, які зібрали в місті залишки снарядів і запропонували як будівельний матеріал із написом «Цього металу замало, щоб нашу волю зламало».

Меморіал "Воля"

За словами Софії Мартинюк, у місті є розроблений проєкт меморіалу цивільним жертвам. Його 2022 року, невдовзі після деокупації, подарував місту чилійський архітектор. Як зазначає очільниця відділу меморіалізації, проєкт потребує доопрацювання та проведення громадських слухань. Була ідея встановити його поряд із ТЦ «Жираф» між Бучею та Ірпенем, де на початку 2022 року був розташований блокпост місцевих добровольців, які зупиняли російських військових на підступах до Києва.

Мисткиня шукає різні форми меморіалізації, які б не травмували повторно, відкрита до пропозицій та консультацій із громадою та фахівцями.

«У таких містах, як Ірпінь і Буча, де загиблі були не абстрактними постатями, а сусідами, друзями, родичами, памʼять стає дуже особистою. Це дає змогу створити дуже глибокі наративи, але водночас близькість до трагедії потребує фахової підтримки», — зауважує Мартинюк.

У місті розроблено екологічну ініціативу «Дерева пам’яті», її запропонували родини загиблих цивільних і військових. Утілення цього проєкту заплановане на осінь, але, за словами Мартинюк, усе залежатиме від фінансування.

«Спочатку була ідея розбити сад, та оскільки немає необхідної вільної земельної ділянки, вирішили використати весь простір міста — створити мапу окремих дерев. На кожному дереві буде індивідуальна табличка з іменем загиблого», — підсумовує художниця.

Гостомель — пам’ять про цивільних лише формується

Гостомель, відомий насамперед аеродромом «Антонов», належним чином іще не вшанував пам’яті про загиблих цивільних.

Очільниця відділу культури Гостомельської ради Катерина Павленко вважає: «Це через те, що громаду зараз очолює військова адміністрація, а депутати не мають змоги голосувати й ухвалювати рішення».

Попри це, громада селища потроху робить щось власним коштом. Наприклад, за ініціативи директора Гостомельського ліцею Володимира Захлюпаного було створено інтерактивний музей.

«Захлюпаний пережив особисту трагедію — під час окупації російські військові вбили його сина Сергія. В музеї є окремий розділ про окупацію, загиблих військових і цивільних. Вчителі проводять екскурсії, розповідають, хто ким був, чим займався — спортсмени, дизайнери, айтівці», — розповідає Павленко.

У селищі тривають ініціативи з меморіалізації: встановлення дощок, збір історій очевидців, електронна книга пам’яті, щоправда, поки лише в соцмережі.

Музей історії України в Другій світовій війні досить швидко відреагував на необхідність зберегти в пам’яті події окупації. У травні 2022 року відкрив виставку «Україна — розп’яття», що містить артефакти з деокупованого Гостомеля.

Елемент виставки "Україна - розп'яття"

Про це розповідає історик Роман Кабачій:

«Один зі складників експозиції — відтворені підвали будинків Військового містечка по вулиці Проскурівській, де російські військові протягом 37 днів утримували в заручниках місцевих мешканців, серед яких були й діти. Речі, привезені співробітниками музею з Гостомеля, доповнюють записані свідчення тих, хто пережив цю трагедію».

Елемент виставки "Україна - розп'яття"

У селищі розроблено проєкт скверу, де планується поєднати пам’ять про цивільних і військових жертв.

Пам’ять як національна справа

16 липня 2025 року Верховна Рада в першому читанні підтримала проєкт про нацпам’ять. Про це розповідає очільник УІНП, історик Олександр Алфьоров. Він упевнений, що це допоможе розробити спільне бачення формування культури пам’яті, створення місць пам’яті та увічнення героїв, а також протистояти гібридній агресії з боку РФ.

«За роки повномасштабного вторгнення не було розроблено відповідних термінів, які ми можемо використовувати на рівні держави на позначення певних подій. Зараз ми працюємо над цим. Це складний процес. Серед ключових визначень — «війна за незалежність України», «злочини проти українського народу», «рашизм», — каже Алфьоров.

«Необхідно визначитись, як говорити про цивільних жертв, котрі зараз гинуть щодня. Як говорити про загиблих під час окупації, заручників і тих, кого було вбито, приміром під час прильоту. Ми лише на етапі формування цього процесу, й у мене є план довести цю історію до логічного завершення», — додає історик.

Схожими думками ділиться й ексочільник УІНП, народний депутат Володимир В’ятрович — член робочої групи з питань створення єдиного маршруту місцями пам’яті при Міністерстві розвитку громад.

Політик упевнений, що формувати пам’ять необхідно вже сьогодні.

«Дуже правильно вже зараз говорити про ключові засади політики пам’яті щодо цієї війни. Бо щойно пролунають останні постріли, почнеться інша війна — за інтерпретації. І якщо ми не зафіксуємо зараз нашого наративу, інші зроблять це за нас».

В’ятрович зазначає, що вже зараз потрібно закладати основи того, як ми пам’ятатимемо про цю війну і як розповідатимемо про неї нащадкам: «Особливістю цієї війни є по суті її геноцидний характер — бажання агресора знищити українців як національну спільноту. Тому серед жертв цієї війни, на жаль, є й цивільні. Це треба чітко фіксувати для доведення в міжнародних судах геноцидного характеру війни. Це той аргумент, що показує Росію як воєнного злочинця».

За словами В’ятровича, в глобальному сенсі держава має ініціювати загальну концепцію культури пам’яті, залучивши міжнародних експертів, музеологів, урбаністів, щоб уникнути хаотичних рішень.

Цей журналістський матеріал створено в межах проєкту «Важлива інформація для місцевих громад в Україні», реалізованого Fondation Hirondelle та IRMI за підтримки Swiss Solidarity.

Висловлені думки належать винятково авторці.