Найгірше – забирати друга у мішку, – інтерв'ю з бойовою медикинею Кариною Ярош

Карина Ярош з позивним "Зірочка" 4 роки до початку повномасштабного вторгнення Росії жила в Польщі з сім'єю та працювала барменом. Однак ранок 24 лютого 2022 року все змінив – 21-річна дівчина приїхала до Львова в надії бути корисною на фронті.

Вона перетнула кордон, сказавши рідним, що буде волонтерити. Однак не думала, що знайти посаду для жінки буде настільки важко через стереотипи. Їй відмовив командир, а згодом на службі вона отримувала жахливі коментарі у соцмережах.

Спершу "Зірочка" була саперкою в стрілецькій роті, потім служила бойовою медикинею у 218 батальйоні. Після поранення та реабілітації знову повернулась на фронт, ставши санітарною інструкторкою у 411 окремому полку БпС "Яструби".

Про мобілізацію жінок, втрату побратима, ухилянтів, складність роботи медиком на фронті, ставлення до цивільних українців та інше – читайте в інтерв'ю 24 Каналу.

"У мене стиснуло серце": про повернення з Польщі в Україну

З 2018 року ти проживала у Польщі, працювала барменом. Після 24 лютого 2022 року повернулась в Україну, щоб розпочати службу. Ти очікувала раніше, що може початись повномасштабне вторгнення? Що тебе спонукало до цього, яка була мотивація? Адже більшість українців навпаки виїжджали за кордон у безпечні місця.

Я не думала, що таке можливо в нас час. Це було неочікувано для мене. Загалом у мене з дитинства було, як зараз пишуть в діагнозах у військових, загострене почуття справедливості. На всі ситуації я дуже гостро реагувала, завжди захищала слабких в будь-якій ситуації, неважливо, чи мав рацію слабший чи сильніший.

Коли я прокинулась вранці 24 лютого, побачила, що відбувається в мене в країні… Коли мені почали дзвонити близькі люди, які залишились жити в Сумах, розповідати, що коїться, як у них під будинками проїжджають російські танки – у мене стиснуло серце і я просто не змогла залишитись в Польщі. Я відчула, що маю бути тут і допомагати всім, чим тільки можна.

Перші тижні повномасштабного вторгнення творився справжній хаос – переповнені військкомати, черги з волонтерів. В цей час ти з другом приїхала до Львова. Які були наступні кроки? Звідки ви знали, куди йти?

Не було відомо нічого. Ми їхали, щоб дізнатись вже все на місці. Коли ми виїжджали з місця, з якого нас висадив автобус з-під кордону, ми проїжджали через величезні білборди і там було написано "Вступайте до сил Територіальної Оборони".

Був номер, ми собі записали і я подумала – чому б ні, можна спробувати. Ми подзвонили, нам сказали, куди прийти, що з собою мати. Так ми записались у батальйон.

"Зірочка" / Фото надане 24 Каналу

"Відмовляли всі, бо я дівчина": як вдалось розпочати службу

Чи відмовляв тебе хтось йти воювати?

Всі. Батьків я обдурила – мамі сказала, що я їду волонтером на львівський вокзал, бо в той момент там був страшний хаос, було дуже багато біженців, яким потрібна була допомога, щоб скоординувати, щось допомогти. Я сказала мамі, що їду саме туди.

Однак від самого початку я знала, що буду доєднуватись до війська. Просто (так сказала – 24 Канал), щоб батьки менше переживали.

Коли я прийшла безпосередньо в батальйон, мене також всі відмовляли. Сиділа Оля, вона з нами потім в стройовій працювала, вона казала: "Боже, дівчино, куди ти йдеш, тобі 21 рік, я не хочу тебе там бачити. Там буде кров, там буде смерть, подумай ще раз". Однак я вже подумала, коли перетинала кордон. Прийшлось "топити" до кінця.

Те саме було у військкоматах. В який військкомат я не зверталась, мене не хотіли приймати на службу, оскільки в мене не було військової освіти. Там сиділи дівчата і теж казали, що там війна, а я туди пхаюсь. Відмовляли всі.

Ти спершу служила саперкою. Як отримала цю посаду?

Коли я потрапила у батальйон, мене поставили на посаду стрільця в стрілецьку роту. Однак командир роти був дуже проти того, щоб у нього служили дівчата. Він пішов до начальника штабу поскаржитись і сказати, щоб мене забрали.

Тому на наступний день, коли я прийшла на шикування, я вже не була частиною роти. Після того почались такі жорсткі розмови про те, де я маю служити і на якій посаді.

Дівчат бачили тільки на посадах діловодів або на кухні. Мені таке не пасувало, я відразу знала, що хочу служити на бойовій посаді разом з хлопцями і так захищати нашу країну.

Під час однієї з таких розмов виявилось, що у нас є саперно-інженерний взвод, в якому немає жодного бійця. Я була першим бійцем нашого взводу.

Як потім перекваліфікувалась на бойового медика?

Під час навчань саперної справи командир взводу звернув увагу на те, що в нас у штаті немає медика. Оскільки я дівчина, він сказав, що, можливо, мені це легше вдасться і щоб я йшла на медичну справу. Тоді паралельно, крім саперної справи, я ходила вивчала медицину.

За день до виїзду безпосередньо на бойові, коли командир батальйону зачитував розпорядження, в цей вечір я дізналась, що я вже бойовий медик роти вогневої підтримки.

Було бажання бути на цій посаді чи більше змусили?

Я б не сказала, що мені дуже хотілось. Мені було цікаво, але не настільки, щоб точно бути медиком. Бо для мене медицина – це насамперед дуже велика відповідальність. Ти відповідаєш за життя людей і я цього боялась. Я боялась, що через моє незнання я можу завдати комусь шкоди. Це мене дуже стримувало, але вже так сталось.

"Зірочка" на службі / Фото надане 24 Каналу

Чому саме "Зірочка"?

Це придумав мій побратим, воно так і прижилось.

Раніше ти казала, що хотіла мати позивний "Ярош", як прізвище.

Так, мені здавалось, що буде досить круто мати однакові і прізвище, і позивний, що всі будуть запам'ятовувати. Однак хлопці вирішили по-іншому, тому тепер так і є.

Найстрашніший момент на війні

На яких напрямках ти була? Який був для тебе найгарячіший?

Ми розпочинали з Харківської області, після цього нас перекинули в Сумську. Потім це вже були Донецька, Луганська і Запорізька області. Зараз ми знову працюємо на Донецькому напрямку. З усіх найважчим був саме він – це Бахмут, Костянтинівка. Ми тоді стояли, це були наші перші бойові, перші втрати. Це були найжорстокіші бої з усіх, навіть з тих, що були в нас потім. Ці напрямки були найгіршим періодом нашої служби.

Можеш пригадати найстрашніший для тебе випадок на цьому напрямку, коли ти зрозуміла, що це реальна війна?

Це була втрата мого найкращого друга Владислава Вишатицького. Ми жили разом з його дівчиною. В той вечір я залишилась сама вдома, він пішов на вихід. Яна (його дівчина, – 24 Канал) якраз тоді була на чергуванні.

Хтось постукав в двері, я відкрила і там стояли начальник медичної служби, ще дві дівчинки, наші фельдшери, і Яна. По їхніх очах було все зрозуміло. Однак так склалось, що це ще було не найгірше в цій ситуації.

Як пізніше виявилось, найгірше було, коли ти їдеш забирати свого друга з стабілізаційного пункту в мішку, а в морзі вже чекає його дівчина і всі ваші побратими. Це не передати словами.

Був момент, коли ставало страшно і ти розуміла, що ось зараз можеш загинути?

Так було майже кожен вихід. Як кажуть – не боїться тільки дурний. Страшно у будь-якому випадку. Навіть коли ти перебуваєш у віддалених від виїздів місцях. Зараз така війна, що може прилетіти в будь-який момент.

Ярош запевнила, що не боїться війни лише дурний / Фото надане 24 Каналу

"Зробити усе недостатньо": про складність роботи бойового медика

Що найважче у роботі бойового медика?

Найважче – коли ти розумієш, що ти зробив усе, а цього виявилось недостатньо.

Підтримуєш думку, що всім українцям – і цивільним, і військовим, потрібно пройти курси з домедичної допомоги?

Однозначно. Я б запровадила це на державному рівні.

Багато військових говорять, що це важливо не лише на війні, а й загалом. Бо Росія атакує усі міста України і там теж завжди треба бути готовим надати допомогу.

Звичайно. Ось нещодавня ситуація – буквально кілька днів тому був обстріл Добропілля. Постраждало троє цивільних людей. В момент, коли ми підбігли до поранених, стояла купа народу, яка дивилась і не знала, що робити.

В цей момент ти розумієш, що якби людина просто підійшла і затиснула ту рану з масивною кровотечею, це би вже дало нам більше часу і ми б могли зробити більше, ніж зробили.

Тому потрібно хоча б знати методи зупинки масивної кровотечі, мати при собі хоча б один турнікет. 1500 гривень – це не так багато, якщо порівнювати з ціною життя.

Які ти бачиш основні проблеми на фронті? Якраз в контексті роботи бойового медика. Можливо, чогось не вистачає.

На державному рівні медичне забезпечення дуже погане. Також величезною проблемою є паперова робота. Замість того, щоб працювати з пораненими, працювати на покращення знань особового складу, тобто проводити їм такмед, ти просто витрачаєш свій час на те, що переписуєш ці папери, ці рапорти, ці заявки. Це забирає дуже багато сил.

Мобілізація жінок

Що найскладніше для жінки на війні? Ти вже казала, що зіштовхнулася з заборонами через гендер. А чи були образи в твою сторону?

Були такі ситуації. Переважно це відбувалось або з суміжниками, або з людьми, які зі мною не працювали пліч-о-пліч. Мої хлопці – і в попередньому батальйоні, і зараз – поважають, цінують мій досвід і стараються щось взяти для себе, перейняти мої знання.

Однак я неодноразово зіштовхувалась з тим, що хтось намагався домагатись, якось мене "полапати". Постійно є великою проблемою, що ти повинен доводити, що ти можеш. Чому чоловіки, прийшовши в армію, одразу герої, а жінка, мій "улюблений" вираз, – "штурмовик ширінок"? Цей стереотип стосується будь-якої дівчини – чи вона на бойовій посаді, чи ні.

Часто жінкам військовим, коли вони постять щось у соцмережі, пишуть в коментарях чи в дірект образи і погрози. Було таке у тебе?

Постійно є. Ось можна зайти на моє відео в TikTok. Там мільйон запитань, за які гроші я вколола ботокс, чи не заважають мені губи. Загалом є дуже багато претензій.

Коментарі у TikTok Карини Ярош / Скриншоти

Згадую, коли ми їхали на початку повномасштабної війни в Харківську область, ми зупинились у селі, люди підходили, цілували руки, дякували. Вони задарювали нас гуманітаркою, ми не могли пройти по салону автобуса, бо стільки нам наносили.

А зараз бачимо абсолютно іншу ситуацію, в якій тобі розповідають, що ти нікуди не їздила і сиділа біля штабу, а я відвоювала 3 роки.

Що порадиш жінкам, які вагаються йти воювати, які мають сумніви?

Це рішення кожного. Якщо дівчина замислилась над тим, чи варто, думаю, варто. Навіть якщо ти не будеш на бойовій посаді, все одно буде допомога. Наприклад, людина, яка займалась документацією, може займатись іншою справою на бойовій посаді. Вважаю, в наш час кожен українець має замислитись над тим, щоб доєднатись.

На твою думку, чи потрібна мобілізація жінок? Чи все ж варто залишити її як добровільну?

Вважаю, що все ж варто залишити добровільною. Не можу аргументувати, не задумувалась над цим питанням. Все ж залишила б добровільною, бо, якби не було, чоловіки нам зараз потрібні більше, ніж жінки. Ми розуміємо, що скільки б нам зброї не дали, за цим все одно стоять люди.

"Не чоловіки": про ставлення до ухилянтів

Яке в тебе ставлення до чоловіків, які не хочуть воювати, придумують "відмазки", говорять, щоб воювали інші?

В таких ситуаціях я завжди звертаюсь до слів "Україна починається з тебе". Я не засуджую цих чоловіків, це їхній вибір і їм нести за це відповідальність. Я не говорю про відповідальність перед нами чи перед іншими людьми. Насамперед це відповідальність перед собою.

Я зараз тут, моя совість чиста, я виконую те, що я маю виконувати. Для мене вони не чоловіки.

Над цим питанням я дуже багато думала. Наприклад, я б не змогла будувати дружні відносини чи романтичні стосунки з такими чоловіками.

Ярош сказала, як ставиться до ухилянтів / Фото надане 24 Каналу

Ти багато говорила про несправедливість, що твої побратими вже 3 рік воюють без ротацій. Як можна розв’язати цю проблему? Тут мовиться про примусову мобілізацію чи більше про усвідомлення людьми важливості йти та брати до рук зброю?

Я більш схильна до другого. Думаю, все-таки українська свідомість має вийти на той рівень, щоб це не було, що ми йдемо воювати за когось, а насамперед – за себе. Ми маємо розуміти, що якщо кожен з нас не встане, то хтось за нас це не зробить.

"Побачила дрон і заскочила в окоп": як "Зірочка" отримала поранення

Влітку 2024 року ти отримала бойове поранення на Запорізькому напрямку. Як це сталось?

Ми вийшли на позицію. Те літо було дуже жарке і сухе. Росіяни почали закидувати нас запальними снарядами, які дуже добре розгоряються і запалюють все довкола. Один з таких снарядів прилетів на кінець нашої позиції та вона загорілась. Ми пішли її гасити.

Ми стояли з побратимами, в цей момент я підняла очі в небо і побачила, що над нами висить дрон, відбувається скид. Я крикнула хлопцям, що над нами "пташка". Вони полягали, а я була близько до окопу і застрибнула в нього.

Ще перед армією я мала травму на коліні. В момент, коли я стрибала в окоп, там була досить велика висота, в коліні порвались зв'язки і меніск (хрящова прокладка у колінному суглобі, – 24 Канал).

Це був дрон зі скидом?

Так.

Як часто росіяни використовують такі дрони і наскільки вони ефективні?

Дуже часто. Це досить класна практика і з нашої сторони, і з їхньої. Ти не змістиш всі свої речі в бліндаж і на подвір'ї лишаються запаси палива, БК, особисті речі і так далі. Коли ти підпалюєш посадку, згорає все. Також це тисне і на особовий склад противника, бо ти дихаєш цим, після цього паморочиться голова і людина вже не є боєготовою.

Реабілітація і бажання повернутись на фронт

Після поранення тебе направили на лікування в UNBROKEN Першого медоб'єднання Львова. Як пройшла операція та згодом реабілітація?

Чесно, я дуже задоволена цим закладом. Мене оточили неймовірною любов'ю, турботою, підтримкою і лікарі, і молодший медичний персонал. Я не можу сказати нічого поганого про їхню роботу. Дуже гарне ставлення, з мене не взяли ні копійки, все було абсолютно безкоштовно.

Лікарі постійно турбувались, запитували, чи щось потрібно, чи потрібна мені додаткова психологічна допомога. Увагою і підтримкою я була повністю забезпечена.

Під час реабілітації були думки, що ти не хочеш повертатись на службу?

В мене всю реабілітацію були думки, що я дуже хочу повернутись. В березні цього року я вже була на службі.

"Зірочка" після повернення на службу / Фото надане 24 Каналу

"Люди замкнулися в своїй бульбашці": чому менше донатять

Під час лікування у Львові ти побачила різницю між життям на війні та в тилу. Можливо тебе щось дивувало, дратувало чи були якісь тригери?

Я маю дуже багато питань до цивільного населення. В мене таке враження, що люди просто замкнулися в своїй бульбашці і не пускають ніякої ні інформації, ні розуміння, що відбувається навколо них. Вони не розуміють, що є не лише вони, що є люди, які потребують їхньої підтримки і допомоги.

Трохи різні поняття уявлення життя. Я розумію, цивільні не бачили того, що бачили ми. Та в будь-якому разі у всіх є інтернет, у всіх є засоби масової інформації, а люди просто не хочуть розуміти, що відбувається.

На фронті відчувається підтримка цивільних? Чи, можливо, є своєрідна образа, що в тилу роблять недостатньо? Наприклад, якщо ми говоримо про донати.

Дуже впали (донати, – 24 Канал). Останнім часом закрити збір дуже важко. Я кланяюсь в ноги волонтерам. Це люди, які роблять неймовірно величезний обсяг роботи. Щоб організувати збір і закрити його – треба дуже багато сил. Насправді зараз збори "стоять", люди не збираються рухатись в сторону того, щоб допомагати.

Важливо! Закликаємо долучитись до збору на евакуаційне авто для 411 окремого полку БпС "Яструби" за посиланням. Рухаємось до перемоги разом!

Чи були моменти, що на фронті ти сумувала за чимось "цивільним"? Банально, подивитись фільм, з'їсти чипси чи прийняти гарячу ванну.

Такі дрібні моменти ми можемо собі дозволити. Єдине за чим я сумувала, це за незалежністю. Які б класні командири не були, які б класні умови для нас не створювали, ти є від когось залежний. Ти не можеш собі просто так придумати сьогодні, наприклад, поїхати на озеро. Маєш в когось відпрошуватись і повідомляти, що ти будеш відсутній.

Що, на твою думку, зараз має робити кожен українець? Наприклад, від донатів та базового вміння надати першу медичну допомогу до конкретних усвідомлень щодо війни.

Українець зараз має бути або в армії, або для армії. Ти або служиш, або робиш комфорт і допомагаєш тим, хто це робить за тебе.

Також дуже важливо, щоб люди підтримували наших полонених, ходили на акції, постійно говорили про це. Це дійсно працює і допомагає нашим хлопцям. Коли вони повертаються і бачать, що їх не забули, за них боролись, виходили і говорили, це неймовірно приємно. Перебуваючи там ти повністю відрізаний від світу. Побачити, що тебе хтось чекав – це дуже круто.

"Україна перша заскочила у третю світову"

Чи покладають військові надію на дипломатію щодо закінчення війни? Ось вже наче й США відновили постачання військової допомоги, Європа готова за неї платити, тут мовиться про системи ППО Patriot. Що думають про це на фронті?

Я стараюсь відгородити себе від цих тем. Я більше розстроююсь, коли про це спілкуюсь, ніж ми до чогось доходимо. Якщо чесно, я не розраховую на якісь дипломатичні домовленості.

Тобто настрій не підіймається, коли, наприклад, оголошують про постачання зброї в Україну?

Я просто розумію, що вони "манять пряником", а в результаті "дістаємо батогом". Всі дуже занепокоєні, але не діють. Ми покладаємось самі на себе.

Одночасно з новинами про підтримку України європейські посадовці все частіше висловлюють стурбованість через можливу майбутню війну з Росією на території Європи, зокрема в країнах Балтії. Питання філософське – Кремль на це здатний?

Думаю, абсолютно. Вони (росіяни, – 24 Канал) можуть зробити все, що завгодно. Ми також не були впевнені, чи вони нападуть на нас, чи ні. Вони напали. Що можна очікувати від пристаркуватого маразматика (Володимира Путіна, – 24 Канал)? Певно, сам Бог не знає, що йому вистрілить в голові.

Думаю, все можливо. Мені все більше здається, що нам пощастило першими вскочити в третю світову.