Незаконні реабілітаційні центри в Харкові: афера чи лікування?

Майже щомісяця поліція повідомляє, що закрила черговий “реабілітаційний центр”, де алко- та наркозалежних людей утримували силою, змушували працювати та позбавляли всіх прав

Правоохоронці борються із цими в міру сил. Але кількість подібних “центрів” не лише не зменшується, а й збільшується. А головне, і найстрашніше, збільшується кількість алко- та наркозалежних громадян України, пише видання ДУМКА.

Наркоманія і алкоголізм, або “синдром залежності” за міжнародною класифікацією, офіційно визнані в Україні смертельною хворобою, що важко піддається лікуванню, а не “шкідливою звичкою” і проявом поганих нахилів. Але, на жаль, і самі залежні, і їхні рідні залишаються віч-на-віч із хворобою і змушені самостійно шукати шляхи зцілення.

Реабілітаційні центри в Харкові. Історія появи

Історія появи у Харкові так званих реабілітаційних центрів починається наприкінці 1990-х. Саме в цей час наркоманія набуває масового і навіть загрозливого характеру серед української молоді. Особливо у Харкові. Офіційна медицина проблему наркоманії не помічає і практично не реагує на складну ситуацію.

Також на цей час припадає пік розквіту всіляких молодіжних рухів. Одне зі спортивних молодіжних угруповань Харкова, що пропагує здоровий спосіб життя, береться “допомагати наркозалежним”, причому найрадикальнішим способом. Наркозалежних буквально вивозять у ліс чи покинуті будівлі й саджають у ями чи закривають у льохах на період “ломки”. Причому це відбувається на прохання рідних залежних.

Іноді наркоманів “виловлюють” і на точках продажу наркотиків. Того, хто пережив абстинентний синдром, тобто “ломку”, наркозалежного відпускали. Груп, які бажають “допомагати наркоманам”, з’являється дедалі більше.

Згодом із рідних почали брати гроші “на продукти та проживання”, на оренду та комунальні послуги – і тільки. Одним із перших подібних закладів було приміщення у занедбаному піонерському таборі у передмісті Харкова. На той момент у “активістів” майже не виникає тертя із законом. Все робиться за згодою з рідними залежних, самі наркомани звикли уникати будь-якого спілкування з владою. Хоча розповідали, що серед тих, кого утримували під замком, були смерті, і багато. З’являється термін “реабілітаційний центр”.

До середини “нульових” у Харкові реабілітаційні центри – це сформований і цілком прибутковий бізнес. Але дуже своєрідний. Займаються цим майже 100% колишні наркомани. У 2015 році, за найскромнішими підрахунками, у місті та області діяло близько трьох десятків “центрів”.

Андрій В.

У “рехаб” (реабілітаційний центр) мене здала мама. Контакт їй дала сусідка, яка мала сина алкоголіка. Якось уранці я прокидаюся, а в кімнаті четверо міцних чоловіків. Розмовляють чемно. “Одягайся і поїхали з нами. Будеш чинити опір, поїдеш все одно, але буде боляче”.

Я не дався. Спершу рвонув до виходу і навіть вирвався в коридор. Все одно повалили на підлогу, ззаду руки чимось зв’язали. Прямо біля під’їзду стояв “бусик” із відчиненими дверима, мене на руках туди й занесли. Приїхали кудись на околицю, двір приватного будинку. Будинок великий, схожий на колишні швейні майстерні. На вікнах – ґрати з арматури. У будинку з десяток невеликих кімнат із двоярусними ліжками. Кухня, велика кімната-їдальня та кімната для зборів. Мене вже починало ламати. Мені дали випити якийсь порошок та жменю пігулок. Після – все, як уві сні.

“Ломало” мене близько тижня. Весь цей час мені давали якісь препарати у вигляді пігулок та порошків. Можливо, був і метадон (синтетичний лікарський препарат із групи опіоїдів, що застосовується як анальгетик, а також при лікуванні наркотичної залежності). Весь цей час мене не чіпали. Коли остаточно прийшов до тями, мені роз’яснили правила. Розпорядок дня чіткий: підйом, зарядка, особиста гігієна, сніданок, прибирання, заняття, час, обід, особистий час, заняття, особистий час, відбій.

Порядок підтримувався жорсткий, причому самотужки – більшу частину часу з нами знаходився лише один інструктор. Прибирання своєї кімнати, туалетів та інших – по черзі. Також по черзі чергування на кухні. Годували погано. Буквально, завжди всі були голодні. Їжа найпростіша. Перед їжею читали молитву, також по черзі, хто як умів.

Але мені пощастило. Я потрапив у “рехаб”, який працював за програмою “Дванадцять кроків” за схемою АА (Анонімні Алкоголіки – відкрита міжнародна спільнота, що об’єднує як колишніх алкоголіків і наркоманів, так і тих, хто виявляє бажання позбутися залежності. “12 кроків АА” – це програма психологічної допомоги та переорієнтації для созалежних). У Харкові були ще інші центри, які називали себе “християнськими”, релігійними та на кшталт того. Там молитви були весь час, з ранку до ночі.

Основний час дня проходив на заняттях. Там все було про анонімних алкоголіків, про програму “12 кроків”. Було дуже багато інформації. Розповідали також про фізіологію та психологію залежності, як вона виникає. Заняття загалом тривали до шести годин на день. Давали також завдання “на дім”, письмові роботи, які писали у себе в кімнаті. У принципі інформація цікава. Навіть найзапекліші “наркети”, які спочатку повністю йшли “у відмову”, згодом втягувалися. Заняття вели інструктори – лише колишні наркомани та алкоголіки, співробітники цього центру, які на той момент були “чистими” вже тривалий час, тобто “зав’язали” та багато чого пояснювали на власних прикладах.

Обстановка була цілком нормальна. Насильства як такого серед своїх не було. Конфлікти вирішували самі. У багатьох був тюремний досвід, і це до певної міри допомагало зберігати порядок. Але всі, абсолютно всі, мріяли вибратися! Якось двоє чергових забарикадувалися на кухні, виламали довгу водопровідну трубу, відтиснули нею, як важелем, ґрати і втекли.

Я почав поступово приймати всю цю програму і почав вважати, що нам реально та щиро хочуть допомогти вилікуватись. Але потім дізнався про оплату.

Усі ми там жили у повній ізоляції. Телефони, звісно, забрали. Раз на два тижні керівники центру влаштовували збори з батьками і батьки могли передати посилку, а іноді дозволяли поговорити по телефону. Я не знав, ні на скільки я тут, ні скільки це коштує.

З розмов у курилці було зрозуміло, що фіксованої ціни за перебування тут немає, як і чітких термінів. Від моїх колег я дізнався, що максимального терміну теж немає. Зі мною був зовсім молодий хлопець, який там був уже вісім місяців, і це для нього був ще не кінець. Із розмов дізнався, що десь в Одесі син бізнесмена перебував у реабілітаційному центрі вже два роки. Вирішують батьки, тобто ті, хто платить. А термін “реабілітації” безпосередньо залежить від їхньої платоспроможності. Коли через два тижні мені дозволили поговорити п’ять хвилин із мамою, вона мені сказала, що вартість мого лікування 10000 гривень (це в 2016 році) за місяць, і що “потрібно ще хоча б три місяці”. Я зрозумів, що це все заради грошей.

Я пробув у цьому “рехабі” на Лисій горі три місяці. Чи мені це допомогло? Думаю, що так. Після виходу я вісім місяців був “чистий”, не вживав, ходив на збори “Анонімних наркоманів”. Але все одно зірвався. Деякі з “пацієнтів” взагалі одразу зривалися. Андрій “Гарбуз” помер від передозування за два дні після виходу з “рехабу”, де він пробув півроку. Тож для багатьох життя подовжилося рівно на термін реабілітації.

У проблемі наркоманії окреме місце посідають так звані співзалежні – це ті, хто змушений постійно контактувати із залежними. Це сім’я, батьки, дружина та діти.

Антоніна Іванівна Ч.

Мій син більше десяти років вживав наркотики. Ми багато разів намагалися його лікувати. Як правило, це були відділення наркології у міських лікарнях. Там він проходив деінтоксикацію, крапельниці, уколи. Кілька тижнів – і знову все наново. Жити з наркоманом – це пекло. Те, що він тягнув із дому все, міг навіть сережки зі сплячої сестри зняти – це пів біди. Найстрашніше бачити, як на очах вмирає твоя дитина. Після чергового передозування вирішила покласти його до реабілітаційного центру.

У наркології молодий чоловік дав мені візитку і сказав, що вони можуть допомогти. Мене запросили до офісу на розмову. Там мені розписували плюси реабілітації, розповідали, що там буде гарне харчування, цілодобовий догляд та медичний персонал. Я погодилась. Вирішила спробувати на місяць. Ціна була в рази менша, ніж у приватній реабілітаційній клініці. Зателефонувала їм, коли був у відключці, як навчили.

Коли минуло приблизно три тижні, мені зателефонували та запросили на “збори співзалежних”. Нас зібрали в якомусь актовому залі, де розповідали, як поводитись із залежними, як відмовляти, як не викликати агресії тощо, ми передали посилки з їжею та цигарками. Багато говорили про те, що процес реабілітації для ефективності має тривати довго, щонайменше півроку – тоді буде результат. Я погодилася ще на місяць, але ціна вже була більшою, нібито “з ним тепер більше працюватимуть”. Наступного місяця ціна піднялася ще.

Я зрозуміла, що далі буде лише гірше – і відмовилася. Але багато хто платив, причому видно, з останніх сил, заради дітей десь знаходили гроші. Багато хто згоден був платити тільки за те, що їхня дитина в безпеці і нічого не вживає. Згодом син розповідав, що в них не було жодних лікарів, а годували дуже погано. Незважаючи на сумний досвід, я ще три рази зверталася до таких центрів.

У кримінальних новинах про незаконні реабілітаційні центри повідомляють, що людей утримують та позбавляють волі. Але ніхто не пише про почуття тих людей, батьків чи дружин/чоловіків, які свідомо йдуть на це, щоб допомогти своїм рідним, врятувати їх життя та спробувати вилікувати.

Безперечно, питання з реабілітаційними центрами не має однозначного вирішення. З одного боку, явні порушення закону, мутні схеми оплати та незаконне позбавлення волі. З іншого, хоча б надія на одужання і для залежних, і їхніх рідних. І все це за повної бездіяльності офіційної влади. Коментарі лише від правоохоронних органів, від Міністерства охорони здоров’я – немає коментарів.

Автор: Костянтин Май

Джерело: ДУМКА