Благодійник викине за тебе

Примітка редакції. Останнім часом у своїх матеріалах ми вже зачіпали тему споживацтва як одного з пережитків «ситих нульових». Було б негарно ігнорувати підтвердження цих думок із зовсім іншого боку. Ось жителька Канади дивується: люди витрачаються на непотрібні речі, влаштували із цього культ та викидають непотріб на подвір’я благодійним організаціям замість власного смітника.

Примітка CBC. Це авторська колонка Мег Віттон, яка живе в окрузі Сімко на півдні Онтаріо.

Я працювала по суботах на сміттєзвалищі, бо мене захоплює те, що люди викидають. Тепер розумію, що стаю свідком чужих історій через речі, які колись належали їх учасникам.

У певному сенсі мені подобається це сміттєзвалище. Мені подобається бачити, що люди викидають. Водночас я ненавиджу бачити, що люди викидають.

Одного разу на смітнику опинилась купа зламаних меблів заввишки в три поверхи. Там були вже непотрібні шухляди комодів, зламані стільці та якісь дерев’яні піддони. Тоді була субота, і я приїхала туди, аби викинути свою стару мітлу.

Серед цього непотребу я помітила два кедрові крісла Muskoka. Вони були ще цілі. Може, трохи хиткі, але цілком придатні для використання. Я озирнулася. Ніхто не дивився, тож я швидко заховала обидва в багажник свого хетчбека.

Це було абсолютно заборонено, але я вирішила, що вони ідеально підійдуть для мого двору. Тоді навіть похвалилася своєю знахідкою в Twitter. Незнайомка відповіла, що це вона залишила їх того ранку, бо після двадцяти років на дачі вони вже своє відслужили.

Мій партнер замінив кілька гвинтів, додав у конструкцію клею. Вже того вечора ми сиділи на них біля вогнища, з келихами вина. І щось я зовсім не відчувала, що вони віджили своє. Власне, це закріпило мою любов до сміттєзвалища.

За кілька років я побачила оголошення про вакансію на неповний робочий день там. Вирішила, треба скористатися можливістю. Того року я працювала на сміттєзвалищі щосуботи, і так із квітня по листопад. Будні я далі віддавала основній роботі.

Це була перевалювальна станція. Тимчасове сховище, де сміття перебувало, поки його не відправляли на звалище. Як я дізналася пізніше, округ Сімко мав другий за величиною показник відведення відходів від звалища в Онтаріо.

Спочатку здавалось, що моя робота полягатиме в сортуванні. Оброблене дерево праворуч, дзеркала навпаки, а металобрухт — ось туди, за купу гілок. Я була приємно здивована: виявилось, більшість людей хоче сортувати сміття правильно. Просто вони не знають як.

А ще я не очікувала, що люди захочуть розповідати про те, що вони викидають.

Чоловік у мінівені залишив там тисячі коробок із бракованими підставками. Хитаючи головою, розповів, що колись його шурин навіть позичав гроші, щоб їх виготовити. Але він використав неякісний клей, тож вийшло кепсько.

Батько із сином привезли картонні коробки, наповнені піском, щоб звільнити місце для ландшафтного дизайну. Дві сестри тягнули контейнери Tupperware із фарбами їхньої покійної матері.

Я вже научилася не питати людей, коли вони зненацька привозять цілий вагон коробок. Найчастіше це означає, що помер член їхньої сім’ї, і тепер його речі викидають.

А ще не перестаю дивуватися тому, як люди викидають майже нові речі.

Я познайомилася з Фредді, який працював на благодійну організацію. Йому платили за те, щоб він викидав нещодавні «пожертви» — мішки з брудним одягом, зламані іграшки з відсутніми деталями та речі, які хтось узагалі викинув під дощем.

Він двічі привозив повний фургон щосуботи. Це мене обурювало. Та потім я зрозуміла, що сама віддавала багато піжамних «комплектів», де бракувало сорочок, бо мені просто було шкода їх викидати.

Виходить, я змушую благодійну організацію викидати те, що не можу змусити себе викинути через почуття провини.

Прямо зараз на задньому сидінні моєї машини лежить пластикова пожежна машина Paw Patrol завдовжки три фути. Кілька років вона пролежала на підлозі нашої вітальні, переживши з десяток ігрових сесій. Тепер я переконала наших дітей (віком п’ять і сім років), що її пора віддати іншій сім’ї.

От тільки я чомусь не можу знайти таку сім’ю.

Благодійники з Salvation Army більше не можуть приймати дитячі іграшки. На сайтах безкоштовної роздачі немає охочих. Кожен із батьків, кому я її пропонувала, мало не сміявся мені в обличчя — у них теж є іграшки, які треба кудись подіти. Тобто віддати.

Кілька років тому шоу Марі Кондо на Netflix учило нас викидати речі, які не приносять радості. Безліч ЗМІ та блогів писали поради щодо зайвих речей. Але чомусь ніхто ніколи не запитував, чому ми взагалі це купили.

Зараз збираюсь викинути іграшку, яка колись коштувала 60 доларів. І ставлю собі те ж запитання: навіщо я її тоді придбала?