Боснійська Буча: як 30 років тому українці врятували і не дали вбити сербам тисячі людей

У липні світ традиційно згадує жертв кривавого й жорстокого геноциду в Сребрениці. Тоді, 30 років тому, сербськими бойовиками жорстоко були вбиті 8 372 людей. Втім, жертв геноциду могло би бути значно більше, якби на шляху бойовиків на встали українці.

24 Канал розповідає про маловідому сторінку війни в колишній Югославії та про роль наших миротворців у цій страшній історії.

Що відомо про різанину в Сребрениці?

Сребрениця – це невеличке містечко в Боснії та Герцеговині. Влітку 1995 року воно стало місцем жахливого воєнного злочину, а нині стало синонімом етнічних чисток.

Причини цих звірств слід шукати в розпаді Югославії, з чим не хотіли мирится серби на чолі зі Слободаном Мілошевічем. Цей кар'єрний комуніст наприкінці 1980-их швидко перефарбувався в радикального націоналіста та спробував силою залишити югославські республіки під владою Бєлграда.

Слободан Мілошевич / Фото vecernji.hr

Втім, сил у колишньою метрополії (Сербія в Югославії відігравала приблизно ту ж роль, що й Росія в СРСР, – 24 Канал) було не надто багато, тому сербська армія швидко отримала по зубах у Хорватії та Словенії, не зумівши зупинити їх на шляху до незалежності.

Інша ситуація була в Боснії та Герцеговині, де серби мали власні доволі численні анклави і становили близько 30% населення, а головне – могли розраховувати на рішуче налаштованих фанатиків, готових вбивати і відстоювати власне "великосербство" зі зброєю в руках.

Одним із таких був генерал Ратко Младіч. Він фактично керував сербськими силами (Військо Республіки Сербської), які розв'язали агресію проти Боснії та Герцеговини. Його війська влаштували багаторічну облогу Сараєва та відповідальні за численні воєнні злочини, зокрема, етнічні чистки.

Ратко Младич / Фото Gabriel Bouys / AFP / Getty Images

Значна частина босняків – мусульмани, з якими в сербських націоналістів були давні рахунки, коріння яких сягає аж у Середновіччя. Цей ресентимент отримав вихід з початком війни. Серби мали в Східній Боснії свої компактно заселені райони (на кордоні між Боснією та Сербією в районі річки Дрина), в яких були так звані "анклави" – місця, заселені мусульманами. Тому серби вирішили "зачистити" ці боснійські землі від іновірців і звільнити їх для себе та власної квазідержави – Республіки Сербської.

Мапа Боснії та Герцоговини / Інфографіка BBC

Цікаво, що це були не спонтанні рішення анархічних і некерованих відчайдухів, а сплановані дії на виконання наказів політичного лідера боснійських сербів Радована Караджича, який діяв узгоджено зі Слободаном Мілошевичем і отримував допомогу від Белграда.

На заваді планам геноциду стало нечисленне мусульманське ополчення і Охоронні сили ООН (UNPROFOR – United Nations Protection Forces).

Довідково! UNPROFOR створили на території охопленої війною Боснії так звані Зони безпеки ООН. Там розмістилися блакитні берети, які взяли під свій захист мирних місцевих мешканців. Серед майже 40 тисяч миротворців з 40 країн світу були також і українці.

Бійці 240-го окремого спецбатальйону розмістилися в "зонах безпеки" Сараєво, Горажде та Жепі. Останні дві якраз і були тими самими мусульманськими анклавами, територію навколо яких контролювали бойовики Младіча, тому фактично відразу українські вояки опинилися у фактичному оточенні.

Навесні 1993 року відповідно до Резолюції 819 Ради Безпеки ООН місто Сребрениця було також оголошено "безпечною зоною", вільною "від збройних нападів або будь-яких інших ворожих дій".

Влітку 1995 року там перебували від 20 до 30 тисяч мирних мешканців, а захищали їх 570 голландських миротворців і місцева мусульманська міліція. Всі вони разом з березня фактично опинились у блокаді. Миротворці при цьому не мали вступати у бій, а, згідно задуму, повинні були залишатися нейтральними та просто своїм виглядом зупиняти будь-яку агресію.

На жаль, цього не сталося – у липні 1995 року сербські бойовики оточили Сребреницю та захопили в полон кілька десятків голландських миротворців у Поточарах, які не чинили спротиву як такого.

Пізніше голландці виправдовувались, що їх було лише декілька сотень, а сербів – декілька тисяч, до того ж вони зазнали втрат (було вбито одного вояка – він став жертвою гранати, яку кинув у БТР боснієць, коли побачив, що миротворці тікають і залишають мусульман напризволяще) і взагалі нічого не могли зробити, бо їх обстрілювали. Крім того, серби погрожували стратити заручників із числа блакитних шоломів, якщо командування UNPROFOR дасть команду на продовження застосування авіації.

Масово використовувати тактику захоплення заручників з числа вояків сил ООН серби почали кількома тижнями раніше, після того, як авіація НАТО почала бомбити сербські воєнні об’єкти. У такий спосіб серби планували створити "живий щит" і вивести миротворців із гри.

Всього було захоплено майже 3 сотні бранців, серед яких були й українці, яких серби захопили в районі Сараєва. На початку червня 1995 року під тиском міжнародної громадськості їх було звільнено.

Командир голландців підполковник Карреманс замість рішучих дій вдався до переговорів з Ратко Младічем і після розпиття пляшки сливовиці з воєнним злочинцем прийняв його умови, дозволивши сербам самим провести евакуацію мирного населення. Під чесне слово Младича. Сербський генерал особисто проводжав "евакуаційні автобуси" і навіть зайшов до одного з них, сказавши пасажирам, що "сьогодні він дарує їм їх життя як подарунок".

Як Карреманс розпивав алкоголь з Младичем / Фото з Wikimedia

Цивільних розділили на дві великі групи:

• жінки, діти та літні люди;
• чоловіки (16 – 60 років).

Їх посадили в автобус і вивезли "на евакуацію". Більшість жінок, дітей і літніх людей вижили, натомість автобуси з чоловіками мали геть інші пункти призначення – їх везли у лісопосадки, де масово розстрілювали й там же закопували в нашвидкоруч зроблених братських могилах. Всього відомих жертв різні у Сребрениці нараховується 8372 особи. Рештки жертв знаходять і досі.

Біженка зі Сребрениці, якій повідомили про загибель чоловіка / Фото Getty Images

Облога Жепи: як українці оборонялися і не дали сербам убити людей

На жаль, різанина в Сребрениці була не єдиним злочином підлеглих Младіча – вони влаштовували етнічні чистки з численними жертвами такою у Прієдорі, Вишеграді, Фочі та інших містечках. Одним із них мала стати також і Жепа, де також зібрались декілька тисяч біженців і яких дуже хотіли знищити бойовики Младіча. І саме про це говорив таємний наказ його шефа – Радована Караджича. Це так звана "Директива №7", що стала відома під час засідань Гаазького трибуналу та стала доказом воєнних злочинів.

У селищі Жепа з травня 1993 було встановлено Безпечну зону ООН, у 1995 році вона була у зоні відповідальності українського 240-го батальйону миротворчих сил. Насправді ж ніякого батальйону там не було – Жепу охороняли лише 79 українських військових під командуванням підполковника Сергія Мовчанюка. Вони мали на озброєнні лише 9 БТРів (по кожному на 9 блокпостів) і тільки легку вогнепальну зброю. Втім, на відміну від голландців вони не злякалися навали сербських бойовиків, які мали артилерію та важке озброєння.

Українські миротворці в боснійському анклаві Жепа, 1995 рік / Фото з архіву Андрія Хлусовича

План сербів щодо Жепи був той самий, що й у випадку Сребрениці: вони мали залякати та розігнати блакитні шоломи, перед цим взявши селище в щільну блокаду та перервавши шляхи гуманітарних конвоїв. Після чого планувалося зробити зачистку "мусульманського анклаву", тобто вбити декілька тисяч людей.

Попри те, що серби захопили кількох українців у заручники, решту їхніх побратимів нахрапом взяти не вдалося, а під кулі нападники лізти не наважились, поки на підійшли основні сили з-під Сребрениці. То ж вони зробили ставку на блокаду. Коли провізія в захисників Жепи закінчилась – вони почали ловити голубів на горищі місцевої школи, яка стала їхнім опорником, а також збирати дощову воду. 7 липня серби почали обстрілювати КП українців і через три дні – вже саме селище. Обстріли тривали кілька днів. Після різні в Сребрениці бойовики змогли вивільнити людей для штурму.

Також в околицях Жепи (а це гірські долини та хутори) перебували і вояки боснійських мусульман. Втім, вони не втримали фронт і були розсіяні.

На той час вже було відомо про події в Сребрениці й місцеві мешканці (а це були в основному жінки, літні люди та діти) знали, що на них чекає, тому вони благали українців не йти. Через брак пального нашим військовим довелося залишити свої БТР на дальніх підступах до Жепи, де були укріплені КП. З машин зняли озброєння та вивели їх з ладу, після чого військові влаштували кругову оборону в самому селищі.

Українці в Жепі / Фото з архіву Андрія Хлусовича

Українці витримали мінометні обстріли сербів, командир укрбату Сергій Мовчанюк отримав наказ від власного командування – начальника Генштаб ЗСУ Андрія Лопати: не відступати та застосувати зброю у повному обсязі – для захисту своїх людей і мирних жителів. Попри небезпеку та погрозу сербів розстріляти заручників українці не відступили.

Також наші бійці, які добре орієнтувалися на місцевості, змогли зафіксувати основні позиції нападників і передати їхні координати до штабу батальйону в Сараєві. Щоб у разі загострення авіація НАТО накрила позиції сербів. Серби цього дуже боялися, але не менш налякані були й ті, хто мав віддати команду пілотам. Відтак артилерійські та мінометні обстріли міста продовжились.

Після Сребрениці сербські війська пішли до Жепи. Взяли в облогу. Два тижні тримали в облозі. У нас вже закінчилася їжа, все працювало від генератора. Обстріли були такі, що вдень по 200 мін падало на нашу територію. Палива не було, їжі не було. Але трималися. Ніхто не міг до нас пройти, тому що ми були в облозі. Ні Червоний Хрест, ні допомога. Щовечора виходили на зв'язок о 17:00 і доповідали про ситуацію. По три хвилини виходили, щоб не витрачати паливо,
– учасник миротворчої місії в Жепі Андрій Хлусович в інтерв’ю УНН розповідає про ті трагічні події.

21 липня 1995 року в Лондоні відбулася нарада міністрів закордонних справ країн-учасниць сил UNPROFOR. Вони прямо пригрозили сербам авіаудари по позиціях. Щоправда, не в околицях Жепи, а біля іншої "зони безпеки" в Горажде, що теж опинилося в облозі.

Жепу ж довелося рятувати самим українцям. 23 липня до Жепи прорвався заступник командувача сектору "Сараєво" миротворчих сил полковник Микола Верхогляд. Він взяв на себе роль дипломата та почав переговори як із Младічем, так і з командувачем армії боснійських мусульман Авдо Палічем.

Переговори були складними, в якийсь момент український офіцер підвищив голос і це, схоже, налякало Младича, той став поблажливим.

Младич відкинувся на спинку стільця, уважно подивився на мене і сказав: "Полковнику, ти хороший солдат! Не треба гарячкувати! Думаю, ми знайдемо правильне рішення",
– Микола Верхогляд згадує ті драматичні події.

За посередництва українців представник мусульманської громади Жепи Хамдія Торлак підписав капітуляцію, серби дали добро на евакуацію, а мусульманська міліція зобов’язалася не чинити диверсій проти сербів.

Боснійці збираються біля автобусів у Жепі, 25 липня 1995 року / Фото з архіву Олександра Розецького

Евакуація з Жепи цивільних тривала три доби. Їх вивозили автобусами, у кожному також їхав один український військовий – для захисту.

Також в операції з евакуації брали участь французькі, єгипетські та турецькі миротворці, які прибули до оточеної Жепи разом з полковником Верхоглядом. Дуже допомогли французи – вони прибули з Сараєва на бронетранспортерах і їх поставили на чолі та в ар’єргарді евакуаційної колони.

Командир миротворців відстояв право евакуювати цілі родини, не розділяючи їх. Щоб не допустити повторення різанини, як у Сребрениці. Таким чином було врятовано від неминучої смерті від 5 000 до 9 000 людей.

Боснійська мусульманка Сабіна Муйкіч та її тримісячна донька в евакуаційному автобусі під час виїзду з Жепи / Фото Getty Images

В інтерв'ю BBC Україна учасник оборони Жепи українець Олександр Розецький розповів, як все це відбувалось. Він сам їхав у другому автобусі конвою і так описує свою зустріч з Ратко Младічем на чекпойнті №1 в Жепі.

Він з усіма прощався. Було десь 50 автобусів, і до кожного автобусу заходив. Як до нашого автобуса зайшов, кілька слів сказав, то вони потім плакати почали. Їхали аж до їхньої території, поверталися, знову садили мешканців на автобус,
– розповідає Розецький.

Інший український миротворець Андрій Хлусович згадує про момент, коли евакуація могла перетворитись на трагедію.

Нас повезли іншим шляхом, через Сребреницю до Тузли, 250 кілометрів, їхали понад добу. Зупинилися біля сербського кладовища. Сербський водій вийшов, а серб-поліцейський лишився. Раптом до автобуса звідкись почали підходити жінки. Спочатку вони стояли хвилин 10 – 15 мовчки і дивилися. А потім підбігли до автобуса і стали бити його долонями.

У цей час Андрій Хлусович помітив приховані вогневі точки на місці зупинки й почав чекати атаки.

У нашому автобусі ми з французом зайняли вогневі позиції – я попереду, він позаду. Наказали мусульманам пригнутися, перевели затвори і загнали кулі в патронник.

За 15 хвилин водій повернувся й автобуси продовжили рух. Потім конвой ще неодноразово зупиняли біля сербських кладовищ, але все обійшлося.

Після завершення евакуації 25 липня сербські військові окупували Жепу, селище було розграбоване та практично повністю спалене. Мусульмани, які залишилися, а це близько 110 людей, були вбиті. Цим убивствам декілька десятків миротворців, які залишилися в Жепі на своїй "базі" в приміщенні школи, вже ніяк зарадити не могли. Сербські вояки також підірвали місцеву мечеть і активно займалися мародерством.

Вони були дуже злі на нас, бо не отримали бажаного. Мечеть підірвали, вона була за 150 метрів від нашої бази. В нас було кілька контужених внаслідок вибухової хвилі… Поряд був кам'яний міст через Дрину XVI століття, заклали заряд, підірвали. Я запитував їх, навіщо вони це зробили. Відповіли: щоб і духом мусульман тут не пахло. Робили все, щоб у Жепі не було ані мечеті, ані мосту, ані будинків, нічого,
– розповідає в інтерв’ю BBC Україна учасник оборони Жепи майор Ігор Швиденко.

Зруйнована сербами мечеть / Фото Getty Images

Пригнали скотовозки. Там у селі були корови, вівці, кури – повні машини виїжджали. До кожної хати заходили. Де дерев'яні будинки були – спалювали

3 серпня 2025 року українські миротворці нарешті залишили Жепу й уранці 4 серпня прибули на базу до Сараєва, де був штаб їхнього контингенту.

Як завершилася війна?

Після цього мародерів і воєнних злочинців нарешті знайшла їх кара – авіація НАТО почала бомбардування Республіки Сербської. Наприкінці 1995 року у Парижі лідери Югославії Слободан Мілошевич, Хорватії Франьо Туджман та Боснії Алія Ізетбегович підписали мирну угоду, яка завершила війну.

Підписанні у Парижі 14 грудня 1995 року так званих Дейтонських угод / Фото Getty Images

Згодом покарання настигло й Ратко Младича з Радованом Караджичем і Слободаном Мілошевичем. Всі вони опинилися на лаві підсудних в Гаазі. Караджич отримав спершу 40 років, а згодом пожиттєве.

В інтерв'ю виданню УНН учасник української миротворчої місії в Боснії Олександр Вишінський, який також виступав у якості свідка під час роботи Гаазького трибуналу, розповів, що зустрічався з уже тоді заарештованим Караджичем і той з ним спілкувався українською.

Ратко Младіч також отримав пожиттєвий вирок, але нині активно намагається звільнитися за станом здоров’я (йому вже 83 роки), а допомагає йому в цьому російська дипломатія. Мілошевич до вироку суду не дожив і помер від серцевого нападу в нідерландській в'язниці в 2006 році.

Жоден українець з числа захисників Жепи не загинув, натомість був убитий українець, який був у лавах сербських військ. Це такий собі уродженець Донецька Олег Славін, якому на той момент було 25 років. Він лише кілька тижнів як прибув до Боснії та воював у зведеному російському загоні "Белие волки" та загинув за день до захоплення Жепи – 24 липня 1995 року.

Крім того, серед учасників захоплення Сребрениці та Жепи були росіяни, а також греки. Документально підтверджено, що останні брали участь у Сребреницькій різанині й навіть під час тих подій підняли над містом грецький прапор.

Втім, у Жепі завдяки мужності українців очікуваного всіма повторення Сребрениці не відбулося. Українці впоралился зі своєю місією і здійснили справжнє диво.