Пам’яті бойового медика і командира Богдана Власія

"Я ні про що не жалію. Я прожив достойно", - написав у своєму заповіті

Богдан народився в Івано-Франківську. У перший клас пішов за експериментальною програмою, яка дозволяла дітям за рік пройти два класи навчання.

- Його витримці всі дивувалися. Він змалку не відступав, доки не завершить розпочате, любив складати конструктори, пазли, оригамі тощо. З підліткового віку захопився мініатюрами з дерева, гравіював по металу. Коли Богдану ставало нудно, він придумував свої моделі і постійно шукав щось нове. Першою такою моделлю була мініатюрна яхта, в каюті якої він зробив меблі, а потім було багато мінізброї. Він усе робив у нас на очах, але ми не могли збагнути, як йому це вдається, - пригадує мама, пані Олеся.

Розповідає, у школі майже всі вчителі їй казали, що з Богдана був би добрий лікар, але син із вибором професії не поспішав. Під час навчання у старших класах Богдана порекомендували в Малу академію наук України, і вже там він настільки захопився біологією, що вирішив здобути фах, в якому «точність буде поєднана з біологією». Тому в 16 років вступив до Івано-Франківського національного медичного університету.

Тоді, здавалось, усе складалось якнайкраще. Богдан був жадібним до знань, міг більше п'яти годин стояти на операціях поряд із хірургами, а його студентські конспекти нагадували друзям мистецькі витвори.

- У його конспектах були чудові малюнки. Богдану дуже подобалось вчитись. Особливо він любив сидіти за книжками вночі, бо вдень ще встигав працювати, - додає пані Олеся.

До отримання диплому йому залишалось трішки більше року, як у країні почалася повномасштабна війна. Спершу Богдан волонтерив у військовому шпиталі, а потім ухвалив рішення піти на фронт. Його ніхто не міг вмовити змінити думку. Мама розповідає, що декан факультету двічі викликав Богдана на розмову, щоб переконати продовжити навчання.

- Богдан подавав велику надію, що стане хірургом. Йому говорили про талант, що треба довчитись, а він лише відповідав: «Я повернусь і довчусь», - пригадує жінка.

Після ВЛК Богдан отримав медичний висновок, що не може служити в армії через поганий зір. Рідні наче видихнули, але хлопець вирішив якнайшвидше зробити корекцію зору, аби досягти своєї мети.

- У сина було кредо – йти до мети за будь-яку ціну. Його метою було стати на захист країни. Вже після третього походу до військкомату він прийшов додому і сказав: «Мене беруть бойовим медиком». Тоді він був дуже щасливим. Зізнався, що не має жодних сумнівів щодо цього шляху і просив лише про одне - зрозуміти його, - розповідає пані Олеся.

Спершу Богдан проходив військове навчання у Львівській області, а вже в лютому 2023 року надіслав мамі повідомлення: «Ми виїхали на Дружківку».

- На фронті Богдан був бойовим медиком. Потім став сержантом взводу і за рік написав, що йому пропонують стати командиром… Я знала, що він там куховарить, ремонтує зброю і працює водієм, коли потрібно довезти хлопцям в окопи необхідні речі, - каже мама воїна.

Пригадує, син просив її переслати з дому інструменти для гравіювання, а потім надсилав фото своєї творчості на передовій.

- Він гравіював хлопцям і міни, і мечі, і ножі, - ще з дитинства дуже любив дарувати свої вироби. А ще був організованим та охайним. То я все його питала, як він із цим дає собі раду в окопі, а він мені відповідав : «В мене і тут усе охайно», - додає мама.

Невдовзі Богдан став командиром розвідувального взводу. В одній із розмов з рідними зізнався: «Почуваюся як багатодітна мама, в якої 17 дітей». Казав, що після закінчення медичного університету планує отримати ще фах військового.

На фронті його знали за позивним LIGO. Якось Богдан поділився, що ці букви мають для нього особливе значення, пов’язане з його коханням. Саме воно надихало хлопця на поезію, яку він показував лише найріднішим.

- Побратими сина мені розповідали, що Богдан на фронті мав ще один позивний. Для багатьох хлопців він був «Док», бо майже усіх бинтував після поранень, складав аптечки, витягував після контузій, - говорить пані Олеся.

Востаннє вона розмовляла з сином у вересні 2024 року. Тоді Богдан попросив запитати у волонтерів про антену для підсилення сигналу дронів.

- Я сказала сину, що не шукатиму волонтерів, а оголошу збір коштів. Передзвонила, щоб уточнити параметри пристрою. Він відповів, що все «ок». Я ще розповіла йому про поганий сон і свої припущення, що б це могло значити. Тоді Богдан лише відписав, що я надто складно мислю. Це було близько третьої години, а потім ми дізнались, що він пішов у «небесний стрій»... Це сталось близько п’ятої, коли дрон-камікадзе влучив у автомобіль, за кермом якого був син. Богдан отримав поранення, несумісні із життям, - розповідає жінка.

Командир розвідувального взводу 109-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Богдан Власій загинув 11 вересня 2024 року під час бойового завдання поблизу села Свято-Покровське на Бахмутському напрямку. Його поховали на Алеї героїв кладовища у Чукалівці під Івано-Франківськом. Богдану назавжди 23 роки.

- Ця смерть для мене була неочікуваною. Ми разом пройшли бойовий шлях. Під час бойових дій Богдан вивіз "трьохсотим" мене і побратимів. Він був вольовою людиною, яка свідомо ухвалювала рішення. Я таких людей не бачив. Він виконав із гідністю своє завдання. Богдан рідко думав про себе, а більше - про своїх хлопців. Тепер наш підрозділ втратив старшого брата, - розповідав для "Суспільного" побратим Богдана Ілля Корнійчук.

- Знаєте, коли Богдан їхав на фронт, то пожартував: «Мам, я по-любому повернусь» і повернувся… Я з ним постійно в думках, відчуваю його присутність, раджусь із ним постійно, - зізнається пані Олеся.

Каже, коли Богдан йшов на фронт, залишив удома свій заповіт. Спочатку рідні казали йому, що він сам буде читати ці записки, але посмертний лист довелось відкрити найближчим.

«Я ні про що не жалію. Я прожив достойно. Повірте, для мене нічого не вартує віддати своє життя заради щасливого життя інших. Я здійснив свою мрію. Я - щасливий. Тож будьте щасливими ви», - написано у заповіті Богдана.

Сержант Богдан Власій посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Серед його нагород - відзнаки ГУР та «За бойову звитягу», звання «Почесний громадянин міста Івано-Франківська». Усі посмертні нагороди сина Олеся Власій привозить на могилу сину, де зустрічається з його друзями та побратимами.

Нещодавно на фасаді головного корпусу Івано-Франківського національного медичного університету відкрили пам’ятну дошку студенту 6 курсу та бойовому медику ЗСУ Богдану Власію.