Пастор Георгій Підойма, який дав притулок 150 біженцям з Маріуполя на початку війни: Щодня ми чекаємо нових людей

Вже третій рік на території церкви в Іжівцях Чернівецької області мешкають біженці з Маріуполя та інших міст України. Спочатку приїхало більш ніж 150 людей. Про те, як розпочинався їхній шлях із Маріуполя на Буковину, кореспондентка Коротко про розповідала у 2023 році.

За цей час більшість із них роз'їхалися у пошуках нового дому, але 25 переселенців досі залишаються. Цим людям нікуди повертатися, тож вони почали облаштовувати нове життя у селі, де їх прийняв пастор Георгій Підойма.

Про те, як живуть ці люди сьогодні, чи приїжджають нові переселенці з інших міст України і як складаються у новачків стосунки з місцевими - Коротко про розповів пастор Георгій.

"По сто людей щодня приїжджають з окупованих територій"

- Отче Георгію, тоді, два роки тому, ви розповідали, що до вас приїхали більш ніж 150 біженців. Скільки з них лишилося зараз у вашій громаді?

– На сьогодні у нас залишилося 25 людей, ще 25 живуть поблизу – вони отримали можливість пожити у вільних будинках. Їм привозять продукти, вони мешкають поруч, буквально по сусідству. Але щодня ми чекаємо на нових людей. Нас попередили: через митницю переїжджають переселенці з окупованих територій, майже сто чоловік щодня. Просили, щоб ми могли прийняти людей, наскільки дозволяють наші умови.

Нові люди приїдуть із Сум та інших міст. Вони в'їжджають через Білорусь до Європи, а потім назад до України: через лінію фронту проїхати не можна. Є місце, куди щодня приїжджають машини, лікарі їх там зустрічають. Потім вони розселяються, хто де може.

Буквально кілька днів тому приїхав брат нашої сестри із Кропивницького, яка мешкає у нас із сином. Також один хлопець переїхав із Києва: зараз там небезпечно.

- Вони у вас зупиняються ненадовго, а потім їдуть далі? Чи хочуть залишатися?

- Багато тих, хто пожив та поїхав. Є ті, що залишилися – їм повертатися вже нема куди. Якщо приїжджають нові люди з окупованих територій – у нас не так багато місць, де можна залишитися. Зараз ми закінчуємо кухню на вулиці – на випадок, якщо не буде світла та газу, щоб можна було готувати. Будуємо все про запас, щоб створити комфортні умови для людей.

Будинок для переселенців добудували, доробляємо літню кухню

- А як сьогодні влаштований ваш побут? Торік ви добудовували будинок для переселенців. Чи вдалося завершити будівництво?

- Вдалося. Душем та сауною всі давно користуються – все поруч. Також у нас буде гарна літня кухня. Все на дровах: піч для хліба, дві конфорки під казани для приготування. Саме приміщення невелике, десь 9 на 5 метрів. Вже є дах.

Зараз довкола укладають бруківку, щоб можна було повноцінно користуватися приміщенням. Цього тижня приїде людина робити піч. Вона буде метрів на п'ять – з мангалом, коптильнею, духовкою для хліба, двома конфорками під казан. Все у процесі.

Крім того, замовив басейн для дітей, займаємось його встановленням.

- Виходить, зараз усім удалося надати житло. Ніхто більше не спить у залі, на лавках, у коридорі церкви, як два роки тому?

- Ні, ніхто вже не спить. Люди живуть у будинку. Будинок під житло повністю добудований, у ньому 11 кімнат, два санвузли, плюс сауна.

- Торік ви розповідали, що багато хто з переселенців знайшли роботу, діти пішли до школи. Як ситуація зараз? Люди працюють, навчаються?

- Молодь, ті, хто вміє працювати, працюють – хтось у лікарні, хтось на будівництві. Діти ходять до школи. А пенсіонери та інваліди, звісно, не можуть ніде влаштуватися.

- Може, хтось перекваліфікувався, відкрив свою справу?

- Таких випадків поки що немає. Двоє працюють у лікарні у Сторожинці – електрики, хороші фахівці. Решта – один чоловік із будівництва, у нього дружина та троє дітей, батьки – пенсіонери, мама – інвалід. Одна жінка з двома маленькими дітьми сидить з ними вдома.

- Чи вдалося приїжджим інтегруватися до місцевої спільноти? Може, були якісь спільні заходи із жителями села?

– Усі дуже добре спілкуються із жителями села, навіть потоваришували. Мені дивно: бачив, як місцеві приносять нашим переселенцям молоко, відвідують. Одна жінка з Маріуполя пече чудовий хліб та ділиться із сусідами – так зав'язуються дружні стосунки. Їх тут уже добре знають, особливо у цій частині села.

"Від'їзд кожного для мене - вже більше, ніж смуток"

- Тобто з усіма добрі стосунки, проблем немає?

- Я чув про випадки, коли переселенці поводилися неадекватно: їм допомагали, а вони потім усе розкрадали та виїжджали.

У нас все інакше. Тому що основа – це церква Христа Спасителя, материнська церква з Маріуполя. Люди віруючі, спокійні, добрі. Один із приїжджих із Кропивницького раніше працював у театрі – усі спокійні та добрі люди. Мені шкода, що десь бувають інші.

Було б неприємно, якби таке сталося у нашій громаді. Ми дуже відкриті і готові допомагати приїжджим, як і інші церкви села Чудей. Як і скрізь, люди бувають різні.

- Люди, які залишилися з вами, хочуть залишитись у вас назовсім?

- Вони сказали, що підуть лише тоді, коли ми скажемо звільнити приміщення. Я відповів: отже, житимемо тут до кінця життя разом. Для мене, чесно кажучи, від'їзд кожного з них – більше, ніж просто сум: я до них дуже звик. Вже три з лишком роки з ними живу – ми як сім'я, як рідні.

Кожен зайнятий своєю справою. Нещодавно жінка з Маріуполя попросила принести квіти – ми посадили гарні троянди, вона їх доглядає. Навіть сьогодні люди говорили, що тут їм краще, ніж удома у Маріуполі. Там за ними не дбали так, як тут. Для мене велика радість таке чути. Що люди, які пройшли через такі випробування, почуваються добре. Більше того, навіть краще, ніж удома, як вони кажуть.

До нас часом приїжджають співробітники соцслужби. Я не знаю точно навіщо, але схоже, щоб перевірити, в яких умовах живуть люди. Кажуть, вони ніде не бачили, щоб хтось жив так добре та спокійно, як тут у нас. І щоб люди мали все необхідне. Мене це дуже тішить.

А ще скоро ми матимемо дитячий табір. Його ми організовуємо щороку. Також раз на місяць у нас відбуваються зустрічі з переселенцями. У районі мешкає близько 700 осіб. Ми збираємось у трьох місцях, зустрічаємося з приїжджими та місцевими, спілкуємось, проводимо служіння. Іноді вдається дарувати продуктові пакети – є люди, які у цьому допомагають.

- Ви раніше казали, що особливо вам допомагали вечірні багаття, гітара та спілкування. Ці традиції збереглися чи з'явилися нові?

– Зараз у нас уже обладнане місце під кухню – це і є місце для відпочинку. Там дуже гарно, сад поряд. Наші традиції збереглися, і час від часу хлопці збираються, проводять час разом, співають. Ну і, звісно, у нас відбуваються служіння тричі на тиждень.

- А як змінився психологічний та духовний стан людей, які до вас приїхали? Чи залишилися у них травми, страхи?

- Думаю, вони відновилися настільки, наскільки це можливо. Вже не думають про повернення. Більшості набагато більше подобається тутешня природа – гори, ліси, свіже повітря. Тут усе зовсім інакше. Я колись був у Маріуполі, важко було там дихати. Хоча там море, але брудно і повітря важке.

– Торік у вас було багато духовної роботи. А які заходи відбувалися цього року? Чи зберігаються традиції спільних служінь?

- Особисто я їжджу по всій Україні. Моя місія - "Андріївський рух". Нещодавно були на Волині, у Кропивницькому. Часто буваємо у Румунії. Вкотре на нас чекають 23-го числа. Поїду з пастором із Маріуполя – він унікальна людина. Ще за часів Союзу він підпільно працював, перекладав Біблію мовами народів СРСР. За ним стежили, а він їздив різними країнами, знаходив фахівців, платив їм, щоб перекласти Писання. Він єврей за національністю, його матір убили німці під час війни. Нині йому 84 роки. Поїдемо з ним разом до Румунії: пастор із Клужа хоче написати книгу про його життя.

- А як справи у нових місцевих із мовною практикою?

- Щоп'ятниці служіння відбувається українською мовою, звучать українські пісні. Людям це цікаво, бо вони здебільшого російськомовні.

Загальні збори в неділю ввечері - російською, щоб усі все зрозуміли.

Я з ними спілкуюся українською, крім проповідей - їх я читаю російською: все-таки місцеві краще розуміють російську, ніж українську.

У чаті вже вітаються румунською. Звичайно, ще не можуть вільно говорити, але намагаються, докладають зусиль.

Але головна мова, як я вже казав, це мова любові. Так і живемо однією великою родиною і готові приймати по можливості нових людей.