Рецензія на другий сезон серіалу «Пісочний чоловік» / The Sandman

На момент виходу першого сезону «Пісочного чоловіка» Netflix зробив ставку на візуальну магію, вірність коміксам Ніла Ґеймана і атмосферу сновидінь, у яких легко загубитися. Пройшло майже три роки — і от, після довгого очікування, «Пісочний чоловік» повернувся із другим сезоном, що вийшов уже у новій реальності стримінгових скорочень, урізаних бюджетів і закриттів перспективних проєктів.

«Пісочний чоловік» / The Sandman

Жанр фентезі, драма
Керівник проекту Аллан Гейнберг
У ролях Том Старрідж, Гвендолін Крісті, Дженна Коулман, Есме Крід-Майлз, Джек Глісон
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

На щастя, це не той випадок, коли творці здали позиції. Навпаки, сезон виглядає навіть впевненішим, ніж попередній, і тримає ту саму високу планку, водночас даючи глядачам більше емоцій, більше історій і ще глибше занурення в цей химерний всесвіт.

Нові серії розвивають одразу кілька ліній і, що найприємніше, жодна з них не виглядає зайвою або штучною. Герої подорожують між світами, стикаються з давніми богами, вигаданими створіннями й власними страхами, та головне — продовжують досліджувати самих себе.

Кожна лінія — не просто чергова пригода, а метафора внутрішньої боротьби між обов’язком і свободою, страхом і прийняттям, безсмертям і смертю. Філософські підтексти в кожному діалозі; іноді надто прямолінійно, іноді на рівні алюзій та символів.

Водночас сценарій не цурається політики — питання влади, божественної самодостатності, кризи ідентичності, навіть трансформацій соціальних структур — усе це вплетено у події настільки органічно, що не відчувається зайвим чи притягнутим за вуха. Але ритм у деяких серіях трохи розбалансований. Подекуди все занадто неквапливо, а часом події сипляться без паузи.

Кожен кадр тут можна зупинити і повісити на стіну. Графіка — без перебільшення шикарна — від дизайну Пекла до архітектури Снів, від образів Безмежних до трансформацій персонажів. Світи виглядають реалістично і водночас містично, що рідкість навіть серед великих фантастичних франшиз. У другому сезоні це відчувається ще сильніше, як ніби сам серіал подорослішав разом із нами.

Головні актори теж не підвели. Том Старрідж, як і раніше, ідеально вписується в образ Морфея. Його голос, погляд, внутрішня тиша створюють навколо героя ауру, якій хочеться довіряти. Нові персонажі не губляться, кожен має свою харизму і мету, а кастинг загалом виглядає дуже продуманим. Навіть другорядні ролі привертають увагу, залишаючи по собі емоційний слід.

Справжнім відкриттям сезону стала Есме Крід-Майлз, яка зіграла Радість — одного з нових Безмежних. Її поява, як ковток свіжого повітря: вона поєднує дитячу наївність із тривожним підтекстом сили, що може бути руйнівною. У кожній сцені вона ніби викручує на максимум свою присутність, при цьому не виходячи за межі стилістики серіалу. Це той випадок, коли акторка не просто виконує роль, а уособлює саму ідею персонажа. Її Радість не поверхнева, не картонна, в ній є і самотність, і біль, і нерозгаданий хаос, який змушує замислитися, що ми вважаємо справжнім щастям.

Так, іноді оповідання буксує чи дивує вчинками героїв, але ці моменти не псують загальну структуру. Це шоу не про динаміку чи твіст заради твісту, а про те, як зміст і форма можуть переплітатися в естетичному сні, де краса важливіша за темп, а внутрішній монолог цінніший за яскраві вибухи.