Командир, який завжди іде попереду

На треті роковини теракту в Оленівці розповідаємо про Дмитра Букарьова – єдиного з командирів вищого складу «Азова», хто опинився в злощасному бараці-200
29 липня 2022 року з’явилися перші новини про теракт в Оленівці. Йшлося про те, що вночі росіяни підірвали барак із «азовцями» у фільтраційній тюрмі на Донеччині. Ворожі ресурси та соцмережі публікували фото з тілами та списками. Серед тисяч людей, що переглядали того дня ці списки, – Тетяна Лісова. Рідна сестра Дмитра «Білотура» Букарьова, заступника командира окремого загону спеціального призначення (полку) «Азов».

Спочатку Тетяні ці новини видаються фейком. Знає: росіянам же ніколи не можна вірити! Усе, що вони продукують на своїх ресурсах, – квазіреальність і брехня. Але вона бачить рідне прізвище під дев’ятим номером у клятому списку. Жінці одразу перехоплює дух, вона гірко плаче декілька годин. Бо ж це не може бути правдою... Утім, інформацію перевірити неможливо, немає зв’язку ні з братом (він знищив телефон ще до виходу з Азовсталі й попередив про це рідних), ні з його побратимами.

Із часом Тетяна трохи заспокоюється: її брат Діма завжди говорив, що повернеться додому. Він виходив із найскладніших ситуацій, в яких, здається, неможливо було лишитися живим. До того ж, Дмитро – командир «Азова», і не міг бути там, в Оленівці, бо його мали відфільтрувати й утримувати разом із «Калиною», «Редісом» та іншими.

Однак дива не сталося… Дмитро «Білотур» Букарьов, заступник командира окремого загону спеціального призначення «Азов», той, хто керував усією артилерію полку, загинув в Оленівці разом із 53-ма українськими військовими, яких росіяни за кілька днів до планованого теракту спеціально туди перевели… В ту жахливу ніч він спав у злощасному бараці майже в епіцентрі вибуху. Шансів вижити в тому пеклі у «Білотура» не було…

Він планував у полоні навчати хлопців

«Коли після всіх перипетій мені вдалося зустрітися з «Калиною» (Святослав Паламар, заступник командира полку «Азов», – ред.), ми говорили, чому так сталося, що «Білотура» не забрали разом із усіма командирами в Росію, а залишили в Оленівці, – розповідає Тетяна Лісова. – «Калина» відповів, що вони довго про це міркували і зійшлися, що росіяни відфільтрували тих командирів, яких знали як медійних осіб і які візуально мали вплив на підлеглих. Діма не був медійним, скоріше, зовсім навпаки: він завжди усвідомлено намагався уникати публічності, не шукав слави, він – той, хто зосереджений на якісному виконанні своєї справи. Найімовірніше, росіяни не мали інформації, яку саме посаду він обіймає. Щодо повернення додому живими інших командирів, яких утримували окремо від решти «азовців», – це прекрасно. Бо ми тоді думали, що буде геть навпаки, і росіяни зроблять із ними щось страшне».

В одному з інтерв’ю Святослав Паламар згадував, що під час оборони Маріуполя в бункері їхні з Дмитром Букарьовим ліжка стояли поруч, вони багато спілкувалися. Згодом, коли стало зрозуміло, що ініціатива «азовців» із захисту Маріуполя захлинулася, розмовляли, що буде далі.

«Ми будували тоді багато сценаріїв, адже не хотіли здаватися в полон, проте це сталося. Якось спілкувалися про те, що будемо робити, якщо опинимося в полоні, я в той час не «малював» у своїй голові жодних картин, а от «Білотур» говорив, що хоче продовжувати передавати іншим свої знання. Він казав, що в полоні в нього буде багато часу, і все, що він знає, вміє, намагатиметься передати побратимам. Він дійсно хотів розробити навчальний процес із підготовки артилеристів у полоні, бо ще тоді говорив, що ця війна надовго, – розповідає «Калина».

Пані Тетяна розповідає, що, готуючись до полону, брат передавав їй документи, фото.

«Готував до полону і своїх підлеглих. Знаю, що хлопці навіть здавали йому «іспити», що і як говорити росіянам. Я знала, що він міг би за бажанням вийти з оточення, – Діма мав необхідні фізичні сили і знання. Але також знала, що як командир ніколи би на таке не пішов, що він залишиться зі своїми підлеглими та важкопораненими побратимами. Тому ми попрощалися, він попередив, що, найімовірніше, кілька місяців не буде зв’язку, але з ним усе буде добре і він повернеться. Він завжди так казав, – пригадує сестра «Білотура».

Хлопці мали повір'я, хто поруч з «Білотуром», не загине

Питаю в Тетяни Лісової, чому її брат уникав публічності. В мережі, дійсно, майже немає його інтерв’ю.

«Це була його позиція. Дмитро на війні з 2014-го. Кадровий військовий – із 1998-го служив контррозвідником у СБУ. Звільнився в запас у 2005-му. Коли почалося вторгнення, не зміг поновитися на службі, тож пішов у «Азов» рядовим військовим і лише за якийсь час став там офіцером. Він тоді ще жартома казав, мов, уяви, мною командують 18-річні!» – каже співрозмовниця.

Додає, що Дмитро від природи був дуже скромним, ніколи не хизувався своїми знаннями, статусами, посадами, досягненнями.

«Він обирав аскетичний спосіб життя. Це його внутрішня філософія. У нього це було природно: говорити про інших наперед, не про себе. І дбати, підтримувати – також. Я сама дізналася про посаду брата в «Азові» перед їхнім рішенням вийти в полон. Знала, що Дмитро – командир, але їх у полку багато, поняття не мала, що він – у вищому командному складі. Просто в нашій родині це ніколи не мало якогось вагомого значення, найціннішим завжди було саме життя. Під час однієї з розмов, коли він передавав матеріали і розповідав, що з ними потрібно зробити, я сказала, що мені треба буде оформлювати пакет документів щодо його полону, тож маю точно знати посаду. Тоді дізналася, що він – не просто командир підрозділу артилерії, а заступник командира полку за цим напрямком. Знала, що це небезпечно. Росіяни найбільше не люблять і найжорсткіше поводяться з розвідниками та артилеристами, а наш «Білотур» був одним із засновників і артилерії «Азова», і її артрозвідки. Знала також, що у Діми був надзвичайний авторитет серед військових: він був із тих керівників, які знають, як зробити так, аби підлеглі виконали наказ чітко і правильно без тиску, криків чи примусу. Він досягав цього завдяки власному прикладу, вмінню бути справжнім лідером. Тому хлопці не корилися командиру, а любили його. Як батька, друга, порадника. Деякі друзі вважали «Білотура» козаком-характерником. У Діми справді була якась надзвичайна здатність виходити з безвихідних ситуацій, тому на Азовсталі хлопці казали, що той, хто буде поруч із «Білотуром», не загине. Багато бійців намагалися триматися його. Своїм вмінням виживати в будь-якій жахливій ситуації він здавався безсмертним», – додає пані Тетяна.

Вона ділиться думкою, чому Дмитро опинився саме в тому бараці в Оленівці.

«Мені здається, росіяни відсортували у списку тих, кого вважали найціннішими: розвідників, артилеристів, офіцерів. А потім, щоб це не виглядало, як спланований теракт, додали молодих, недосвідчених, медиків. Вони знали, що у 2019 році під командуванням «Білотура» було знищено надсучасну розвідувальну систему «Зоопарк», – таких на Росії на той момент було лише вісім. Хлопці, які вийшли з полону, також розповідали, що барак замкнули знадвору на ніч і не випускали ночувати на свіже повітря. Діма часто ночував надворі, бо йому було важко дихати. Можливо, давалася взнаки втрата великої кількості ваги, можливо, забили легені крихти бетону після бункерів Азовсталі. Росіяни йому дозволяли спати надворі. А в ту ніч усі, і він теж, були всередині», – розповідає сестра Букарьова.

«Ви не хвилюйтеся, він не згорів, тіло командира винесли»

Тетяна Лісова каже, що довший час після інформації про Оленівку та списки загиблих, де був брат, переконувала себе, що це помилка. Така думка допомагала триматися.

«Уперше ця віра похитнулася у вересні 2022-го, коли був перший обмін полоненими і росіяни видали командирів «Азова». Мені тоді всі телефонували і вітали. Це було дуже дико чути. Я на автоматі відповідала: «А Діми там немає, Діму не повернули»…

Згодом вона поїхала на зустріч зі звільненими з полону «азовцями», які пережили Оленівку.

«Я просила сказати правду про брата, а вони благали мене не запитувати. Буквально казали: «Будь ласка, не питайте, ми настільки сильно поважаємо Дмитра Євгеновича, що не можемо вам сказати нічого поганого». Але я приїхала до них у Київ, щоб почути правду. Її відкрили мені «Дубок» та «Лемко». Останній сказав, що тієї ночі «Білотур» був майже в самому епіцентрі вибуху в бараці в Оленівці. У нього не було шансів вижити… Та «Лемко» одразу додав: «Ви не хвилюйтеся, він не згорів, його тіло хлопці винесли. Воно ціле. Я особисто просив хлопців винести командира». Він знав, як важливо подбати, аби рідні могли достойно поховати загиблих...».

Тетяні важко про це говорити. Ми перериваємо розмову, аби заспокоїтися. Помовчавши хвильку, вона продовжує.

«Знаєте, коли мені починають казати погане про українців, стає дуже боляче, і я ніколи не мовчу на цю тему. Бо для мене українці – це мій брат, який завжди жив і ризикував життям заради інших. Який ніколи не тримав зла на людей, був аристократом духу, лицарем і вчив цього. Для мене українці – його побратими, які виносили важкопоранених і тіла загиблих, хоча навколо все палало й вибухало, а самі були знесилені від втрати ваги і поранень. Ризикуючи життям. Ось хто такі українці!»

Побачила біло брата майже через рік

Від моменту, коли Тетяна дізналася правду про брата, до часу, коли нарешті змогла востаннє з ним побачитися, пройшов майже рік.

«Я бачила тіло ще тоді, на знімках, які після вибуху публікували сепарські сайти. Зробила скрін і підписала: «Сподіваюся, що ні». Там не було видно обличчя, але тіло було його. Статура, зріст. Я впізнала. А ще він лежав у такій позі, як зазвичай звик спати. Так само були складені руки і ноги. Така наче проста, але до болю впізнавана поза…» – каже Тетяна.

Утім, офіційно родині повідомили про збіг за ДНК майже за рік після трагедії. Тіло Дмитра Букарьова разом із іншими повернули в Україну в жовтні 2022-го.

«Але ми не могли поїхати на опізнання. Йшло слідство, проводилися експертизи, – це все довготривалі процедури. Коли зрозуміли, що із цим ніхто нікуди не поспішає, почали звертатися із запитами, ініціювати зустрічі. Зрозуміли: якщо не штурхати, це триватиме ще рік, а може, й більше. Тож об’єдналися з іншими родинами і постійно закидували запитами відповідні органи, зверталися в ЗМІ», – продовжує вона.

Наприкінці червня 2023 нарешті зателефонували з Києва представники патронатної служби – був другий збіг по ДНК. Матеріал здавали Тетяна і мама.

«Я звернулася з проханням, аби мені показали тіло. Представниця патронатної служби пояснювала, що за цей час тіло неодноразово піддавалося псуванню, що це уже напівскелет... Але я просила можливості побачити. Мені було важливо побути поруч із ним і переконатися, що нема помилки. Знаєте, я завжди боялася мертвих. Із дитинства. Хоча бабуся вчила, що навпаки – боятися треба живих. Я усвідомлювала, що Діма не заслуговує на таку долю – місяцями лежати у морзі. Знала, що це рідна людина, була переконана, що страху не буде. І коли мені принесли тіло, не було ні паніки, ні хвилювання, ні відрази. Я не втратила свідомість… Була в такому світлому й спокійному стані, як за життя, коли Діма бував поруч. Я реально відчула: він радий, що я його нарешті знайшла. І що вже нарешті його змучене тіло отримає спокій…».

«Дмитра постійно не було поруч, але ми його відчували»

«Коли Дмитро у 2014-му йшов добровольцем на війну, сказав: «Якщо раптом щось станеться, волію, аби мене кремували». Я пам’ятаю ту нашу розмову, як перевела її одразу в інше русло, аби про це не говорити. Знаєте, він же був із тих військових, хто запевняє, що обов’язково повернеться. Тому весь час, відколи Дмитро був на війні, ми мали впевненість, що він не загине. Нема зв’язку – значить, є трохи роботи, як він казав. Брат завжди знаходив час надіслати смс чи смайлик, коли не міг говорити. Знаєте, тепер, як ніколи раніше, я ціную те, як він був із нами у час, коли фізично його поруч не було: щось купить у дім, перешле «Новою поштою», влаштує сюрприз. У нього були золоті руки та світла голова, постійно усе лагодив нам, щось дарував… Це все нас оточує вдома і нагадує про Діму. Він досі поруч, майже в кожній речі – частинка його тепла», – каже Тетяна.

Зауважує, що зараз шкодує, що тоді не завершила розмову з братом про кремацію: «Я знала, що виконаю його бажання про кремацію, але хотіла б знати, як би він волів, аби його поховали».

За словами Тетяни, вона досі вдячна, що всі організаційні моменти щодо поховання взяла на себе патронатна служба.

«Для рідних дуже важливо відчувати таку підтримку. На прощанні в крематорії у Києві тоді був майже увесь командний склад, військові з підрозділу, побратими, друзі, – всі, хто його знав чи чув про «Білотура». У Черкасах ми поховали Діму 8 липня 2023 року. Парадоксальний збіг, але саме в цей день в Україну повернули командирів «Азова» після полону та перебування в Туреччині», – додає вона.

Усі командири вернулись додому в один день, «Білотур» – назавжди.

«Білотур» заслуговує на звання «Герой України»

Її тримає боротьба за пам’ять брата.

«Дивуюся, коли люди кажуть, що час лікує, бо мені менше не болить, – продовжує Тетяна. – Це відкриті рани. Говорити про Діму щоразу приємно і, одночасно, дуже боляче. Але я не перестаю це робити, вважаю, це мій обов’язок. Хочу, щоб люди знали, що такі шляхетні офіцери, аристократи духу, як «Білотур», є і завжди були в Україні. Тому хай як боляче, щоразу даю інтерв’ю, розповідаю про брата. Люди мають знати його – надзвичайного чоловіка, який віддав життя за те, аби Україна була вільною. Командири «Азова» стали відомими, їм дали звання Героїв України – у Діми його немає. Звісно, він на це заслуговує. Брат робив такі речі, які достойні такого звання, і родина б цього хотіла. Особисто я не можу давати оцінку військовим звершенням мого брата, але від побратимів Діми не раз чула: «Хто-хто, а «Білотур» на це звання заслуговує». Знаю, що як військовий він багато зробив і достойно служив в українському війську. Побратими називали його «воїном нової генерації».

Розповідає, що Дмитро видавав нові рішення для війни, придумував нову тактику.

«Діяв не як більшість, що звикла виконувати інструкції, а сам їх генерував. Наприклад, уклав англо-український словник артилерійських термінів, необхідний для ефективної роботи з іноземними інструкторами. Мені писала людина, яка цей словник оформлювала, що він такої якості, що дуже рідко професійний глосарій із ним зрівняється».

Монумент «Білотуру» в Холодному Яру

Тетяна Лісова каже, що Дмитро організовував і брав участь у дуже зухвалих операціях та був із тих, хто неможливе робив можливим.

Наприклад, у 2015 році він одним із перших запроваджував роботу з дронами на війні. Приніс перший безпілотник в «Азов». Тоді дрони були слабенькі й далеко не залітали, тож Дмитро придумав операцію, як зайти до ворожих позицій з моря, запустити дрон і зняти все, що потрібно. Вони з побратимами переодяглися в рибалок, попливли човном, запустили безпілотник, той все відпрацював. Але піднявся вітер – і дрон упав між будинками на ворожій території. Неозброєний «Білотур» причалив до берега і побіг на гору діставати коштовний дрон, швидко знайшов його й забрав. По хлопцях стріляли, але вони тоді повернулися цілими і з безпілотником.

І ще був момент, про який часто згадують. Коли росіяни в Маріуполі влучили в «Бастіон» (там розташовувався штаб, із якого управляли обороною міста), багато військових опинилися під завалами, були загиблі та поранені. Вцілілі розбирали завали, і коли відкопали «Білотура», побачили, що кімната, де він перебував, засипана бетоном, а сам він не має серйозних ушкоджень. Тоді й народився той міф, що «Білотуру» смерть не страшна.

Монумент Дмитру «Білотуру» Букарьову в меморіальному парку Холодного Яру – місця, яке білотур вважав сакральним для українців, вивчав його історію та часто там бував
18 травня 2025 р. Дмитру Букарьову встановили пам’ятник в Холодному Яру.

«Для Діми це місце було сакральним. Він знав історію Холодного Яру, його героїв. Символічно, що монумент – саме там. Скульптор дуже точно передав його риси. Це гарна пам’ять про брата, йому б сподобалось», – каже Тетяна Лісова.

Тетяна Когутич, «Укрінформ»

Фото надала родина Дмитра Букарьова