"Ми виборюємо право на життя для себе та своїх дітей": Залужний поділився думками про Україну та війну

Я народився в 1973 році у звичайному українському місті, у звичайній українській родині. Добре пам’ятаю дитинство. Чомусь, на відміну від юності, воно тривало дуже довго. Це, мабуть, через те, що ми були дітьми батьків, які народилися після великої й жорстокої війни та стали для країни чи не єдиною надією на майбутнє. Вони, наші батьки, здається, були в цьому майбутньому вкрай впевнені, а тому неухильно рухалися за програмою держави. Так на світ з’являлися ми, майбутні будівники комунізму, дитинство яких було дійсно довгим, бо до очікуваного світлого майбутнього потрібно було спочатку вирости.

Можливо, такі добрі згадки про ті роки в мене ще й тому, що, як казав Василь Олександрович Сухомлинський, "роки дитинства – це насамперед виховання серця". За його теорією, саме в ранньому віці формується особистість, розвиваються моральні якості, емоційний інтелект і здатність співпереживати. Зростав і я, поступово розвиваючись і змінюючись під впливом того далекого світу барв та емоцій.

У нашій родині всі розмовляли українською. Але свою першу вишиванку я вдягнув уже дорослою людиною. У ті часи, в містечку, де я ріс, українських пісень співали чимало. Вдостачу було й літератури і журналів українською мовою. У скромній хаті мого діда, де я провів дитинство, я не пам’ятаю жодної російської книжки, окрім підручників моєї мами з російської літератури. Вони, до речі, згодом дуже стали мені в нагоді.

Натомість велике місто, де жили батьки, було іншим. Ми, що розмовляли українською, були наче чужинці. У військовому містечку треба було "вчити язик". До мене ця мова прийшла саме з вулиці. Але тоді я не думав про це. Це були начебто друзі, з якими разом до першої крові грали у футбол та відбивали один одного в наших сусідів. Для цього потрібен був язик. Їхній язик.

Уже згодом, у 2015 році, уважно вчитуючись у розвідувальне зведення, я згадав і той язик, і нашу вуличну футбольну команду. "Грали" на нашій окупованій території майже всі, хто колись навчав нас "великого язику". Але зараз не про них. А про нас, тих, хто і є Україна. Щоб зрозуміти, ким ми є і що значимо для інших, я хотів би згадати ще одну історію. Це історія однієї чудової жінки, що народилася і виросла в Криму, але живе в Києві та всю війну невпинно допомагає фронту. Вона трошки молодша за мене, але мудріша. Якось вона мені сказала. Розумієш, я усвідомила, що живу в Україні, лише підлітком – коли отримувала паспорт громадянина України. Сьогодні і вона, і я, і мільйони зовсім різних людей є українцями. І саме ми, різні за походженням, місцем народження, вірою і навіть кольором шкіри, сьогодні складаємо дійсно велике поняття – держава Україна. Бо держава – це ми.

А отже, говорячи про нашу країну та її роль сьогодні, ми можемо вести мову лише про нас – людей, які об’єднані в державу Україну. Немає нічого іншого, абстрактного, що може замінити поняття держави. Усе, що в ній є, – це тільки ми з вами. Ми, ті, хто живе зараз. І саме ми відповідальні за сьогодні й за те, що буде завтра.

То що ж ми, всі разом, значимо для світу. Можливо, спочатку краще розповісти світові, які уроки ми вивчили за останні вкрай важкі роки. Ми маємо право про це казати, бо ми вижили у найкривавішій війні XXI століття. Бо ми ведемо боротьбу й тримаємо оборону самотужки – проти найжорстокішого ворога з часів фашизму. Ворога, що десятиліттями виховував ненависть до нас у мільйонах своїх громадян – пропагандою, з якою позмагався б хіба що новітній Ґеббельс. Отже.

Урок 1

Ми не дали себе обдурити. Бо саме ми є народ і є держава. Ми не дали себе знищити холодної ночі 24 лютого 2022 року – і тому ми досі існуємо й боремося. Це зробила не абстрактна держава, а саме ми, український народ. На Бога надійся, а сам не зівай: суспільство, що прагне безпеки, має бути готове за неї платити.

Урок 2

Велич і сила ворога не завжди така, якою її уявляють його вожді та пропагандисти. Дух, що тіло рве до бою, – ось єдине мірило сили, навіть в умовах високотехнологічної війни.

Урок 3

Сусід, який допомагає тобі в біді, допомагає передусім собі. Якщо він не прийшов на допомогу – він є частиною твоєї біди. Із сусідами потрібно товаришувати. А від тих, хто товаришувати не хоче – вміти захищатися.

Урок 4

Ворог, що не зламав тебе на полі бою, тієї ж миті буде ламати тебе в тилу. З тією самою силою, але підступніше. З тими ж намірами він прийде і до твого сусіда, що допомагає тобі.

Урок 5

На війні чудес не буває. Деяким законам, за якими йде війна, багато тисячоліть, деякі виникають просто зараз. Лише вони впливають на хід війни. Інколи, щоб зрозуміти це, потрібно заплатити надвисоку ціну. Незнання цих законів не убезпечує від поразки.

Урок 6

Думаючи про перемогу, потрібно бути готовим залишитися на самоті. Не завжди твоя перемога вигідна твоїм союзникам. У тих, хто не б’ється заради життя, завжди є своя вигода. І ще: зброю, яка не приносить вигоди, не застосовують. Що це за зброя, казати не буду.

Урок 7

Найдорожчий ресурс війни – це люди. І не тільки тому, що його неможливо швидко відновити, а ще й через те, що його можна втратити ментально й зробити непридатним. Ворог постійно працює над цим, і не лише на полі бою.

Урок 8

Б’ючись із більшим ворогом наодинці, думай: яку перемогу ти хочеш і можеш отримати зараз, а яку – у майбутньому. Рішення мають свій час. Це не завжди зараз.

Урок 9

Твої друзі та союзники не завжди думають так, як ти. Інколи для розуміння навіть простих речей їм потрібен час. Як казав Тімоті Снайдер, наше завдання – зробити те, що очевидно для нас, очевидним для інших. Інколи це суперечка навіть навколо того ворога. Це час зміцнити дружбу і пояснити правду.

Урок 10

Кожний день у війні – це або новий урок, або смерть. Краще засвоювати ці уроки без війни. Інакше доведеться вивчати їх на досвіді тих, хто зміг їх пережити.

Попри всі негаразди, ми продовжуємо битися. Усі разом. І поки ми робимо свою справу, нам розписують різні сценарії та бачення. Від варіантів закінчення війни до сценаріїв проведення виборів. Це роблять люди, які часто самі є частиною нашого суспільства. Ті, хто мав би хоча б спробувати щось змінити. Але ми все ще стоїмо. А поки стоїмо – ми багато важимо для світу.

Ми об’єдналися й стали сильними. А отже – суб’єктними. Уявляю подив і розчарування як наших, так і західних політиків 90-х і 2000-х. Здивовані й радянсько-українські генерали. Але ми це зробили. І сьогодні ми кажемо про себе голосно, бо нас добре чути і на іншому боці планети. Отже, ми вже маємо право вибору. Ми, звичайні українці, які ще нещодавно дивилися то в один, то в інший бік. Наша сила сьогодні дає шанс сформувати новий світопорядок. І не монополярний тоталітарний. А хоча б із шансом на демократичні цінності. Ми даємо такий шанс.

У світі, який незворотно змінився, саме ми, Україна, щодня даємо шанс нашим сусідам, Європі, врятувати свою безпеку і своїх громадян. Саме на наших із вами плечах тримається мир у Європі. Саме нам, залишеним на самоті у браку снарядів і гармат, вдалося зрушити колесо науково-технічного прогресу. Винайдені нами технології не лише змінили уявлення про безпеку, а й можуть врятувати людство від нової чуми. Ми відкриті до тих, хто не залишив нас. Сьогодні ми маємо найбільшу і найбоєздатнішу армію на Європейському континенті. А тому саме навколо нас, нашої мужності, героїзму та інноваційності можливо сформувати нову архітектуру безпеки в Європі.

Врешті-решт ми виборюємо право на життя для себе та своїх дітей. І лише для них творимо своє майбутнє. Яким воно буде, залежить тільки від нас. Прикладів у світовій історії достатньо. Але свою історію ми пишемо просто зараз.

Джерело: Vogue