Справжні націоналісти не матюкаються: у чому небезпека для України нецензурної лексики

Чому справжні націоналісти не матюкаються?

На тлі відомих політичних подій з'явився новий тренд. Людей, які не схвалюють публічне вживання матюків, таврують як прихильників тоталітаризму.

Принаймні, ваш покірний слуга після коментаря під постом однієї політично освіченої публічної персони буквально потрапив під роздачу за зізнання, що ніколи в житті не матюкався.

Таке враження, що хтось прагне зробити публічний матюк символом національного спротиву, ознакою справжнього патріота.

Але поговорімо про те, що таке є матюк у системі національної культури.

Ернест Ґеллнер, один з найкрутіших, на мою думку, західних дослідників проблем націй і націоналізму, увів у вжиток поняття "низької' і "високої" культур. І для більшої образності порівняв їх з природною лукою і доглянутим садом.

"Низька", або "народна" культура — це частина природного середовища, яка розвивається без чийогось втручання, росте як хоче. І, як клаптик природи, може бути красивою для людського ока, а може бути потворною.

"Висока культура" — це сад, який не виживе без догляду вправного садівника. І в обов'язки цього садівника входить, зокрема, нещадне виполювання бур'янів, які в природному середовищі можуть навіть мати доволі органічний вигляд.

Сад без догляду дуже швидко перетвориться на пустир.

Цю метафору, до речі, дуже полюбляє український історик Ярослав Грицак і часто наводить у своїх лекціях.

І от — далі читаймо уважно.

За теорією Ґеллнера, будь-яка нація можлива лише в тому випадку, коли в основі її національної культури лежить "висока культура". Бо саме високій культурі потрібна держава, щоб вижити. Народна культура якось виживе і без того. Про що свідчать багато століть української бездержавності.

Тобто немає високої культури — немає необхідності в державі.

Тепер — далі. Що ж воно таке "висока культура" нації?

Важливо Мат як знеболювальне: чому на протестах на захист НАБУ так багато нецензурної лексики

Це, на думку Ґеллнера, культура, витворена національною елітою і поширена за допомогою держави на весь народ.

Це як писемність. Народ сотні років жив неписьменним і не парився. Але, не опанувавши її, ніколи не став би нацією.

Приналежність до високої культури, розуміння її принципів завжди виділяло еліту з маси простолюдинів. Бо опановування нею завжди потребує глибоких знань, посидючості, наполегливості (як розуміння симфонічної музики, скажімо, чи романістики на кшталт "Улісса" чи "Гри в бісер" чи знання законів своєї держави. Nb. Тут мені написали, що "Улісс — невдалий приклад. Згоден, замінимо на Жозе Сарамаго чи навіть Данте, якого, мабуть, усі в школі вивчали).

Але, якщо хочеш, щоб тебе сприймали як еліту, маєш відповідати цим канонам.

До ознак еліти, яка відрізняє її від плебсу, входить і володіння так званим "високим стилем" у публічному спілкуванні — як мінімум грамотною літературною мовою. А отже, і повним виключенням зі свого лексикону матюків.

Як частина "низької", народної культури матюки є цілком прийнятною річчю. І коли якийсь вантажник чи сторож гаражного кооперативу вправляється в матірній лайці, це виглядає органічно. Але не тоді, коли така лайка лунає з вуст людини, яка позиціонує себе як представника "високої культури".

Звичайно, не всі прагнуть бути "висококультурними". Сьогодні модно бути "з народом" і "як народ". А народ слів не добирає.

Є така пошесть на українських теренах. Народилася вона не сьогодні й називається "народництво". Це коли освічена інтелігенція "косить" під народ, наряджаючись у кожухи та сморкаючись двома пальцями на підлогу.

Леся Українка, Іван Франко, Микола Василенко і навіть молодий Петлюра боролися з цією ідеологією, закликаючи просвітництвом виховувати висококультурну українську еліту.

Але народництво перемогло. Його взяла на озброєння Центральна Рада, перенасичена лівими есерами, і уряд УНР, в якому з підозрою ставилися до всіх, хто знав грецьку й латину.

Тож отримали те, що мали.

Довершив справу Дмитро Донцов, який сповідував ідею, що інтелектуали тільки шкодять розвою національного інстинкту.

До речі, народництво добре ужилося з комуністичним режимом. Я ще застав радянські часи й помітив цікаву деталь: високе партійне керівництво полюбляло перехилити чарку на публіці й "забористо" матюкнутися на радість підлеглим.

І я тоді зрозумів, у чому справа: так вони намагалися переконати партійців у своєму "пролетарському" походженні, що за тих часів було важливою графою в анкеті "справжнього комуніста"

Я гадаю, і сьогодні публічна матірна лайка з вуст інтелігентних і культурних начебто людей — це демонстрація своєї "народності", а також "близькості до фронту", де, звичайно, слів також не обирають. Але, якщо вірити Ґеллнеру, у цьому криється й певна небезпека — розчинення національної еліти у плебсі й зникнення ознак цивілізованої нації.

Усе сказане тут не означає, що я пропоную заборонити публічну лайку, як заборонили публічну російську мову. Стадіон — так стадіон!

Але для мене особисто відсутність матюків у лексиці залишається (і залишиться до кінця життя) маркером культурної людини.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Тракторист Семен проти Шекспіра: що мат може сказати про культурний рівень людини