Синдром Аспергера: що це, чому виникає та чи можна вилікувати

Перші особливості поведінки помітні ще в ранньому дитинстві – зазвичай діагноз ставлять у віці від 4 до 11 років. Маленькі діти з цим синдромом часто уникають однолітків, надають перевагу самотності, а їхні рухи можуть бути незграбними. За останніми даними, синдром Аспергера трапляється у 2 – 7 осіб з 1000, пише 24 Канал з посилання на National Library of Medicine.

Чому виникає синдром Аспергера

Причини виникнення цього стану досі залишаються загадкою. Припускають, що важливу роль відіграють гени та особливості раннього розвитку мозку, але однозначних висновків поки немає. Науковці знаходять відмінності в роботі окремих нейронів, проте чи передаються вони у спадок – питання залишається відкритим.

Підлітки та дорослі з синдромом Аспергера мають труднощі у соціалізації та психоемоційному розвитку. Вони часто здаються замкнутими, а їхня незграбність ускладнює спілкування. Проте їхні інтелектуальні та мовленнєві здібності зазвичай не страждають – навпаки, серед них нерідко зустрічаються люди з високим IQ. Однак з емпатією та навичками спілкування часто виникають серйозні труднощі.

Одна з яскравих рис синдрому – вузькі, незвичайні захоплення. Це можуть бути колекції унікальних марок, глибокий інтерес до рідкісних тем. Причому люди з синдромом Аспергера можуть годинами розповідати про своє хобі, не помічаючи, що співрозмовник уже втомився чи втратив нитку розмови.

Симптоми синдрому Аспергера

У кожної людини прояви синдрому можуть відрізнятися. Проте існує низка спільних рис:

• труднощі у встановленні та підтримці дружніх стосунків;
• схильність до ізоляції або мінімального спілкування;
• незвичайний зоровий контакт: або уникають його, або пильно дивляться в очі;
• складнощі у розумінні міміки та жестів;
• буквальне сприйняття інформації, труднощі з розумінням гумору та сарказму;
• недостатньо розвинута емпатія та емоційний контроль;
• розмови переважно про себе та свої інтереси;
• прив’язаність до рутини і суворого розкладу.

На відміну від інших розладів аутистичного спектра, у людей із синдромом Аспергера зазвичай немає затримки мовленнєвого розвитку. Проте саме мовлення може бути незвичайним: занадто формальним, монотонним, нагадувати "голос робота", вирізнятися гучністю чи повторюваністю.

Багато хто дуже гостро сприймає довкілля: їх можуть дратувати гучні звуки, різкі запахи або текстури їжі. Деякі діти здаються незграбними, їм важко виконувати фізичні вправи, ловити м’яч або кататися на гойдалці – хоча проблеми з координацією є не у всіх.

Лікування синдрому Аспергера

На жаль, повністю позбутися синдрому Аспергера неможливо. Головне завдання спеціалістів – поведінкова корекція, розвиток соціальних навичок, допомога в адаптації. При регулярній підтримці та роботі з психологом у дітей і дорослих з часом знижується соціальна незграбність, і їм стає легше спілкуватися.

Варто пам’ятати: хоча у людей із синдромом Аспергера часто відсутня виражена емпатія, живе спілкування необхідне їм не менш ніж іншим. Самотність підвищує ризик депресії, залежності чи навіть спроб суїциду. Якщо ж поруч є підтримка і людина відвідує сеанси когнітивно-поведінкової терапії – прогноз значно кращий.

Іноді може знадобитися медикаментозна підтримка, наприклад, при наявності тривожних розладів або агресивної поведінки. У таких випадках застосовують сучасні препарати – атипові антипсихотики чи антидепресанти.

Життя з синдромом Аспергера

Багато відомих особистостей, таких як режисер Стенлі Кубрик, композитор Моцарт, а з наших сучасників – Білл Гейтс, Ілон Маск і Грета Тунберг, не лише навчилися жити із синдромом Аспергера, а й досягли дивовижних успіхів. Прикладом для багатьох став вигаданий персонаж Шелдон Купер із серіалу "Теорія великого вибуху". Попри соціальні труднощі, він зміг знайти друзів і навчився взаємодіяти зі світом.

Те, як розвиватиметься синдром, багато в чому залежить від підтримки батьків і близьких. Без допомоги та корекції симптоми можуть посилюватися, підвищується ризик депресії та тривожності. Але якщо дитині пояснювати соціальні норми, показувати, що вона не самотня, і залучати до життя суспільства – можна досягти значних покращень.

Люди з синдромом Аспергера рідко говорять про своє бажання соціалізуватися, але це не означає, що їм не потрібно спілкування. Все, що їм потрібно – трохи терпіння, розуміння й підтримки.