Криза сенсів, корозія стійкості

Ми, українці, — духовний народ. Дуже багато чого в нас будується на вірі. У те, що справедливість у світі є. У те, що нас буде винагороджено — за труди (зокрема ратні), страждання, наміри. Та головне — за нашу віру як таку. Однак віра не є константою. Вона коливається — іноді міцнішає, іноді, навпаки, слабшає. Нині, приміром, вона зменшується. Принаймні це стосується релігійної віри — згідно із соцопитуваннями, останні пів року наша релігійність «охолола» приблизно до довоєнного рівня.

Та релігія — це лише видима частина айсберга. «Танення верхівки» свідчить про втрату віри в принципі. Віри в майбутнє. У виживання. У власні сили. В цьому немає чогось дивного чи гідного докору — щоб віра була твердою, її потрібно підживлювати, а не тільки експлуатувати.

Віра не живиться ні гаслами, ні пропагандою, ні регулярними «зверненнями до народу» з банальним набором ключових слів. Віра живиться сенсами. Ми могли в цьому переконатись у перші пів року-рік повномасштабної війни. Сенс того, що ми робимо, об’єднував нас і забезпечував стійкість. Три роки по тому ми й досі плекаємо свою стійкість. І вона досі спирається на віру. Та це дедалі більше є чистою вірою в диво.

Це, ймовірно, останній прихисток віри. І тут вона особливо крихка — тому що індивідуальна. У своїй вірі в диво кожен із нас залишається сам на сам із Богом (або долею, або просто з думками про себе). І кожен удар по ній може виявитися фатальним. Причому удар — це не атака російських ракет і шахедів. Чого очікувати від сатани? Віра в диво помирає від внутрішньої кровотечі. Одного дня — коли чуєш останні новини. Спостерігаєш за тим, як у твого шефа віджимають бізнес. Укотре стикаєшся з бюрократичною системою — від соцзабезу до середньої школи. Одного дня соломинка (не шахед і не ракета — ні!) ламає спину верблюду, й людина раптом чітко розуміє: дива не буде. Бійці стомлюються. Ресурси виснажуються. Безсоння вимотує. Влада не змінюється й стає дедалі нахабнішою. Що не день, то потрібні масштаби дива лише зростають. А віра в нього стає дедалі ефемернішою.

Ослаблення віри збігається з посиленням еміграції. Здавалося б, це дивно: ті, хто не виїхав першого року повномасштабної війни, вирішують виїжджати тепер, після того, як вклали у свій внутрішній опір так багато сил і матеріальних ресурсів. Чому 2023 року кількість тих, хто виїхав, і тих, хто повернувся, практично зрівнялася, а наступного року чистий відтік знову становив пів мільйона громадян?

На жаль, жодних соціологічних даних щодо цього немає. І, ймовірно, одержати їх зовсім не просто. Бо коли особисто розпитуєш про причини «запізнілого» від’їзду, різні люди формулюють відповіді по-різному. Та зрештою всі зводяться до того самого — «більше не було сенсу залишатися». Тобто воєнна еміграція другої-третьої та подальших хвиль — це дуже часто саме про сенс, а не про небезпеку й страх. Наша «втома» — це передусім брак сенсу й лише потім — брак сну. Так само й стійкість, яку ми культивуємо, має одну опору — ми бачимо сенс у своїх діях. Якщо ж починаємо його втрачати, стійкість дає тріщину. Сенси пронизують суспільство, об’єднують його й дають кожному його члену можливість спертися на щось або на когось у момент слабкості.

Від самого початку повномасштабного вторгнення влада, підім’явши під себе інформаційний простір — від Telegram-каналів і ЛОМів у Facebook до «єдиного» телебачення, створила монополію на продукування й дистрибуцію сенсів. Це не було доброю новиною. Однак в умовах повномасштабної війни багато хто готовий був змиритися з цим.

Проте наступна новина виявилася ще гіршою — «театр одного актора», що став чи не єдиним загальнодоступним шоу, не має нічого спільного з продукуванням сенсів. Навпаки, пропаганда, якою наситили інформаційний простір, спрямована переважно на формування простих соціальних рефлексів. Які, своєю чергою, використовують зовсім не для того, щоби зробити нас сильнішими, допомогти вистояти та зберегти сенс. А для того, щоби «прикрити» свавілля влади.

Як це працює, можемо бачити мало не щодня в інформаційному просторі. Наприклад, формулювання найперших заголовків про ліквідацію НАБУ — всі вони містили згадки про те, що підозрюваний «має зв’язки з РФ». Це тригер. Він не потребує ані уточнень, ані доказів. Досить того, що слово вимовлено. Чи не вимовлено — як у випадку самої СБУ, яка теж має у своїх лавах чимало осіб, «пов’язаних із РФ», проте її через це досі не ліквідували. «Зайві» запитання й раціональні докази легко губляться між рядків і тонуть у хвилях емоцій.

Або — ще один свіжий приклад — коментар голови СБУ Малюка про те, «як посміли» детективи НАБУ прийти з обшуком до командувача Нацгвардії Півненка. Слова «герой», «бойовий командир», «оборона Бахмута», якими щедро сипав очільник СБУ, звучали, як заклинання, сакральні символи святості й непідсудності. А також уседозволеності: голова СБУ прямим текстом заявив, що бойовому генералу слід було просто розстріляти нахаб попри законні підстави, ордери й інший «дріб’язок».

Отже, влада та її інформаційні агенти всіх рівнів і мастей формують у медіапросторі не сенси, які дали б людям змогу стійко переживати неминучі воєнні втрати, страх і втому. Вони формують простий набір символів — святих і, навпаки, диявольських, — які апелюють не до розуміння, а до рефлексів. Це робить «публіку» (а не народ) розрізненою й керованою масою. Розрізненою, бо в мові залишається дедалі менше слів, які не можна використати проти мовця. І набирається дедалі більше слів, здатних спровокувати хвилю хейту. Навколо й усередині нас залишається дедалі менше сенсів, які надають нам упевненості — в собі й у своїх. У підсумку наше відчуття спільності стає дедалі ефемернішим. А вторгнень майбутнього часу в повсякденну мову — цього індикатора готовності переносити труднощі стійко — дедалі менше.

Можливо, у випадку з нашою владою це просто профдеформація. Справжні артисти вміють відчувати зал і керувати його емоційними реакціями (від цього вміння залежить каса й нові ангажементи). За роки, проведені при владі, артисти та їхні продюсери так і не навчилися (й навіть не подумали про необхідність) ставитися до народу не як до публіки, яка тільки дивиться й платить, а саме як до народу. І до своєї роботи відповідно — не як до гастролей, а як до державного управління. Вони залишилися трупою легкого жанру, якій — зла іронія долі! — доводиться розігрувати свої скетчі й «робити касу» в дуже важкі часи. Почасти це полегшує їхнє акторське завдання — глядач шукає відпочинку й розваг, а не глибокого сенсу. Та коли в глядача не залишається нічого, крім інформаційного фастфуду, який генерує занадто прості емоції, починається криза сенсу. Котра, своєю чергою, призводить до втрати віри, корозії стійкості, якою ми так пишаємося і яку пред’являємо собі й світу як знак власної якості.

Що ж, нам не звикати. Українці досить довго прожили в країні, де влада й народ перебували в паралельних реальностях. Причому що менше ці реальності перетиналися, то ліпше почувалися обидві сторони. Іноді влада загравалася й порушувала цей своєрідний мовчазний суспільний договір — тоді українці, звісно, виходили на Майдан. У своїй безпосередній діяльності ми нечасто покладалися на державні інститути. Більше — на горизонтальні зв’язки, а в стратегічному плануванні — на самих себе. І ще на Бога.

Втім, у світі все-таки є якісь невидимі оку механізми саморегуляції. Так українська влада, що володіє колосальними медіапотужностями, але органічно не здатна створювати сенси, неочікувано для самої себе створила своєму народу можливість удатися до випробуваного способу відновлення сенсів і лікування соціальної ізоляції — Майдану. Влада знайшла спосіб перебити систему запобіжників, створених нею ж (страх «розхитати човен», утому, самоцензуру), та змусити людей проявити активність і знову відчути солідарність. Знову робити спільну справу — нехай і з останніх сил.

Майдан завжди був радикальним рішенням. Найостаннішим засобом. І нині для ослабленого організму, який щосили бореться за виживання, цей спосіб ризикованіший, аніж будь-коли. Та що робити, якщо іншого в нас, як і раніше, немає? Ми — і суспільство, і влада — продовжуємо ходити по колу, яке приблизно раз на десять років приводить нас на Майдан. Ми приходимо туди з тією самою надією, що наприкінці чергового витка спіралі (в цьому разі — спіралі Бруно) настане гідне майбутнє, яке окупить нашу нинішню стійкість.

Ми відчайдушно потребуємо чергового оновлення віри, віднайдення сенсу. На цьому тримається наша стійкість. На відчутті того, що твоя жертва — хоч би якою вона була — недаремна. На модальності майбутнього часу — повоєнного ренесансу (хоч би чим закінчилася ця війна). На відчутті спільності по обидві осі Декартової площини — спільності з тими, хто стоїть поруч, і з тими, хто прийде після нас. Ти можеш бути стійким, поки спираєшся на цю площину. Поки відчуваєш, що ти є частиною спільної справи. Поки є сенс.