Стопами Сталіна: NYT назвала головну мету Путіна

Російський диктатор Володимир Путін одержимий тим, чого не може отримати.

Як передає "Хвиля", про це пише The New York Times.

У матеріалі зазначається, що за власними словами Путіна, він не звичайний лідер, а юрист на троні. Від самого початку свого перебування при владі він покладався на свою юридичну освіту як на частину президентського іміджу. Цей рефлекс ніколи його не залишав.

"Зрештою, у мене є юридична освіта. Якщо ви дасте мені угоду, я перегляну її і скажу вам, що треба робити", — сказав він групі бізнесменів у травні, відповідаючи на занепокоєння, що мирна угода може повернути західних конкурентів до Росії.

Експерти відзначають, що для Путіна, вихідця зі спецслужб, однаково важливо як посилатися на закон, так і порушувати його. Кожна хвиля політичних репресій у Росії супроводжується прийняттям відповідних законів, щоб покарання виглядали "законними".

"Ми схильні думати про диктатора як про того, хто нехтує законом — і це абсолютно вірно. Але для диктатора на кшталт пана Путіна, який піднявся з дисциплінованих лав спецслужб до президентства, дотримання наказів — настільки ж важливо вміти посилатися на закон, як і порушувати його. Сьогодні кожна нова хвиля політичних репресій у Росії супроводжується прийняттям або переглядом закону — щоб все більше людей можна було карати "відповідно до закону", а не всупереч йому. Нескінченне розширення правового порядку на службі одній людині врешті вимагає вищого виправдання. Насправді вся політична кар’єра пана Путіна була пошуком джерела легітимності, глибшого за сам закон — особистою одержимістю довести свою владу. Це, не менш ніж завоювання, і є рушієм його війни проти України: мета — перетворити військову перемогу на перепустку Росії назад у клуб великих держав. Але це лишається неможливим без визнання з боку Заходу. І дедалі більше виглядає так, що це саме те, чого пан Путін не може здобути", — йдеться в матеріалі.

На думку аналітиків, легітимність — це постійна проблема для диктаторів. Якими б сильними вони не здавалися, вони завжди страждають від її дефіциту. Їхня влада, зрештою, не є результатом народного вибору.

"Це пояснює пристрасть автократів до сфальсифікованих референдумів і виборів: референдум був способом, яким пан Путін подовжив свій термін у 2020 році, а вибори, які проводяться кожні шість років, забезпечують видимість народної згоди з його правлінням. Проте диктатор може отримати лише обмежену втіху з формального схвалення. Для багатьох автократів довіра справді приходить на міжнародній арені. Офіційні візити і саміти, поряд із вдалими військовими кампаніями, є доказом їхньої легітимності", — пише видання.

У перші роки правління Путіна ця стратегія працювала — він приймав західних лідерів і здобував перемоги у Другій чеченській війні. Однак після протестів 2012 року почалася конфронтація із Заходом, кульмінацією якої стала анексія Криму у 2014 році та повномасштабне вторгнення в Україну у 2022-му.

Попри жорстку риторику, Кремль уже відступив від деяких крайніх позицій. Москва більше не наполягає на беззмістовності прямих переговорів з Україною і не вимагає скасування парламентської заборони на такі переговори.

"У перші роки перебування пана Путіна при владі це працювало. Він приймав західних лідерів і здобував перемоги у другій чеченській війні. Але коли його рішення повернутися до президентства у 2012 році викликало масштабні протести, він розпочав нову боротьбу за так звані традиційні російські цінності проти розбещеного західного впливу. Цей зсув у риториці спричинив пряму конфронтацію із Заходом, де Україна стала полігоном для випробувань. Анексія Криму, представлена як виправлення історичної несправедливості, невдовзі відбулася, разом із вторгненням на схід України. Повномасштабне вторгнення у країну в 2022 році, задумане як блискавичний бліцкриг, завершило конфронтаційний курс. Це були вражаюче успішні спроби здобути підтримку всередині країни. Але це також були зусилля з переформатування, а не розриву відносин Росії із Заходом. Навіть після анексії Криму й конфлікту на сході України Кремль все ще вів переговори — зокрема Мінські угоди — прагнучи покласти край дипломатичній ізоляції й повернути своє місце за столом великих держав. Ці спроби зазнали краху, і пан Путін вирішив підняти ставки. Тим не менш, навіть сьогодні Кремль готовий проявити певну гнучкість", — йдеться в статті.

Як зазначається, попри всю свою безкомпромісну риторику, Кремль уже відступив від деяких своїх крайніх позицій. У березні Путін висував такі ідеї, як опіка ООН над Україною або вибори як попередня умова для початку будь-яких переговорів.

"Більше ні. Москва більше не наполягає на тому, що прямі переговори з Україною безглузді, і що будь-яка реальна угода має бути спочатку досягнута із Заходом. Вимога голосування українського парламенту про скасування заборони на переговори з Росією також тихо зникла. Є межі цієї новознайденої гнучкості, безумовно. Москва не відмовилася від своїх основних вимог. Це тому, що за останні три роки Росія — попри небажання Кремля повністю мобілізувати всю націю — стала країною в стані війни. Ворог перетворився на міфічне зло; солдати — герої; загиблих і поранених більше, ніж у будь-якій війні з часів Другої світової; воєнна економіка гуде; інакодумство придушується. Навіть пан Путін часто говорить про «війну», а не про «спеціальну воєнну операцію». Чим довше й ширше тривають воєнні зусилля, тим переконливішим має бути результат", — пишуть автори статті.

Аналітики вважають, що Кремль розглядає переговори як майданчик для заяви про перемогу, яка досі вислизає на полі бою. Звідси — вимоги до України залишити території, які Росія навіть не контролює.

"Ось де вступають у гру переговори. Кремль явно розглядає їх як майданчик, де можна заявити про перемогу, яка досі вислизає на полі бою. Це допомагає пояснити, здавалося б, абсурдну вимогу до України вивести війська з районів, які Росія навіть не контролює. Для пана Путіна перемога — це не просто захоплення території — це диктування умов, перекроювання кордонів і визнання нової реальності. Ось як пан Путін може забезпечити легітимність, якої він жадає", — йдеться в матеріалі.

Автори зазначають, що не дивно, що цю позицію важко зрозуміти. Навіть ті, хто, здається, співчуває в адміністрації Трампа, вважають, що Путін вимагає занадто багато.

У статті також звертають увагу на те, що глава Білого дому явно дедалі більше розчаровується. Його 50-денний крайній термін для миру, тепер скорочений до "10 або 12 днів", свідчить про те, що його терпіння вичерпується. Що стосується України, попри ознаки воєнної втоми та готовність розглянути болісні компроміси, немає підстав вважати, що вона прийме ультиматум з Москви — навіть якщо деякі його частини знаходять підтримку у Вашингтоні.

Ідея "великої угоди" між великими державами — давня мрія в російському керівництві. Прикладом вважають Ялтинську конференцію 1945 року, хоча, як нагадують аналітики, вона призвела не до гармонії, а до Холодної війни.

Путін опинився у тій самій дилемі, як і Сталін: між максимальними захопленнями та легітимізацією частини досягнутого. Як і радянський лідер, російський президент, ймовірно, вибере силу, а не дипломатію.

"Задовго до того, як пан Трамп вступив на посаду, ідея грандіозної угоди між великими державами була популярною в Росії. Зразком завжди була Ялтинська конференція 1945 року, де, як вважають у Кремлі, Захід нібито визнав радянські сфери впливу. Це — основа мрії про «нову Ялту» — офіційне визнання сьогоднішніх амбіцій Росії. Але мало хто згадує, що Ялта провалилася: вона не привела до гармонії, а стала початком Холодної війни. Сталін, сумніваючись між легітимністю і силою, обрав останнє. Путін, схоже, стоїть перед тією ж дилемою — між максимальними захопленнями і легітимізацією частини здобутого. Як і Сталін, він, імовірно, знову обере силу, а не дипломатію. Це може бути свого роду перемога. Але не та, якої він прагне", — підсумували в статті.

Нагадаємо, Трамп пояснив, чому більше не зацікавлений у переговорах з Путіним.