Поза роботою намагається не їздити на метро: історія першої жінки-машиністки Київського метрополітену

«Машиніст електропоїзда» – на робочій формі Катерини Єсипчук вишита назва її нової професії, яка ще не так давно була однією із заборонених для жінок в Україні через «небезпечні та шкідливі умови праці». Від скасування заборони до першої самостійної зміни Катерини – першої жінки-машиністки в 65-річній історії київського метро – минуло 7,5 років.

Катерина Єсипчук показує, як машиністи відчиняють двері вагонів потяга метро. Цей алгоритм дій віднедавна їй доводиться повторювати щодня десятки разів на «Сніжинці», «Акваріумі», «Джойстику» чи «Кракені» – в розмові про залаштунки своєї роботи Катерина розсекретила прізвиська, які машиністи дали поїздам столичної підземки. Система керування різних зчепів відрізняється, і кожен має бути готовий вирушити на будь-якому з них.

За словами Катерини, їй вивчити «пульт» було не складно: «Тут не більше кнопок, ніж в авто». Однак спершу досвід водіння авто вилізав машиністці боком: у потязі метро гальмувати потрібно руками, а вона, звикла до педалей легкової машини, інстинктивно впиралася ногами у підлогу. «Коли я виходила з поїзда, у мене коліна страшенно нили», – пригадує дівчина.

Із 28 людей у групі на курсах машиністів, які закінчила Катерина, до кінця навчання дійшла третина студентів, з жінок – лише вона одна. Єдиною дівчиною вона була і на весь курс в коледжі в Дніпрі, де до переїзду в Київ отримала освіту інженера-механіка: «Деякі викладачі були впевнені: «Два курси провчиться – і піде». Але ні, я довчилася до кінця».

Найстрашнішим у своїй новій роботі дівчина називає пасажирів, які не дотримуються правил поведінки у метро – наприклад, блокують зачинення дверей чи намагаються відчинити їх самостійно.

Такі дії значно додають клопоту машиністам: якщо пощастить і такий пасажир не виведе з ладу механізм дверей, то щонайменше може порушити графік руху метро, а для машиніста важлива кожна секунда.

«Про будь-яке відхилення від графіка доповідають диспетчеру. І якщо воно буде велике, то всіх покарають», – каже Катерина.

Якщо ПНРМ (порушення нормальної роботи метрополітену – ред.), як це офіційно називають у підземці, стається з вини машиніста, то йому можуть дати догану, забрати премію або відправити на перескладання іспитів.

Одного разу і в Катерини виник інцидент із пасажирами метро: «Ми підʼїхали, висадили людей, відчинили двері в кабіну, бо міняли розклад. І в цей момент пасажири підійшли до нас привітатися та зняли це на відео. А розмовляти з пасажирами через відчинені двері не можна».

Це відео побачили в метрополітені, і до машиністки були запитання.

Сама Катерина Єсипчук намагається не бувати в метро в якості пасажирки: «Коли треба кудись поїхати у справах, я шукаю альтернативні шляхи – краще візьму машину або поїду автобусом. Метро – це постійний шум. За цілу зміну роботи машиністкою він трішки набридає. Виходиш на вулицю після роботи – а там так тихо, хоч і гудять машини. Розмовляєш із кимось, а тобі кажуть: «Ну чого ти кричиш?» А я вже звикла, що в метро треба говорити голосно, щоб тебе почули».

Каже, що її улюблена станція – це та, з якої вона виходить додому.

Катерина родом з Мирнограда, що біля Покровська на Донеччині. За її рідне місто зараз тривають бої. Сім'я машиністки виїхала звідти, але Мирноград постійно постає у спогадах: «Усе-таки це дім. Більшість моїх рідних і знайомих за ним сумують і мають надію, що рано чи пізно повернуться».

Завдяки сусідам та волонтерам Катерина знає, що її родинний будинок не зруйнований, але пошкоджений обстрілами: «Та однаково хочеться, щоб усе було добре й можна було би сказати: «нарешті я їду додому».

До того, як стати машиністкою у червні цього року, Катерина встигла попрацювати на різних посадах в структурах Київського метрополітену. Спробувати цю професію їй запропонував знайомий зі словами: «А чому ні?». Ті самі слова дівчина почула і від свого чоловіка, який тоді підтримав її у новому починанні.

Чи стане це справою її життя, Катерина поки не знає: «Чи бачу я себе далі в цій професії? Я думаю, що будемо пробувати. Я хочу подивитись, як воно буде. Якщо зрозумію, що це не моє, що мені важко і я переоцінила свої можливості, то, звичайно, знайду іншу роботу. Але зараз буду пробувати, буду їздити».

Сергій Нужненко, «Радіо Свобода»