Війна в голові: чому українці виходять на мітинги під обстрілами

Наприкінці липня 2025 року в Україні — від Києва до Львова — відбулися несподівані для воєнного часу акції протесту. Причиною стало обурення частини громадськості через зміну статусу антикорупційних органів — НАБУ, САП — та фактичну втрату їхньої незалежності. В умовах багаторічної повномасштабної війни, коли суспільство щодня бореться за виживання, ці події викликали логічне запитання: чому люди готові виходити на вулиці на захист інституцій, які, на думку багатьох, уже давно втратили ефективність і суспільну довіру?

З точки зору психіатра, фахівця з людської поведінки і глибинних мотивацій, ці акції — не просто політична подія. Це прояв складного психосоціального процесу, який відбувається в колективній свідомості нації. І щоби зрозуміти себе як суспільство — нам необхідно осмислити ці явища не лише політично, а й психологічно.

Протест під час війни: когнітивний дисонанс

Для пересічного громадянина мирної країни протести — це форма громадянської активності. Але в умовах війни, коли пріоритетом є виживання, виникає когнітивний дисонанс: чому люди віддають енергію не на захист, а на демонстрацію політичної незгоди? У психології це називається механізмом переносу тривоги: внутрішнє відчуття безсилля перед неконтрольованими обставинами (війна, мобілізація, втрата близьких, економічна нестабільність) знаходить вихід у боротьбі з локалізованим, зрозумілим символом — «розвалом антикорупційної реформи». Це — спроба повернути контроль, відновити внутрішній порядок у світі, який став небезпечним та хаотичним.

Коріння протестної емоції: не про НАБУ

Справжні причини протестів рідко артикулюються прямо. Захист незалежності НАБУ — це не лише про боротьбу з корупцією. Для частини суспільства ці інституції стали символами національної ідентичності, своєрідною спадщиною післяреволюційної доби, з якою багато хто пов’язує власну надію на справедливість, прозорість і європейське майбутнє країни.

З психотерапевтичної точки зору, це — механізм захисної ідеалізації. Коли реальність стає некерованою — війна, загроза суверенітету, втрата довіри до влади — суспільство фіксується на чомусь «недоторканному» й сакралізованому. В даному випадку — на антикорупційних структурах. Їх демонтаж сприймається не просто як політичне рішення, а як зрада глибших моральних очікувань. Це породжує емоційну реакцію — від обурення до протесту, бо руйнується не інституція, а колективна віра в можливість чесної держави.

Групова динаміка та ефект контрзалежності

Психоаналітичні підходи вказують на те, що під час соціального тиску й загального курсу на консолідацію суспільства завжди виникає частина людей з високою контрзалежністю — потребою виступати проти авторитету, навіть якщо цей авторитет загальновизнаний або тимчасово необхідний. Це не патологія, а варіант характерологічної норми, який притаманний людям з особливою чутливістю до зовнішнього контролю.

У підлітковому віці контрзалежність — природна фаза розвитку, пов'язана із сепарацією від фігур влади. У дорослому віці вона може бути ознакою зрілого мислення — за умови, що не набуває тотально руйнівного характеру. Саме такі люди часто стають каталізаторами змін: журналістами-розслідувачами, правозахисниками, активістами. Вони відіграють важливу роль у демократії, адже зберігають здатність ставити незручні запитання, коли більшість мовчить.

Водночас, коли контрзалежність перетворюється на єдину життєву стратегію — із вічним запереченням, руйнуванням і недовірою до будь-яких структур — вона вже сигналізує про емоційну незрілість або незавершений внутрішній конфлікт. Зрілий протест — це не просто заперечення, а пропозиція нової моделі.

Війна лише посилює внутрішнє напруження: коли ззовні накладається жорсткий контроль, а простір особистої свободи звужується, активна частина суспільства може сприймати це як загрозу власній ідентичності — і реагує вуличною активністю. У цьому контексті протест — це не обов’язково антивладний акт. Це, радше, спроба відстояти внутрішню цілісність, відновити власну суб’єктність у складній та фрагментованій реальності.

Також за три роки війни в Україні накопичився колективний емоційний ресурс втоми, болю і безнадії. Люди, які зберігають інтелектуальну активність та зв’язок з громадянською сферою, не завжди мають інші способи впливу, окрім протесту. Протест для них — це не лише критика влади, а спосіб заявити: «Я ще живий! Моє Я не розчавлене».

Чи є протест патріотизмом?

В умовах війни будь-який протест влада чи суспільство можуть сприймати як загрозу. Проте психологічна реальність складніша. Протестуючі часто не є антивоєнними чи проросійськими (як це намагаються подати в токсичних дискурсах), а навпаки — це ті, хто глибоко вболіває за долю держави. Протест стає замісником прямої дії, яка неможлива. Це своєрідна форма участі в боротьбі за Україну — але не зброєю, а словом і символами. Протести на захист НАБУ та подібних інституцій — це не просто політичний акт. Це психологічна реакція на втрату відчуття контролю, глибоку тривогу перед невизначеним майбутнім і спроба зберегти внутрішню цілісність у світі, що стрімко змінюється. У цивілізованому суспільстві важливо не таврувати протест, а сприймати його як дзеркало — відображення глибших психосоціальних процесів, що відбуваються в умовах затяжної війни.

Сьогодні Україна веде війну не лише за території, а й за наратив, за право на сумнів, на критичне мислення, на запитання. І поки в суспільстві ще залишаються сили протестувати — це свідчить про те, що воно не втратило живу тканину громадянськості. Бо справді живе суспільство — це не лише те, що воює, а й те, що мислить.

Автор: Володимир Русанов – лікар-психіатр, психотерапевт, викладач НМУ ім. О.О. Богомольця.