Справедливість можлива: що означає перемога ПриватБанку в Лондоні для України

Україна в особі державного Приватбанку виграла Суд у Лондоні по справі Приватбанка проти Коломойського і Боголюбова. Ціна питання – кілька мільярдів доларів.

Але насправді – набагато більше. Бо це рішення про те, що неможливе можливе. Бо коли Коломойський і Ко вважали себе Богами в Україні, коли про націоналізацію Приватбанку говорили тільки пошепки, коли вони атакували і погрожували людям, які розпочали цю справу, то мало хто в Україні вірив, що справедливість можлива.

Що Приватбанк може стати прибутковим державним банком. І що можна подати до суду у Лондоні і виграти його. Можна заморозити всі активи, які знайшлися, у Коломойського і Боголюбова.

І це перемога як справедливості, так і конкретних людей. Тих, хто керував НБУ і заслужив ненависть суспільства, бо суспільство звісно не любить олігархів, але ще більше суспільство не любить тих людей, яких говорять не любити з олігархічних телеканалів.

Так, я про Валерію Гонтарєву і Катерину Рожкову. Тих, хто очолюючи Мінфін, не побоявся подати до Суду у Лондон, хоч на це і не було політичної волі. Це взагалі мало ознаки спецоперації. Так, я про Олександра Данілюка.

Тих, хто не дав цьому суду заглохнути. Тих, хто не забував говорити про 5 млрд доларів платників податків, яких довелося витратити, щоб врятувати банк після того, як роками олігархи виводили гроші вкладників. Виводили вони їх, до речі не самі. І про це також не варто забувати.

І це історія і про те, що державні банки можуть в Україні працювати нормально. Ефективно. Прибутково. Що незалежні Наглядові Ради працюють. І в результаті шаловливі ручки політиків вже не можуть дотягнутись до закромів.

І от ми бачимо перемогу у Лондоні. Де Приватбанк виграє суд на кілька мільярдів доларів. І от ми бачимо що інші державні банки, Ощадбанк і Укрексімбанк, забирають ТРЦ Гулівер. І змушують платити по рахункам, які були виписані ще до 2014 року. В той час, коли контролю не було. Регулятора не було.

І історія ще й про те, що багато людей хочуть повернути все назад, в момент, коли не було цього жахливого "зовнішнього управління". Коли можна було просто брати гроші наче вони твої. Дуже ці люди скучають по старим часам. І дуже активно розповідають, що не можна слухати Захід. І добре, що минулого тижня вони зустріли значний опір. І наших західних друзів. І української молоді.

А ще це історія про пам'ять. Що не можна швидко забувати. Не можна ігнорувати репутацію. Не можна ігнорувати зв'язки. І це історія про зміни. Які останні 10 років відбувались дуже швидко, але і непомітно одночасно. І можна забути, якою була Україна до Революції Гідності. А це не можна забувати.

Бо якщо забути, можна піддатися голосам, які будуть розповідати, як було добре до цих всіх реформ.

Чи це кінець? Та можна вже витрачати ці мільярди доларів і святкувати остаточну перемогу? Нажаль ще ні. Бо олігархи ще точно подадуть в апеляцію. Яку вони так само, звісно, програють. Але час тягнути продовжать. Сподіваючись, що Україна повернеться в ті самі добрі старі часи. Коли все було можна. І за це їм нічого не було…

Оригінал