Енергетичні спільноти — шлях підвищення енергетичної стійкості громад

Енергокризи, спричинені повномасштабною війною в Україні, торкнулися кожної оселі та бізнесу. Електроенергія стала не просто послугою, а питанням виживання. І навіть у разі припинення обстрілів енергосистему швидко відновити неможливо.

У таких умовах докорінна трансформація енергосистеми стає не просто стратегічно важливою, а критично необхідною. Україна вже задекларувала курс на розвиток розподіленої генерації — принаймні на рівні державних політик і стратегій. Але на практиці громади, бізнеси й домогосподарства досі не мають дієвих механізмів підтримки для активного впровадження локальних енергетичних проєктів.

З огляду на прогнозовані ризики, споживачі змушені шукати альтернативи централізованому постачанню. Одним із найперспективніших рішень у цьому напрямку є створення енергетичних спільнот.

Що таке енергетична спільнота?

Енергетична спільнота — це об’єднання громадян, бізнесу або муніципалітетів з метою спільного виробництва, зберігання, споживання й продажу енергії, переважно з відновлюваних джерел (ВДЕ). Такі об’єднання можуть діяти в межах централізованої енергосистеми або функціонувати як автономні мікромережі, наприклад, забезпечувати електрикою або одночасно і теплом школу, лікарню чи ціле село навіть під час повного блекауту.

Ця модель — приклад практичного втілення європейських підходів у сфері енергетики. Створення енергетичних спільнот передбачене нормативною базою Європейського Союзу, зокрема Директивою 2018/2001 (RED II) про сприяння використанню ВДЕ та Директивою 2019/944 про правила внутрішнього ринку електроенергії. В Україні правовий статус енергетичних спільнот досі не визначено. Проте попит на такий інструмент вже існує.

За результатом соціологічного опитування, понад 80% українців підтримали б створення енергетичної спільноти у своєму регіоні, навіть попри те, що майже половина опитаних вперше дізналися про таку можливість. Водночас Україні недостатньо просто копіювати європейські рішення. Частина моделей, ефективних у мирних країнах, не працює в умовах війни або потребує значного спрощення. Тому для України ефективність полягає не у точному копіюванні європейських моделей, а в їхній гнучкій адаптації до місцевих умов з урахуванням воєнних ризиків, інституційних особливостей та локального контексту.

Що гальмує розвиток нових ініціатив?

На сьогодні механізм «зеленого» тарифу (фіксована викупна ціна, яку держава гарантує виробникам електроенергії з ВДЕ) себе вичерпав і не є економічно привабливим для розробників нових проєктів ВДЕ. Тому особливого пріоритету набуває розробка альтернатив, таких як можливість локального самоспоживання, енергообміну в межах мікромережі, пільгові умови приєднання до мереж, доступ до фінансування кооперативів, об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) та громад. Також важливо впроваджувати пілотні аукціони для розподіленої генерації, створювати інституційні умови для навчання, технічної підтримки та запуску проєктів.

Проте вигоди від впровадження таких моделей значно ширші за економію на рахунках. Енергетичні спільноти підвищують енергонезалежність, сприяють стабільності постачання та забезпечують більшу передбачуваність витрат на енергоресурси. Водночас вони сприяють посиленню енергостійкості загальнонаціональної енергосистеми, бо зменшують втрати в мережах, розвантажують центральну генерацію, підвищують гнучкість системи та стимулюють її цифрову трансформацію. Крім того, це нові робочі місця, розвиток місцевої економіки та зростання ролі громад у формуванні енергетичної політики на місцевому рівні.

Створення енергетичної спільноти потребує значних ресурсів, інвестицій, технічної та юридичної експертизи, інженерного супроводу та координації з операторами системи розподілу. Тому критично важливо, аби держава не лише не перешкоджала розвитку таких ініціатив, а й активно формувала регуляторне та фінансове середовище, яке заохочує створення нових енергетичних моделей на місцях.

Яких змін потребує законодавство?

Щоб енергетичні спільноти вийшли за межі поодиноких прикладів і стали масовим явищем, необхідно вирішити низку системних питань на рівні законодавства та державної політики.

Передусім необхідно розробити національну концепцію енергетичних спільнот, яка включатиме адаптовані визначення та моделі, зокрема для енергокооперативів, спільнот відновлюваної енергії та громадських об’єднань. Концепція має закріплювати права, обов’язки, фінансові та організаційні можливості учасників.

Не менш важливо забезпечити гнучкість в організаційно-правових формах таких ініціатив. Енергетичні спільноти повинні мати можливість діяти як кооперативи, ОСББ, асоціації, товариства з обмеженою відповідальністю або інші юридичні особи. При цьому внутрішні документи мають гарантувати демократичне управління, відкриту участь, соціальну орієнтацію діяльності та обов’язкове реінвестування прибутку у розвиток інфраструктури чи задоволення потреб громади.

Енергетичні спільноти повинні мати право на пільгову участь у державних механізмах підтримки, зокрема у конкурсах чи програмах за спрощеними процедурами. Згідно з рекомендаціями Європейської комісії (CEEAG) та Енергетичного співтовариства держава може проводити окремі аукціони лише для таких спільнот або навіть надавати підтримку без конкурсів для малих проєктів. Доцільно також використовувати соціальні критерії відбору, зокрема наявність громадської участі, створення нових робочих місць чи локальний вплив.

У перспективі варто створити окрему державну програму підтримки енергетичних спільнот, яка включатиме:

• доступ до пільгового кредитування;
• гранти на навчання, технічний супровід і розвиток проєктів;
• підвищення спроможності громад до самостійного запуску проєктів.

Також потрібно інтегрувати наявні  інструменти децентралізації енергетики, наприклад, механізми активного споживача, агрегації, малі системи розподілу, у загальну політику підтримки енергетичних спільнот.

Увагу варто приділити також питанню енергетичного управління. Якщо енергетична спільнота планує продавати надлишки електроенергії в загальну мережу, вона має володіти інструментами балансування, планування та ринкової торгівлі. Потрібна внутрішня система енергетичного планування, здатна забезпечити прогнозування обсягів енергоспоживання, пікових навантажень, зміни погоди. Необхідні спеціалісти, які розуміються на роботі енергоринків та взаємодії з їхніми учасниками. Інакше ця модель не буде життєздатною в довгостроковій перспективі.

Основою функціонування енергетичної спільноти є взаємодовіра та стратегічне планування. Це нова форма соціальної інфраструктури, яка характеризується адаптивністю та стійкістю. Вона являє собою локалізовану енергосистему, що оперує на принципах сталості, справедливості та енергетичної безпеки. Така система інтегрує передові технології з екологічними підходами, сприяючи забезпеченню стабільного та прогнозованого енергетичного майбутнього.

Імплементація цієї концепції на загальнонаціональному рівні, а не лише в межах окремих громад, потребує суб'єкта, здатного створити сприятливе регуляторне та фінансове підґрунтя. Наразі актуальним для держави є питання її готовності до виконання цієї функції або ж подальшого уникнення відповідальності за вирішення відповідних викликів громадянами самостійно. У цьому контексті є критично важливим підхід законодавців до ухвалення поточних законопроєктів про енергоспільноти: формально виконати законодавчу функцію, інтегруючи визначення цих спільнот в українське законодавство на виконання вимог адаптації до норм ЄС, або ж закласти фундамент на рівні закону для дієвої підтримки їх створення та розвитку.

В умовах воєнних дій та в період повоєнного відновлення енергетичні спільноти можуть стати не тільки джерелом електричної енергії, а й запорукою енергетичної незалежності, економічної стабільності та національної безпеки.