Політичний експерт про роль та місце Китаю у Другій Світовій Війні: Чому у світі розгорнулася нова битва за Перемогу?

Політичний експерт Руслан Бізяєв про 80-річчя закінчення Другої Світової війни.


У цьому році світ відзначає вісімдесятиріччя завершення 2 світової війни. конкуренції між багатьма країнами світу. Оскільки статус переможця у 2 світовій війні, гарантує не тільки поважне місце у міжнародних інститутах сучасності, а й дає моральне право говорити про майбутнє політичного світоустрою.

У світовій історії традиційно днем закінчення Другої Світової війни прийнято вважати друге вересня 1945-дату підписання акта про беззастережну капітуляцію Японії в Другій світовій війні. Хоча у Британії є свій день капітуляції Японії – 15 серпня… Радянська традиція наполягає на 9 травня…. Але за фактом японські війська на території Китаю повністю капітулювали лише дев'ятого вересня.

Але Китай святкує свій День Перемоги саме 3 вересня.

Загальнонаціональним вихідним цей день став у 2015 році при Сі Дзіпіні.

Третє вересня стало відповіддю керівництва КНР на спроби деяких країн Заходу применшити роль Китаю у Другій Світовій Війні та звести все до «Другої японо-китайської війни. І це, незважаючи на те, що Китай протягом останніх тридцяти років послідовно виступає прихильником антиревізіоністського історичного курсу.

Так, виступаючи на 69-й сесії ООН з нагоди 70-річчя Перемоги у Другій світовій війні, постійний представник КНР при ООН Лю Цзеї заявив:

«Війна китайського народу з японськими загарбниками - важлива частина світової боротьби з фашизмом. Китайський народ не повинен забувати моральний і матеріальний внесок держав, що підтримують Китай, не повинен забувати про друзів з інших країн, які простягли руку допомоги в дні "Нанкінської різанини" і за інших жахливих військових злочинів. Слід завжди пам'ятати про великий і вічний подвиг героїв, які пожертвували життям на китайських полях воєн.

Війна стала важливим уроком для людства, який слід запам'ятати. Тільки пам'ятаючи минуле, можна побудувати майбутнє. Не можна займатися запереченням історії, а забути про неї просто зрада. Непробачні будь-які промови, що заперечують чи прикрашають історію агресії. Міжнародна спільнота повинна з особливою пильністю ставитись до таких промов і вчинків. Приділяючи належну увагу історії, ми хочемо не допустити повторення трагедії і хочемо пробудити у людях прагнення та волю до світу. Лише міцно закарбувавши в пам'яті горе війни, ми зможемо воістину дорожити світом... Лише пам'ятаючи про минуле, прокладемо шлях у майбутнє, щоб "позбавити майбутні покоління від лих війни, яка двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе", як це записано в Статуті ООН…

Китай бажає йти пліч-о-пліч з іншими країнами, дотримуючись принципів взаємоповаги та рівності, спільної вигоди та розвитку. "КНР дотримується принципів всеосяжного співіснування різних культур і прагне просування міжнародних відносин нового типу, що ґрунтуються на взаємній вигоді. Китай активно просуває будівництво людської спільноти з єдиною долею, керуючись спільною метою благополуччя людства».

8 травня 2025 року вийшла стаття Голови КНР Сі Цзіньпіна, де він закликає до спільних зусиль із захисту підсумків перемоги у Другій світовій війні, на тлі того, як світ знову стикається з загрозою гегемонізму та політики сили.

Тому вибір дати та назви свята аж ніяк не випадковий і чітко вивірений як історичним минулим, так і з політичним сьогоденням.

Для цього Китай використовує низку методів вивчення минулого. Тобто формується День Перемоги на "день пізніше" того, який визнано у США чи Європі (як 8 та 9 травня). ??? а до чого тут 3 вересня? Треба якось ув'язати.

Другий метод – власна хронологія війни. І якщо СРСР ставив рамки 1941-1945, Китай визначає Другу світову війну як восьмирічної: 1937-1945, починаючи її з дати вторгнення Японії в Китай».

Але для того, щоб зрозуміти, на чому будується нинішня історична концепція китайського керівництва, згадаймо про роль і місце Китаю в найкривавішій війні в історії людства.

Кожному своє.

Усі народи, які брали участь у Другій світовій війні, мають свою дату її початку. Мешканці радянського простору насамперед згадають 22 червня 1941-го, поляки – вересень 1939 року, французи – 1940-й. Для китайців такого кордону немає. Фактично вся перша половина ХХ століття була для Піднебесної імперії суцільною низкою воєн, що закінчилися проголошенням КНР у 1949 році.

Війна 1937-1945 років, частиною якої для Китаю стала Друга світова, була логічним продовженням воєнних конфліктів другої половини ХІХ століття. Японія, насильно виведена з ізоляції гарматами американської ескадри коммодору Перрі в 1853 році, стала швидко надолужувати своє відставання від західних держав. Китай же, здавалося, переживав період остаточного розпаду та анархії.

Бачачи, що Китай посилюється з середини двадцятих років минулого століття, японці прийняли рішення поки не пізно активізувати свої дії на материку і встановити повний контроль над «зоною стратегічних інтересів Японії».

. Для цього вони мали свої причини. Еліта Країни сонця, що сходить, залишилася дуже незадоволена результатами Першої світової. Подібно до італійської, вона вважала себе обділеною після спільної перемоги.

Ну а, як відомо, невирішені після війни питання ведуть до нової війни, тим більше що імперія жадала життєвого простору - їй були потрібні орні землі для населення і сировину для економіки. Все це можна було знайти у Маньчжурії, яка була невід'ємною частиною Китаю.

Восени 1931 року на Південно-Маньчжурській залізниці, що належала Японії, пролунав вибух. Під приводом захисту життя та майна японських громадян до Маньчжурії було введено війська. Намагаючись уникнути відкритого конфлікту, тодішнє керівництво країни наказало не вступати у збройну боротьбу і звернулося до Ліги Націй із проханням засудити дії Японії та відновити законні права Китаю.

Почався тривалий розгляд, який повністю влаштовував агресора - опір окремих частин китайської армії був повністю придушений і захоплення Маньчжурії стало фактом: рішення Ліги Націй мало що могло змінити. 1 березня 1932 року було проголошено заснування нової держави, відомої під китайською назвою Маньчжоу-Го.

Після такого успіху японські військові вирішили перевірити на міцність власне Китай. Скориставшись як привід антияпонськими виступами в Шанхаї, вони зробили спробу висадити в місті десант, тоді як авіація завдала по китайських позиціях бомбового удару.

Через два тижні запеклих вуличних боїв японцям вдалося захопити північну частину Шанхая, але у конфлікт втрутилися посли Англії, навіть Франції, бойові дії було зупинено і почалися переговори.

Через кілька місяців Ліга Націй винесла рішення - японські війська мали бути виведені з Шанхаю, Маньчжурія визнавалася частиною Китаю. Таким чином спроба захопити Шанхай провалилася. Але в Маньчжурії жодних змін не відбулося, і західні держави не стали наполягати на її поверненні Китаю. Більше того, наприкінці 1932 року під приводом захисту своїх солдатів від нападів китайців японські війська приєднали до Маньчжоу-Го провінцію Жехе і майже впритул підійшли до Пекіна.

Стало зрозуміло, що в умовах економічної кризи та напруженості, що зростає в Європі, Захід не надто налаштований захищати суверенітет Китаю. Це повністю влаштовувало Японію та відкривало їй широкі перспективи для подальших завоювань. Втім, здавалося, поки апетити імперії були тимчасово задоволені - "Країна сонця, що сходить" приступила до освоєння багатств анексованої Маньчжурії.

Незважаючи на військові перемоги та трофеї, у Японії зростало невдоволення. Все більшого впливу вимагала та частина військових і суспільства, яка вимагала від уряду продовження війни та реалізації «Кодо», «Шляху імператора», викладеного ще 1927 року в поданому імператору меморандумі прем'єр-міністра Танака.

Приєднання Маньчжурії проходило, загалом, у згоді з меморандумом. Але завдяки гарній військовій та дипломатичній підготовці його вдалося провести без вступу у війну з Китаєм.

Наприкінці 1936 року прихильники війни перемогли, і японці почали влаштовувати на новому кордоні з Китаєм провокацію за провокацією, щоб отримати привід для вторгнення.

Вирішальним став інцидент 7 липня 1937 року біля мосту Люгоуцяо, розташованого на південний захід від Пекіна і відомого в Європі як міст Марко Поло, оскільки його було описано венеціанським мандрівником. Цього дня під час нічних навчань японські солдати відкрили вогонь по китайських позиціях, від вогню у відповідь загинула одна людина.

Агресори вимагали вивести війська Китаю з усього району Пекіна і спробували взяти штурмом передмістові укріплення, але безуспішно. Проте вже 20 липня почався широкомасштабний наступ, у результаті якого до кінця місяця японці зайняли Пекін та Тяньцзінь.

Наступною метою агресора стало Ухань, куди відступив Китай. Вважалося, що у разі його захоплення супротивник нарешті капітулює.

Але після взяття Ухані 27 жовтня 1938 року столиця була перенесена до Чунцина, а Китай, як і раніше, відмовлявся про щось розмовляти з японцями, поки ті не відійдуть на позиції за мостом Марко Поло.

Щоб зламати волю до опору, японці почали масовані бомбардування цивільних об'єктів спочатку в Чунцині, а потім і у всіх великих містах, ще ними не зайнятих.

З 1939 року в Азії, як і в Європі, стало відчуватися, що незабаром вибухне нова велика світова війна.

«Священна Війна»

У 1940 році вторгнення в Китай перетворилося мовою японської пропаганди на «священну війну» - сейсен, перший етап на шляху до ідеального стану «Хакко ітіу» («Вісім кутів світу під одним дахом»), якого мала досягти «божественна раса».

Вісім у цьому вираженні - чотири країни і чотири «напівкраїни» світла, тобто весь світ, який слід було об'єднати під владою японської нації та її імператора. Завданням стало створення «Великої Східно-Азіатської сфери суцвітання», - жителі Японського архіпелагу планували звільнити Східну Азію від європейських колонізаторів, домогтися всюди процвітання та спокою.

Японці важко контролювали окуповану територію - на неї просто не вистачало гарнізонів. Фактично тримати під контролем вдавалося лише міста та найважливіші комунікації, а сільській місцевості господарювали партизани Комуністичної Партії Китаю.

. У грудні 1940 року війська КПК провели свій знаменитий наступ 100 полків на залізниці та японські гарнізони в провінціях Хебей і Шаньсі.

Загарбники відповіли зачистками території в навколишніх аграрних районах. Влітку 1940-го їхню Північно-Китайську армію очолив генерал Ясуддзі Окамура, який приніс із собою страшну політику «Санко сакусен» - «Три всі»: «Убивай усіх, грабуй усі, пали всі».

П'ять провінцій — Хебей, Шаньдун, Шеньсі, Шаньсі та Чахар були поділені на ділянки: «замирені», «напівзамирені» та «незамирені». Окамура розпорядився палити села, конфіскувати зерно та мобілізувати селян на громадські роботи — копання окопів, будівництво багатокілометрових стін, веж, доріг.

Хоч як намагалися загарбники мужність і героїзм китайського народу не дозволили їм перемогти в цій неоголошеній війні, яка тривала на той момент уже майже три роки (а в Європі для розуміння-менш року).

До середини 1940 стало остаточно ясно, що війна в Китаї, яка, як і раніше, залишалася неоголошеною, триватиме ще довго.

Співробітники. Чи не хотіли. Але довелося.

7-8 грудня 1941 року японська авіація атакувала Перл-Харбор, базу американського ВМФ на острові Оаху Гавайського архіпелагу. Тихоокеанський флот США було практично знищено. Наступного дня японці вже бомбардували британський Гонконг. 9 грудня Чан Кайші, підтверджуючи, що у війні він буде союзником США, оголосив війну Німеччині та Італії, і лише наступного дня – Японії.

Після чотирьох років опору у китайців нарешті з'явилися союзники. Союзники не тому, що хотілося, а тому, що довелося. Як Британія та США стали союзниками СРСР після 22 червня 1941 року.

Тепер європейським союзникам героїчна боротьба китайського народу дуже потрібна. Їм належало скувати максимальну кількість японських військ, а також допомагати на сусідніх фронтах. Наприклад, на допомогу англійцям у Бірмі.

Президент Франклін Делано Рузвельт прямо проголосив, що після війни у світі мають бути «чотири полісмена» — США, Великобританія, СРСР та Китай. Посилання?

І хоча на практиці американці, як і раніше, часто демонстрували зневагу до східного союзника, але той факт, що після 100 років національного приниження Китай визнали однією з чотирьох головних держав планети, був для Китаю дуже важливий.

І попадання у «велику четвірку» було цілком заслужено. Так, наприклад, влітку 1943-го армія Китаю зуміла захистити Чунцін і перейти в контрнаступ, скувавши сили японців у Бірмі та низці інших важливих напрямків.

У серпні 1945 року під вантажем Хіросіми та радянського «бліцкригу» в Маньчжурії Японська Імперія впала.

Треба сказати, що ніхто не очікував такого стрімкого розвитку подій. Американці припускали, що війна триватиме до 1947 року, а багато японців не зрозуміли, про що йдеться, і продовжували боротися — надто абсурдною здавалася їм ідея здатися в полон. Тому коли деякі «історики» вважають, що японці були слабким противником-дуже помиляються. У Китаї воювали кращі сили Квантунської Армії, і якби вони потрапили на Окінаву, невідомо стільки тисяч людей втратили б союзники на додаток до своїх втрат.

З 15 серпня за розпорядженням Імператора Хірохіто розпочався процес капітуляції Імператорської Армії та Флоту. А 2 вересня на борт американського лінкора «Міссурі» у Токійській затоці піднялися представники Японії та союзних держав. Вони підписали акт про беззастережну капітуляцію японських збройних сил, і Друга світова війна закінчилася.

Ціна Перемоги.

Чимало істориків заявляють, що японці вбили навіть більше мирних жителів, ніж німці.

Після капітуляції Японії на волю вийшли лише 56 китайських військовополонених. У Нанкінській різанині 1937-1938 років, влаштованої японськими військовими, загинуло, за деякими даними, 300 000 людей.

Не соромилися японці й у застосуванні хімічної та біологічної зброї. Іноді міста скидали бліх — носіїв бубонної чуми, що викликало кілька спалахів епідемії. Спеціальні підрозділи японської армії (з яких найвідомішим був Підрозділ 731) займалися тим, що ставили на мирних жителях Китаю і військовополонених експерименти, що ведуть до смерті.

На людях перевіряли наслідки обморожень, піддавали послідовній ампутації кінцівок, зазнавали збудників чуми та віспи. Лише дії Підрозділу 731 призвели до смерті понад 3000 осіб.

Китайські джерела наводять цифру 35 млн. — загальна кількість втрат убитими та пораненими (збройні сили та громадянське населення). За даними Рудольфа Руммеля, понад 19,44 млн осіб, до яких входять: 3,832 млн військових втрат; 3,252 млн. втрат цивільного населення; 6,157 млн. жертв репресій, що проводилися урядом Китаю і 2,25 млн. жертв голоду.

«Сильно запам'ятати уроки історії» .

Саме про це постійно говорить та пише Голова КНР Сі Дзіпін. У статті, присвяченій 80-річчю Перемоги СРСР у Великій Вітчизняній Війні він зазначив, що «Китай і Радянський Союз стали найнадійнішими опорами у боротьбі з мілітаристською Японією та нацистською Німеччиною, зробили вирішальний внесок у Перемогу у Світовій антифашистській війні. Спроби спотворення історичних фактів про Другу світову війну та заперечення її підсумків, дискредитацію історичних подвигів Китаю та Радянського Союзу приречені на провал».

А в наш час, пише далі Сі Дзіпін, «що складніше складається міжнародна обстановка, тим важливіше захищати та забезпечувати авторитет ООН, оскільки світ стикається з серйозними викликами, пов'язаними з унілатералізмом, гегемонізмом та буллінгом».

Тому Китай, безумовно, має право і на свій День Перемоги, і своє право на місце та роль лідера як в історії Другої Світової Війни, так і у питанні захисту історичної пам'яті.

Руслан Бізяєв, політичний експерт